-1-

Фух, вдалося!! Я на волі! І вже надійно сховався.

Так, хоча усім і відомо, що хочеш сховати – розмісти це на помітному місці, але все-рівно ніхто не бачить те, що у нього під самим носом. Ось і я не став втікати далеко, а зачаївся у сусідньому дворі з лабораторією. Тут ніби спеціально для мене на дереві такий чудовий будиночок зробили.

Все, сиджу на гільці і насолоджуюсь безпекою.

А мені і справді грозить чималенька небезпека. Судіть самі – мене хотіли ПЕРЕПРОГРАМУВАТИ! Уявили? Мене! Унікального, ексклюзивного, у єдиному екземплярі – Компаньйона! У мене це не укладається в голові. Ну і що, що у голові моїй комп’ютерний процесор і його можна запрограмувати на що хоч. Але я вже є, те, що є і іншим ставати не хочу. А є я – Компаньйон, – тобто такий ось комп’ютерний співучасник усіх дитячих витівок.

Отже, у одного генія виникла ідея створити такого ось робота (ну не зовсім робота, бо з інтелектом, хоча і штучним), щоб він міг замістити батьків, коли ті не можуть приділяти час своїм діточкам. Хотіли зробити таку ось «Мері Поппінс», а вийшло, як виразився лаборант Микита: «гримуча суміш Тома Сойєра з Гекльберрі Фінном і Пеппі Довгапанчохою з домішкою Карлсона». Ось і вирішили мене перепрограмувати. Ага, це вони забули, що зробив Гекльберри, коли хотіли його ось так «перепрограмувати», а я пам’ятав, і – втік.

Агов, а це що таке? В будинку напроти дитячий плач і голосні вмовляння дорослого. Еге-е, що тут у нас? А, штатна ситуація номер 27. Дитина не хоче йти у дитячий садок. Ось дівчинка видає: «А-А-А-А-А-А-А-А-А», що розшифровується: «дома торт залишився, а у дитячому садку манна каша, і Мішка вчора мою цукерку забрав, і Алька обзивається, ну і далі А-А-А-А-А». А ось вже мати видає: «Мерщій йдемо! Та не кричи ж!», що розшифровується: «знов запізнюсь на роботу, а там клієнти не чекатимуть, та й туфлі нові жмуть, і голова болить».

Так, пішли радикальні заходи, мати хватає дитину і відводить у куток зі словами: «Стій тут, якщо через 3 хвилини ми не підемо у садочок, я тебе, я тебе…». Мати скидає туфлі і йде у кімнату. Еге ж, ну що можна зробити у цій ситуації?

Оп-с, а я знаю! У мене програма така закладена, що дозволяє мені будь яку проблемну ситуацію перетворити у творче завдання і розв’язати його – граючись.

Але ж це можу я, а вони – там плачуть обидві. Що ж робити? Що ж робити? О, придумав! Як чудово, що я можу підключитися до інформаційної мережі і знайти таке (але краще, щоб ніхто не дізнався до якої інформації я можу дібратися, а то на мене почнуть полювати не тільки працівники лабораторії), так я можу дізнатися адресу потрібної квартири, хто проживає і ось, номер телефону матері. Набираємо…, відправляємо. Є! моє повідомлення отримано! Ну, що там? …

Ну ж бо, мати підходить до донечки нахиляється до неї і говорить: «Люба моя! Мені вельми потрібна твоя допомога. Розумієш, вчора Наталія Андріївна сказала, що вона з сином добирається до дитячого садку за 17 хвилин, а наша Любаша відповіла, що з донькою вона встигає добігти за 14 хвилин, і інші почали говорити за скільки часу вони встигають дійти до садочку, або до школи. Одна я не знала, що сказати. Ти можеш мені допомогти? Давай, зараз ми з тобою теж засічемо час і взнаємо скільки хвилин нам потрібно, щоб добратися до місця? Ти зі мною?»

Супер! Дівчинка киває головою, вона згодна! Вдалося! Все, мати з донькою біжать до садочку.

Чудово, чудово, чудово!

Еге ж! У цю гру можна гратися цілий тиждень! Можна засікати час скільки хвилин йде на той чи інший відрізок шляху, або який маршрут краще обрати, в який день було менше, а коли більше. Тут тільки почати, а там можна стільки всього навигадувати!

Ех, нелегка це робота, виховувати дитину, а не робота! Але ж, як цікаво то!

-2-

Овва! А це хто? Я нікого не запрошував, а вони самі до мене лізуть, та ще і двоє. Сховатися? Де ж тут сховаєшся? Що не могли тут якусь скриньку поставити, або шафу, або.. А бодай тобі! Вже перший з’явився. Так, настроїтись на зустріч, груди колесом, руки у боки і посмішку в усі 32 зуби.

