-1-

У мене серце убігло у п’яти! І не говоріть, що у мене немає серця, у людей воно теж нікуди не убігає. Ось тільки мені так страшно стало. Цей Гера ж усе про мене знає, ну майже усе. Адже він ще не знає головного – у мене тепер є друзі, а ще я знаю про його підступні наміри.

Отож, хто попереджений, той озброєний. А ще говорять: «Перед розумом і сила поступається», а ще кажуть… Так, це мене вже з переляку на прислів’я понесло. А що, народна мудрість і не таких переполоханих заспокоювала.

Ну що, містер Кеша, у вас є план? Так, містер Кеша, у мене є план! Та, нажаль, немає у мене ніякого плану. Але, як говориться, одна голова добре.. ек, як мене на прислів’ях зациклило. Все потрібно виходити зі ступору, а то он як близнята на мене оторопіло дивляться. Зараз усе їм поясню і разом за план візьмемося, адже говорять, що… все-все… я підбадьорився і готовий до дій.

Ну що, мої дівчата та хлоп’ята, мені вельми потрібна ваша допомога! Я стисло переказав розмову Гери зі злочинцем з Корпорації «Д» (ця назва промайнула у їхній сварці). На щастя, у моїх друзів серце не убігло у п’яти, але обличчя сполотніли. Пройняла і їх моя біда-проблема.

– Так! – протягнув я, прийнявши позу полководця, що зараз поведе своє військо у бій. – Ми зараз подумаємо і щось обов’язково придумаємо. Хоча це і складніше буде за розв’язання проблеми Ростика, але ж «для нашого Федота не страшна робота».

Ич! Хоч і говорю упевнено, але все ж хвилююся, якщо знов прислів’ями сиплю. Але ж подіяло, он Марійка достала наш скетчнотатник і озброїлась олівцями, а зосереджений вигляд Матвійка так і промовляв: «Уж, ми як зараз з усіма злочинцями розберемося!».

А Марійка вже почала «візуалізувати».

Ось з одного боку я, такий маленький, але такий симпатичний, а навпроти мене такий здоровань з дубинкою на якій напис «Корпорація Д». Посередині розмістився великий знак запитання. Так, тут дуже важливо задати вірне запитання, бо від цього залежатиме і розв’язання. Як говориться: «Як корабель назвеш, так він і попливе», тож що запитаєш, то і розв’яжеш.

Можна запитати: «Як сховатися?». Ага! І буду я так ховатися усе життя. А якщо запитання буде: «Як перемогти?» Еге ж! Подивіться на малюнок – який я, і хто проти мене. Це як шаблею махати перед танком. Ех, тут думати, думати потрібно!

(малюнок у скетчнотатнику)

– Якщо ми не можемо перемогти самі, то потрібно знайти того, хто зможе! А ми допоможемо.

– Так! – підхопив думку Марійки її брат. – Тільки потрібно знайти тих, хто сам не є злочинцем, а то вийде, що ми все-рівно з тими хто поганий. Нам підхожий тільки той, хто сам добрий і за праве діло.

Ми ж звісно з Марійкою на це погодилися. І тут я подумав, а якщо звернутися до лаборанта Микити, ну того, що прозвав мене «гримучою сумішшю», він же виявляється тут не до чого, усі ці підступні плани з перепрограмуванням від Гери. А він хороший і розумний. Вони там усі у лабораторії добрі, ну крім Гери, якщо вигадали такого чудового мене. Але гадаю, що з Микитою буде легше за усіх домовитись. Ось тільки як з ним зустрітися? Я ж звісно можу, як у дитячих детективах пишеться, підіслати до нього близнят. Але тоді у мене точно потрібно буде змінити програмні коди, бо посилати дітей одних вештатись по місту, з ними ж будь-яке лихо може трапитись. Потрібна допомога дорослих. Про що я і сказав близнятам.

