-1-

– Кеша! Кеша! – таким криком не те що ввімкнути мене можна, але й до тремтіння довести. Але така Марійка, тихо не вміє.

– Тут я, не кричи, будь ласка, бо твій галас з моїм ім’ям можуть почути ті, кому не треба. – Ну не дуже ласкаво зустрів я дівчинку, так, що вона разом посумнішала. Так, Кеша, промовляю до себе, ти повівся кепсько. Те що ти знервувався за ці декілька днів не дає тобі підстав на когось зривати поганий настрій. Що я там говорив про ознаки депресії у штучного інтелекту? Отож, заспокоюємо дівчинку, робимо вираз: «прости мене такого бовдура», потім – усміхаємося як лінивець з Зоотрополісу. Все, мій посил прийнято!

– Кеша, все вийшло! Тьотя Люда подзвонила, вони зараз прийдуть з Микитою до нас. Я тут з тобою посиджу, ну щоб, раптом хтось буде слідкувати і, якщо почує голос з будиночка, коли ти будеш розмовляти, то побачили мене і подумали, що тут просто якісь діти. Це дядя Валера так казав, він продумав уже весь план.

Отже, сидимо, виглядаємо, спостерігаємо навкруги і мовчимо, бо коли ось так чекаєш, важко про щось розмовляти. Ось побачили Микиту з молодою жінкою. Їм на зустріч побіг Матвійко. Так за планом, щоб спостерігачі побачили, що усе правда, йдуть до дітей чинити комп’ютера. Тепер дочекатися коли Микита надішле мені код зв’язку. Все! Я приєднався!

– Ну привіт, Кеша! – і на мене дивляться такі дорогі очі. Як я міг засумніватися в ньому, подумати що він хоче мене перепрограмувати.

– Привіт, вибач що втік, але тут така ситуація, – почав я і вирішив, що краще за мене все роз’яснить запис розмови Гери з лисим типом.

Митя передивився, попросив мене запустити запис ще раз, потім ще раз, зосереджено почав викреслювати на аркуші якусь схему алгоритму.

– Вони так і не сказали навіщо ти їм потрібен, можливо вони й самі не знають, а діють за наказом. Дізнатися б кого. Те, що вони мене підозрюють, я вже відчув, хоча до вашої записки, думав, що це пов’язано з моєю роботою у лабораторії. Кеша ж, насправді, лише примха нашого керівника, він хотів його для своїх дітей, ну і цікавий експеримент ще провести. – Хм, а це почути було не зовсім приємно, я ж вважав, що уся лабораторія – це тільки, щоб створити мене, а виявляється я лише чиясь примха. Так, годі, здається мої думки відобразилися на обличчі, он як посміхається розуміючи Микита.

– Дізнатися через Геру? Він скоріш крім цього лисого нікого і не знає, так собі на побігеньках. А ось хто цей тип? Кеш, а ти не можеш «пробити» його через усі інформаційні канали? Ти ж зробив його знімок і голос записав?

– Ой, а я і не подумав. Цей переляк так подіяв на мій мозок, що він попросту перегрівся і зазбоїв. Але на це потрібен час.

– Мене ось що непокоїть. Якщо ти їм так потрібен, то ж вони не зупиняться і будуть тебе шукати, тож тобі постійно прийдеться ховатися. Але ж ти таким створений, що не зможеш десь причаїтися і сидіти тихо. – О, це він правий. Не зможу. Мене ж обов’язково в одному місці засвербить і я ж десь та вилізу зі своєю ініціативою. – І Гера про це знає і може це використати у плані твого знайдення.

– Так ми будемо діяти на випередження! – і тут усі повернулися до тьоті Люди, бо саме вона це повідомила. – Ну ми ж знаємо про їхній намір і теж знаємо багато про Геру і трохи про цього незнайомця, а згодом Кеша дізнається більше. І ми можемо скласти свій план.

Тепер я розумію близнят, чому вони у такому захваті від своєї тітоньки. Це саме те, що мені потрібно. Діяти, а не відсиджуватися!