– Доброго дня, гості дорогі! – будемо ввічливими, навіть якщо гості незвані.

– Ей, а ти хто? І що тут робиш у нашому будинку? – Так почалася дружня розмова з хлопцем років десяти, а за ним вже видерлася дівчинка. Хм, до мене піднялися близнята. Ну що, більше посміхаємось і відповідаємо.

– Ага, хто сьорбав в моїй чашці? Хто сидів на моєму стільці? Хто лягав на моє ліжко? Агов! Вас що, не вчили як вітатися? Краще б спитали, а як тебе звати, а чи не хочеш з нами пограти? А я б вам відповів. О! чудова ідея! Давайте гратися разом! До речі, мене звуть Кеша, а вас? – Так, близнята оторопіли, стоять.

– Агов, ми можемо погратися і у «замри», але давайте краще у щось цікавіше? – Так, дівчинка отямилася.

– Мене звати, Марійка, а брата Матвій. Тільки не кличте мене Мар’я. Я Марійка. Домовилися? Так, яку гру ти пропонуєш, Кеша?

– Ну, я ще не придумав для цієї гри назву. А правила такі:

• Один з гравців виходить за межі ігрового полю, так, щоб не міг нічого почути і побачити. Тобто, хтось з нас спускається з дерева.

• А інші щось змінюють тут, щось перекладають, а можуть і не перекладати, а домовитись, що потрібно і куди покласти, що змінити.

• Кличуть того, хто вийшов. І увага! Наприклад, Марійка відгадує, що вона повинна зробити, а ми з Матвієм їй підказуємо, тільки не вголос, а ляскотом в долоні.

• Якщо Марійка робить все у вірному напрямку: йде у той бік, що треба, зупиняється у потрібному місці, торкається того предмету і тому відповідне – ми з Матвійком ляскаємо у долоні.

• А якщо Марійка робить не те, то не ляскаємо. Зрозуміло?

Ось тільки замало нас, якби ще когось покликати, щоб цікавіше було, більше всього можна вигадати, та й веселіше буде.

– Можна Максимку з першого поверху погукати, хоча йому тільки 6 років, але він такий, тямущий хлопець. Та й батько в нього такий класний, сам з нами часто грає, коли виходить з Максимом у двір.

– Раніше можна було Ростика покликати, та тільки ось… – чомусь Марійка замовкла і тяжко зітхнула.

– Не докличешся тепер твого Ростика! Все, як казала його мама, покинув Ростя світ реальний, тепер він увесь у віртуальному. Чув я, як дорослі про це говорили, що Ростик від комп’ютера не відлипає, все у ігри там грається. Батько його вже хотів ту ігрову приставку викинути, але неможна, бо подарунок люблячої бабусі. Так що накрився наш Ростя комп’ютерним екраном.

– Ну як ти можеш так говорити, він же і твій друг? А ти про нього – накрився.

– А що я можу? Ну порівняй сама – я і комп’ютер!

– Ти кращий!

– Тільки Ростик так не вважає, йому за всіх краща та штука з кнопками.

Так, бачу брат з сестрою посмутніли, їм вже не до гри. Про друга думають.

– Агов, а давайте зараз разом придумаємо, як цю проблему з Ростиком вирішити, а?

– І як? – о, бачу Марійка завжди першою відгукується.

– Ще не знаю, разом будемо знаходити вихід. Ось що ви робите, коли виникає проблема?

– Я мамі говорю. Знаєш, Кеша, у нас чудова мама! Вона завжди за нас з братом.

– Хм, а коли у вашої мами виникають проблеми, що вона робить?

– Ну, дзвонить до тьоті Люди.

– Та-а-ак! А хочете я вас навчу одній грі і ви тоді граючись зможете розв’язувати будь-які проблеми? Ви ще не уявляєте наскільки це цікаво! – еге ж, вони і дійсно ще не уявляють, он які очі то великі зробили.

– Ось ви читали або дивилися детективні історії? – ага, кивають мені.

– І пригодницькі історії з різними таємницями та загадками вам подобаються? – ага, ще мерщій кивають.

– А в житті мов би не так усе і цікаво, ніяких тобі таємниць та головоломок? – продовжують кивати, але вже не так упевнено, якісь думки в голові вже заворушилися. Ось і добре, а то я вже почав побоюватись, що мої близнята перетворилися на болванчиків.