– Давайте тоді тьоті Люді усе розповімо? Вона зрозуміє. Знаєш, Кеша, коли загинув наш тато у експедиції, ми були маленькими. І коли мама уїжджала, вона у нас, як і тато був – археолог, то ми залишалися з тітонькою. А тьотя Люда, щоб ми не так сумували за батьками, стільки усього для нас вигадувала. Вона справді чудова. Давай до неї звернемося по допомогу?

– Так, Марійка права, ми можемо усе розповісти тьоті. До речі, Кеша, а ти знаєш як наш будинок називають? Будинком Архів! Уяви. Це тато Максимки придумав. Ну він помітив таку схожість. Наші батьки археологи, він з татом Ростика – архітектори, Аліна, що наша сусідка, працює у музейному архіві, вона архіваріус, і не вимовиш відразу, але чуєш – теж «арх», а мама дівчинки Наташі, уявляєш, народилася у Архангельську, теж «арх». Ось дядя Валера це помітив і прозвав. Так ця назва і закріпилася за будинком. О, а давайте і дядю Валеру долучимо? Ну він теж такий, що усе зрозуміє.

– Як усе чудово виходить! У нас буде така команда! Ух, тремтить усі злочинці! – Ну звісно, цей вигук вийшов так по-дитячому хвацьким, але ж потрібно себе якось підбадьорити.

– А ще я тут, коли Матвій розповідав про ваш будинок Архів, подумав про інші будинки. Ось класно було б придумати для кожного свою назву, знайти щось таке цікаве. Ну, як підмітив тато Максимки. Уявляєте на вашій вулиці не просто будинки за номерами, а за назвами: Будинок Архів, Будинок …

– Будинок Тролів, – підхопила Марійка, – ну той будинок викупив тролейбусний парк для своїх працівників, ось і виходить – будинок Тролів.

– Хм, Архи, Тролі, нам ще хобітов знайти і не вулиця, а Позамежжя вийде. – Це вже я додав, посміхаючись фантазії дівчинки.

– А що, цікавий квест може вийти, – втрутився Матвій, – стане приводом для спілкування з друзями і нашими батьками.

– Овва! Точно! У мене вже тут пішли маршем ідеї, тут таку гру можна започаткувати. – Марійка аж підхопилася і жестом навкруги мало не заділа Матвія. – У нас же старі будинки, ще довоєнні, тільки деякі відразу після війни побудували, у них же може бути своя історія, можемо Аліну підключити, щоб вона у своєму архіві подивилася.

– Класно! Мені подобається. Давайте зараз і придумаємо. – І Матвійка так прохально подивився на мене, що я відклав у бік нотатник з малюнком моєї проблеми і спроеціював екран.

– Ну що, почали вигадувати.

(проекція екрану з назвою гри)

-2-

Вечір. Зорі. Так у мене і з’явилося своє хобі. Захопився я роздивлянням зірок. А ось цікаво, чому сузір’ям дали саме такі назви? Велика Ведмедиця, Кассіопея, Пегас. Звісно, там за кожною назвою свій міф. Хоча ту ж Велику Ведмедиця ще називають Великим Возом, а Кассіопею – Бороною і це більше схоже на малюнок сузір’я. А ось як би я назвав? Хм, а що? Ось і нова гра для моїх друзів. Дам я їм завтра малюнки сузір’їв, тільки без ліній і назв, нехай зроблять свої власні зображення, поєднають зірки по своєму і назвуть. Еге ж, цікаво, що вийде.

(розворот з малюнками зірок)

-3-

«Тривога моя була така велика, що я не спав усю ніч. Зате над ранок, виснажений тяжкими роздумами, я заснув міцним сном, а прокинувшись, відчув себе, як ніколи, бадьорим. Тепер я почав міркувати спокійніше і, зваживши всі обставини, дійшов висновку…»

Еге ж, у цьому будиночку вгорі дерева я почувався як Робінзон на своєму острові. То ж і настрій зранку був відповідний.

І якого висновку я дійшов?