І з цим усі погодилися. Так що я почав шукати інформацію про того типа. Тьотя Люда сказали, що ми навіть не уявляємо які є можливості у сучасної пошти, то ж і вона зробить свій внесок. Ну, а що почне робити Микита? О, ви навіть не уявляєте на що мій друг здатен і злочинці теж не уявляють (тут в кінці так і хочеться додати смайлики).

-2-

І через три дні я дізнався, що придумав мій друг. Микита прийшов до близнят рано вранці, де на нього вже чекала тьотя Люда, так як мама близнят була знов у відряджені. Він був такий «пом’ятий», в волосах кошача шерсть (ну, я так гадаю, що оті волоски чорного кольору не спроба Микити пофарбувати своє блондинисте волосся). Я так і побачив цю картинку, як Микита засинає за столом і на його розпатланій голові вмощується кіт.

– Кеша, я зробив! Це програмка, якщо ти її встановиш, то тебе ніхто не в спромозі буде перепрограмувати. Тільки ті зміни, що ти сам забажаєш.

– Круто! – я аж підстрибнув, намагаючись тут же бігти до квартири, ледь втримався, щоб залишитися. – Давай, я підключаюся.

Більше п’яти годин ми встановлювали нову програму, перевіряли дію усіх кодів, налагоджували драйвера – це остаточно виснажило Микиту і він безсилий завалився на ліжко.

Але не надовго, бо своїм криком в його навушнику я підхопив його і він при розвороті боляче стукнувся об стіну. Ну так, по-перше з чужого ліжка вставати не завжди у той бік, в якому звик удома, по-друге – ліжко все ж дитяче і не таке просторе (пам’ятаємо який зріст у Микити), та й кричати я можу з такими децибелами, навіть про себе.

Так що, підхопившись, Микита був не у тому гуморі, щоб порадіти разом зі мною і не відразу утямив, чому я такий схвильований.

– Я знайшов лисого типа! Його ім’я – Арсен Вітольдович Городій. Він володіє телевізійною студією (до речі, офіційно значиться зовсім інша людина), а ще володіє фабрикою виготовлення іграшок. Іще нацупив його зв’язок з компанією розробки комп’ютерних ігор. Цікаво виходить.

– Так, цікаво. Все це пов’язано з дітьми. І навіщо ти йому? Для чого тебе потрібно їм перепрограмовувати? Для придумування нових ігор і іграшок ти і зараз чудовий, навіть найкращий. Навіщо тебе змінювати?

– Думаю мені не сподобається їхня пропозиція. Навіть якщо мене тепер не можна змінити, я не хочу, щоб вони мене використовували, це точно не буде доброю справою. – «Так, точно не буде», ще раз подумки повторив я.

– Кеша, слухай, тут така справа. – Тьотя Люда повернулася з роботи і почала говорити, з зніяковілістю поглядаючи на близнят. – Після вихідних, а саме післязавтра, діти їдуть до дитячого табору. Путівки вже давно, та й вони самі дуже хотіли. А тепер не знаю. Вони ж точно не захочуть, бо ти тут залишишся.

– А якщо, йому разом з близнятами поїхати? Це буде чудово, адже серед багатьох дітей Кеші буде легше стати непомітним. – Так, здається хтось пригадав Електроніка. Подумав я про «чудову» ідею Микити. Але це у книзі легко, а як він уявляє я там буду їсти при всіх, чи проходити огляд доктора? Про що і запитав.

– Придумаємо. Тут спершу потрібно вирішити, як дістати путівку на тебе. – відмахнувся від моїх зауважень Микита і підсів до комп’ютера.

– Люда, в який табір їдуть діти? Думаю, що напередодні завжди може бути гаряча путівка, ну хтось не може поїхати і тепер хоче продати, і я її куплю, думаю така путівка навіть буде дешевшою.

Ось так і було вирішено, що я їду у лісовий табір. І я цьому дуже радий, хоча і буркотів, попереджаючи про утруднення.