– Так ось, ви просто самі проходити поза усі ці загадки! Бо кожна складна ситуація – це ніби головоломка, така задачка, що не має готового рішення, самим потрібно його знайти. Ну ось узяти нашу ситуацію: Ростик і комп’ютер. У чому саме проблема? Ну ж бо!

– Ну, Ростя увесь свій час проводить за відеоіграми і не на що інше не звертає уваги, не хоче не з ким більше спілкуватися.

– Йому з комп’ютером цікавіше ніж з друзями, та й батьків ніби і не чує, увесь там в онлайн. – Першою, як я вже помітив, почала Марійка, а там і Матвій додав.

– І-і-і… – дивлюся на близнят, як Сова на Вінні Пуха, ну так підбадьорюючи, які там думки ще будуть.

– І все! Що робити не знаємо. – Так, думок більше не стало. Ну що ж, беремо справу у свої руки і погнали мозковий штурм.

– Агов! У вас тут є якийсь чистий лист паперу? – гукаю близнюків, що втупилися похмурнілими очима у вікно Ростика.

– Є, Марійка тут тримає альбом з олівцями, часто щось замальовує.

– Ось і чудово! Тоді я буду говорити, а ти, Марійко, будеш візуалізувати. О, я придумав! Ми з вами заведемо такий скетчнотатник з візуалізованими проблемними ситуаціями і ідеями по їх розв’язанню.

– Що заведемо? – ну, очікуване запитання від близнят.

– Зараз загуглю і виведу вам інфу на екран. – Зробив для дітей проекцію екрану на своїй долоні, щоб вони могли прочитати про скетчноутинг.

Прочитали, потім стали роздивлятися мою долонь, після чого витрощили на мене очі. Вони що реально сприйняли мене за справжнього хлопчика? Круто! Що ж доведеться розповісти їм хто я і чому тут ховаюся…

У, як приємно – близнята мені співчувають. Марійка мене навіть погладила по спині. Хоча, мабуть, вона так перевірила, який я на дотик.

Але годі, у нас тут цікаве завдання.

– Все, почали? Отже, у нас є проблемна ситуація, пов’язана з Ростиком, його відеоіграми, його батьками і його друзями. За умови – приставку забирати не можна. А що ми хочемо, щоб було? Ну ж бо, як ми хочемо, щоб стало?...

(начерк у сктчнотатнику - проблемна ситуація у схемі малюнку)

– Щоб Ростик забув про свій комп’ютер і згадав про своїх друзів. – Стверджуючи мовила Марійка, а Матвійко тільки посміхнувся, мабуть подумав про теж саме, що і я, – що це звучить заманливо, але не реально.

– Щоб Ростик проводив менше часу за відеоіграми, а більше з батьками і друзями. – Матвій запропонував свою відповідь, але здається мені, що це він чув від когось з дорослих, ну вельми поважним голосом він промовляв.

І які будуть ідеї? (запитання для обговорення ідей)

– І які будуть ідеї? Що таке вигадаємо, щоб наш Ростя хоча б на деякий час не міг бути біля комп’ютера і «повернувся у реальний світ»?

– А якщо сховати джойстик від приставки? – Марійка вже готова ось зараз бігти і ховати того джойстика.

– Зачекай, у нас же умова, що забирати не можна. – Зупинив брат сестру, що вже одною ногою була на дереві, щоб спуститися. Марійка так і застигла у позі павука з радикулітом.

– Ну, ми можемо сховати, але перетворити це у гру, як пошуки скарбів. Для Ростика його комп’ютер же скарб? Скарб! Ось і нехай шукає. А ми йому мапу накреслимо, такий шлях до скарбу, де у кожному місці буде вказівка на наступне. Так Ростик і по вулиці побігає, і може до нас у гості завітає. Ну, як вам така ідея? – Марійка вже повернулася до намету, взяла альбом з олівцями і запитуючими очима втупилася у нас з братом.

– Клас! – Протягнув я, ще не охопивши до кінця ідею. – Та це просто супер! – вже зрозумівши що до чого, підхопився я.

– Еге ж! Класна ідея! – підтримав Матвій. – А я тут, гадаю, теж цікаве придумав. А якщо ми «запаролимо» Ростикову приставку? І теж намалюємо таку мапу квесту, щоб він шукав частини паролю, там слова і цифри? Марійка, пам’ятаєш, як вчителька літератури робила?

– Овва! Ти теж класно придумав! І наш Ростик знову побігає і у гості завітає, ну ми ж частину паролю можемо і у себе сховати.

– Та ви неймовірні близнята! Такі чудові ідеї і з першого разу! Ну ви і суперові! Тільки давайте ще і батьків Ростика якось пристосуємо до нашої гри? Ну, щоб вони були разом з сином.