А досить мені подумки голосити, який я маленький та нещасний. Годі уявляти усі ті страхіття, що зі мною станеться якщо потраплю у неволю до злочинців. Потрібно подумати як себе і друзів захистити. Тож складаємо план дій! Що і як слід зробити.

Який план дій для Кеші і його друзів ви б придумали?

Сонце встало, ранок наступив, я вже і план дій намітив, а близнят все ще немає. Чому вони не поспішають до мене? А може з ними щось трапилося? Так, ось вікно їхньої кімнати. Вони що, сплять? О шостій ранку в літку, коли не потрібно йти до школи і можна робити стільки цікавого, і все ще спати?

А що тоді робити мені? Сидіти посеред будинку і чекати? Так усі програми зависнуть.

Гаразд, будемо тоді шукати собі пригод на одне місце.

Не вдалося.

Тобто, мені самому не вдалося знайти пригоду, бо вона сама мене знайшла. Ось вийшла на двір і з такою бешкетною зацікавленістю споглядає мій будиночок. Якщо вам ще не зрозуміло, то це з’явився Максимка з явним наміром залізти у мою халабуду.

І що мені робити? Вдати, що нічого особливого у цьому немає. Ну сиджу я тут, малюю щось. І не важливо хто я, головне що я роблю.

– Ну, привіт! – Киваю хлоп’яті, не відриваючи погляду від аркушу, показуючи тим, що у мене тут найзахоплююче заняття, але я не проти, щоб він до мене приєднався.

Еге ж, Максимка підповзає, заглядає і рота відкриває від здивування, намагаючись поглядом проникнути у мій мозок. Хм, і що він там намагається побачити, тим більш, що і мозок то мій знаходиться зовсім не в голові. Справді на моєму аркуші зовсім пусту, жодної лінії чи крапки. Так що я тоді малював? Ось інтрига?

– Це я малюю в уяві. – Озиваюсь до хлопчика. – Дивлюся на аркуш і представляю собі картинку. Бо відразу ж важко щось зобразити, тим більш, якщо хочеш намалювати такого фантастично класного персонажа.

І тут, я придумав! Дістав з Марійкиної коробки пастельну крейду і почав малювати різні чудернацькі плями на двох аркушах

– Тримай, один тобі. Ось, спробуй уявити сам, придивись до плям і перетвори їх на завершені малюнки. Я зараз покажу як це. – Підсунувши коробку з олівцями ближче до Максимки, я почав магічний процес змінювання плями на …

А малюк швидко впорався. Починає з нетерпінням поглядати на мене, коли я закінчу. Я ж ще з другою морочуся, ну щоб красиво вийшло і оригінально (та й чесно кажучи, малювання мені не так щоб дуже вдається). І тут Максимка зненацька повідомляє:

– А моя мама завтра повертається до дому. Вона у мене актриса, у фільмах знімається.

– Ухти! Це здорово! – підхопився я і тут побачив як на мить по обличчю малюка промайнула тінь смутку. Це ж він точно скучає за мамою, коли та уїжджає кудись на зйомки.

– Скучаєш, так? – запитую і стверджую водночас з підбадьорюючою посмішкою.

– Угу, – киває і замислюється, – мій тато, з ним весело, але коли я хворію, то він стає таким, ну… ніби це він сам простуджений. А мама, вона пожаліє і з нею легше стає так.

– О, а давай ми з тобою придумаємо щось, якийсь сюрприз для твоєї мами. Твій тато ж точно, щось підготував.

– А ні, я не хочу мити посуд.

– Ха, і чому усі вважають, що прибирання у домі – це подарунок для мами?

– Ну папа говорить, що треба прибиратися, бо скоро мама приїде.

– Еге, а інших ідей не буде? Ну ось, що любить твоя мама?

– Мене і тато.

– Ну звісно, кращий твій подарунок, це я! – логіка залізна і не тільки у шестирічного хлоп’яти.

– Ну, я можу щось намалювати. – Пропонує Максимка далі, але ж видно, що це його не вельми захоплює.

– Так, а про що твоя мама мріє?

– Мріє виспатися і щоб про неї хоча б на тиждень усі на роботі забули. – По тому як це було сказано, розумієш, що ця «мрія» дуже часто озвучувалась.

І тут ми разом з малюком повернулися до входу.

– Максимка? Ти тут?

О-па, несподіванка. Тато Валера заглядає у будиночок і звісно ж бачить мене. Переглядаюсь з Максимком. Ми ж навіть не познайомилися, так що він не може сказати: «Тато, це мій друг Кеша». А той вже з такою підозрілою цікавістю за мною спостерігає.

– А я друг Марійки з Матвієм, мене звати Кеша. – Нарешті знаходжусь я.

– Папа, а ми тут з Кешой придумуємо сюрприз для мами.

Молодець Максимка! І наш тато вже думає не про те, хто я такий, а про розв’язання проблеми: «подарунок для мами». З того, як він відразу переключився і замислився, роблю висновок, що він сам над цим голову ламає.

Він вже примощується на гілці, що так зручно поруч з дробиною. А я і не подумав запрошувати у середину, розрахувавши, що дорослий чоловік не додасть нам комфорту.

І враз тато з сином втупили в мене дві пари карих очиць, з запитанням у кожному оці. Я аж побачив ці знаки запитання, що так і світилися.

– Гаразд, є у мене одна хитрість, як можна знайти ідею. Ось пишемо на аркуші: «Сюрприз для мами». Я зараз буду називати літери за алфавітом, а ви на кожну літеру будете придумувати щось таке цікаве, що може бути подарунком, чимось приємним для матусі.

– Дядя Валера, а що ви там робите? – почув Марійку і за мить дівчинка вдерлася нагору до нас. Побачила мене цілого і неушкодженого і з полегшенням посміхнулася. Ох і приємно ж як, коли про тебе турбуються.

– А ми тут придумуємо який сюрприз зробити для мами. Вона завтра приїжджає додому. – Відповів за усіх Максимка.

– Класно! А ми минулого разу, коли мама повернулася з відрядження, з тьотею придумали зробити пікнік на озері. А ще програму з різними гумористичними конкурсами і розіграшами. Пам’ятаєш Матвію, – другий з близнят теж заліз до нас, від чого у будинку не стало просторніше, – як зробили конкурс смішних талантів і так дізналися, що ти вмієш рухати вухами.

– Ага, а ти язиком дістаєш до носа.

– Дядя Валера, як чудово, що ви тут, нам потрібна ваша допомога врятувати Кешу.

– Він втік з дому? – більше ствердив ніж запитав тато Максимки.

– Ну, не зовсім з дому, – почала Марійка і запнулася, не знаючи як пояснити, хто я і звідки. Ну що ж, потрібно все розповісти самому.

Тяжко так зітхаю, роблю вираз посмутніше, бо дорослі не діти і за підозрілістю можуть не вловити призив по допомогу, і починаю свою історію.

– Ти вже думав, що ми можемо зробити? – Ура, тато Максимки буде з нами. Я протягую йому свій нарис плану і з очікуванням дивлюся на нього.

Він тільки посміхнувся побачивши мої очі, як у кота з Шрека і почав вивчати мій перелік дій.

План дій Кеші:

- Заручитися допомогою батьків друзів

- Зустрітися з лаборантом Микитою

- Дізнатися про лисого типа з Корпорації "Д"

- Знайти запасне надійне місце схову

– Так, напроти першого пункту можемо поставити галочку. А як нам зустрітися з твоїм лаборантом?

– Це буде не просто. Він же уходить з лабораторії не взнаєш коли, сидить допізна. Говорить, що навіть його кіт перестав за це ображатися, махнув на нього хвостом. Та ще потрібно зробити так, щоб ніхто не здогадався навіщо ви зустрілися. Бо Гера підозрює, що Микита причетний до мого зникнення, отож за ним можуть слідкувати.

– Можливо ми зможемо його перестріти по дорозі на роботу, але ось як до нього підійти?