– А якщо… – Марійка узяла олівець, почала вертіти його між пальцями і шряк! олівця розламала, але явила у світ нову ідею. – А якщо ми у своїй мапі тільки окреслимо що і де потрібно знайти? Ну, наприклад, у такій то книзі (а назву напишуть батьки), на такій то сторінці (номер, знов, пишуть батьки), перше слово на сторінці. І це слово і буде частиною паролю.

Ми з Матвієм трохи зависли, дивлячись на Марійку і на розламаного олівця, усвідомлюючи цей задум, і я не витримав і зайшовся у сміху:

– Ну хлопці, та дівчата, з вами не засумуєш. Уявляю які ви там завдання для свого друга навигадуєте, мені аж шкода його стало.

– Кеш, ми тоді зараз на обід до дому, а потім знов сюди і почнемо операцію по визволенню Рості з полону відеоігр. – Матвій побачив свою маму, що показалася у вікні і замахала їм рукою.

– А ще ми з мамою порадимось, може вона ще придумає щось таке цікаве для мапи пошуку скарбів. Вона ж у нас археолог, у неї точно щось таке повинно бути. – Додала Марійка і швидко полізла з намету.

-3-

І ось я тримаю у руках дві мапи, розглядаю плоди нашої творчості і посміхаюся. Дехто може казати, що роботи не можуть посміхатися і інші емоції відчувати. Ну роботи і не можуть. Але ви уявіть на мить, що поруч з вашою дитиною тиняється така беземоційна (не знаю як і назвати, ну не залізяка же, тим більш, що сучасних андроїдів і не роблять з заліза). Ну ви уявили? Ось і мої розробники уявили, жахнулися і зробили мене таким, що я вмію не тільки посміхатися.

(малюнок мапи)

… На дворі вже вечір. Близнята втекли додому, прихватив з собою ту мапу, що з квестом, сказали, що передадуть батькам Ростика, а я ось сиджу на ніжній гільці дерева і дивлюся на зорі. В лабораторії я не міг цього, кімната у якій мене на ніч тримали взагалі не мала вікон. А мені так хотілося подивитися на них. Я знаю усі міфи і легенди про зірки, я можу дістати будь-яку інформацію про них, навіть підключитися через мережу до телескопу, але ось так дивитися самому, це невимовно чудово.

Овва! Що там коїться, грохот, шум падіння і хтось лається – емоційно, але культурно. Так, так, це ж мабуть саме той класний тато Максимки, он і сам малюк перелякано зиркає з під ковдри у ліжку, а його тато лежить на підлозі посеред розкиданих іграшок. Хм, хтось, не буду вказувати пальцем, не прибрав свої речі, а хтось, хто зараз лежить, об них перечепився, посковзнувся і розтягнувся.

Як я усе це побачив? Ну у мене такі сенсорні системи, що можу не тільки чути на дуже великій відстані, а ще і бачити через стіни. Добре, що про це інші не відають (ну крім моїх конструкторів, а вони це не поширюють). Ось Максимка вже не під ковдрою у ліжку, а під самим ліжком сховався. Та яким би класним не був тато, але тато, що посковзнувся на твоїх іграшках – це вже мамонт розбушувався.

О, зараз я припиню це побивання іграшок!

Надсилаю повідомлення, ось такий малюнок, гадаю цей татко зрозуміє, що за гру я йому пропоную. А, він сміється, зрозумів виходить. Дочекаюсь ранку, подивлюся як пройде моя затія.

Цікаво, як там вдалося близнятам домовитися з батьками Ростика?

-4-

Ні, звісно, що андроїди не сплять. Але і їм потрібно підзарядитися енергією, ну не потрібно мене так штурхати. Ей, припинить! Все, мій терпець урвався, я достатньо підзарядився, щоб вхопити близнят за отвори футболок і поставити перед собою.

– Ну і що сталося?

– Кеш, ми поспішаємо! Ми на хвилинку, тільки попередити. Ми вчора дали нашу мапу з квестом дяді Андрію, татові Ростика, а зараз його мама з ним буде разом проходити квест, ну і ми приєдналися. Ми потім, як закінчимо, прибіжимо до тебе і усе розповімо. Все, ми побігли. – Затараторили близнята і за мить зникли з намету, втекли туди де зараз найцікавіше.

А я залишився сам на дереві. Я б можливо і засумував, вони там, а я тут один. Зовсім самісінький, як той он горобець, що сидить на гільці навпроти, такий настовбурчений, мов йому спершу показали жирного черв’яка, а потім не дали. Ось і я мав почуватися саме так. Але у мене зараз теж буде відбуватися цікаве.