– Я, я, – підскочив Максимка і ледь не зачепився лобом об полицю. А з наступної його пропозиції я зрозумів, що він звик своїм лобом «пробивати» усі утруднення. – Я можу бігти так і врізатися йому у живіт. Він упаде, а ти, тато, підійдеш, ну ти звиняєшся за мене і усе таке, як звично, – я ледь стримався від сміху, побачивши вираз тата, при цих «як звично». А потім уявив саму картину, як цей малюк намагається дострибнути до живота двометрового Микити і все таки розсміявся.

– Максимка, ну ти і придумав, але ти будеш трохи заввишки коліна Микити і збити його з ніг, – я знов захихотав, уявляючи цей процес.

– А що, я ще можу придумати, – малюк і не образився.

– Кеш, а давай ми як раніше спробуємо, – потягнула мене за рукав Марійка і вказала очима на нотатник, що лежав поруч.

– А, точно! – зрадів я, бо з того, як усі замислилися було видно, що готових ідей ні у кого немає, ну крім Максимки: врізатися, стукнути, облити кавою у кав’ярні і так далі у тому ж стилі.

– Марійка тримай. І починаємо зображати, що у нашій ситуації такого складного.

– Чуєш, Кеша, я тут подумав, а чому ми шукаємо як з Микитою напряму зустрітися? Ти ж можеш «залізти» йому до телефону і так відправити повідомлення? Це ж ти мені тоді надіслав малюнок? Я здогадався про це, коли ти розповідав свою історію, а то все гадав, звідки він узявся.

– Чудова ідея, тільки не можлива, я навіть пробувати не буду. Там у нього така захисна програма встановлена на усі його гаджети, що не проб’єшся, він ще на мені випробував. Так що прийдеться «лобом у живіт».

– Гаразд, думаємо далі. – Марійка зосередилася на якійсь думці, чомусь закреслила напис «по дорозі на роботу» і почала малювати на аркуші різні трикутнички і стрілочки.

– Дивиться, а якщо це зробить тьотя Люда? Ти ж знаєш адресу Микити? – я кивнув, що можу дізнатися. – Ну ось, він же напевно виписує якісь свої журнали. А тьотя може у такий журнал вкласти записку від нас. І щоб він прийшов у відділення, ну там посилку відправити.

– Наша тьотя працює на поштовому відділенні. – Матвійка відповів на не задане запитання тата Максимки, а я сам вже згадав про це, бо близнята говорили, коли придумували завдання квесту для Ростика.

– Так і щоб Микита зустрівся з нею і познайомився. Вона у нас красива, так що це не викличе підозри. Нехай він їй розповість який він крутий айтишник, а вона запросить його до нас, скаже, що в її племінників комп’ютер чудить, може він налагодить. А комп у нас і дійсно останні дні чудить. Як вам така ідея?

– Молодець! Чудова ідея! – першим за мене відповів тато Максимки. – Ну а щоб Кеші не світитися і він не виходив з будиночка, то він же може підключитися до вашого комп’ютера і так поспілкуватися з другом.

– Ага! Ми зараз додому, подзвонимо тьоті, може вона прийде до нас на обідній перерві і ми їй розповімо. Дядя Валера, а ви напишете цю записку, ну щоб Микита усе зрозумів? – звернулася Марійка, вже спускаючись з дерева.

А за хвилину у будиночку залишився я сам. Один, знов один! Як же я не люблю залишатися сам, відчуваю себе таким звичайним пристроєм. Як той порохотяг або блендер. І у мене навіть хвоста немає, як у кота Микити, щоб на усіх їм махнути і відключитися чекаючи. О, я мабуть напишу і причеплю на собі напис: «Прийшли – включили, пішли – вимкнули».

Хм, щось мені не відомо про ознаки депресії у штучного інтелекту. А що взагалі звісно, я ж такий один. А може не один? Так, а це вже цікаво. Ну, такий як я – точно в одному екземплярі. Але може ще десь є особи зі штучним інтелектом, в інших секретних лабораторіях? Зануримося у пошуки.