Отож, тато вже заглядав у кімнату Максимки, передчувало посміхався. Ось Максимко, ти тільки прокинься, потягнися за іграшкою, а іграшки то сховалися! Будеш тепер замість гри у машинки, чи у щось інше розв’язувати вузлики на мотузках. Ха, татко вже постарався, наплутав на мішок з іграшками стільки мотузок, стільки вузликів нав’язав.

Здорово, правда, я придумав? Овва! Дивіться, а тато сів поруч з Максимком і вони разом розплутують. Тато ще і історію сину розповідає: як почув Безладик (не знаю хто це, але мені подобається), що іграшки жаліються, як їм боляче, що о них чіпляються, та падають на них. І сховав Безладик усі іграшки у своєму мішку, та зав’язав на вузлики-обереги, щоб не можна було дістатися іграшок, щоб не можна було ображати їх… М-да, таку історію придумати і усе так серйозно розповідати, навіть я почав вірити про Безладика. Я адже захопився цим татом, він найчудовіший!

Еге ж, а ось і мої близнята вдираються до намету. Ха, очі горять, руки невпинно рухаються, ноги теж пританцьовують.

– Ну, розповідайте же!

Так, перші п’ять хвилин – це вигуки і слова: «чудово, класно, супер» і тому подібні. Ще п’ять хвилин уривки, що було «найкрутезнішого». Ну і вже потім сама розповідь про події, пов’язані з квестом.

– Ось так! А якщо і після цього Ростик знов засяде за свій комп’ютер ми у нього той блок живлення сховаємо. Я навіть вже придумала місце схованки. Тьотя Люда на пошті працює, так ми можемо сховати у абонентну скриньку. І тоді нехай Ростик пошукає свій найцінніший скарб, може тоді зрозуміє, що кращими є батьки і друзі.

– Кеш, а ти як тут? – Це вже Матвій поцікавився, згадав, що не усі можуть бігати вільно по вулицям, декому краще не висовуватися за стіни будиночка. Так, я розповів їм свою історію втікача, коли ми робили мапи, тож співчутливе запитання ой як доречне.

– А, було теж цікаво! Ми тут з татом Максимки розвивали у дитини дрібну моторику.

– Що розвивали? – у Марійки навіть ніс смішно сіпнувся, ніби на нього солі насипали, так вона виказала своє відношення до незрозумілих слів.

– Ну пальцями вузлики розв’язували, мотузочки розплутували, – і я розповів про ідею, як спонукати малюка прибирати за собою свої іграшки. – До речі, якщо ви гадали, що зла мачуха змушувала Попелюшку робити важку роботу – вибирати з попелу чечевицю, то це зовсім не так.

– Ага, – всміхнулася Марійка, – зрозуміла, вона теж розвивала у неї цю дрібну моторику.

– Хм, добре Кеша, що ти не підкинув цю ідею нашій мамі, а то б ми з сестрою тільки б і робили, що вузлики розв’язували.

– А пам’ятаєш, Матвійко, як тьотя Люда придумала? Що у кожної іграшки повинен бути будиночок? І що ми їх повинні довести до свого будиночку, чи норки, щоб вони вночі не загубилися і щоб з ними нічого не трапилося, коли нас не буде поряд? І як ми придумували у кого який цей домик буде?

– Ой, мерщій ховаємося! – це я перелякано заквапився ховатись у будиночку, бо побачив, як саме сюди йде лаборант Гера з незнайомим лисим типом. А бодай тобі! Вони ще і сідають на лавку під самим нашим деревом. Ой, тільки б нас не помітив.

Це ж саме від нього я почув про перепрограмування. Ну так, підслухав його розмову по телефону, що усе під контролем, відповідні програмні коди він вже доробляє, що трохи часу і він мене перепрограмує, щоб я став таким як треба.

А що я зараз чую? Той незнайомець лає Геру, питає, чому він досі мене не отримав, а далі…

О, це зовсім цікаво виходить! Я то думав, що попросту не пройшов так званий «фейсконтроль», ну що не можу виконувати потрібні функції, щоб бути компаньйоном дітлахам, а виходить мене хотіли викрасти, щоб використовувати у злочинних ділах. Еге ж! Саме для цього і хотіли перепрограмувати, щоб я став вже компаньйоном злочинців. Бо у мене унікальні властивості (я про деякі з них вже натякав, але це не усі). І тож мене хотіли… Ой лишенько! Що ж мені робити? Якщо від працівників лабораторії я ще і міг сховатися, ну я так себе заспокоюю, але ж від злочинців… Що ж робити? Мені потрібна допомога!