Першим зайшов чоловік. Гена? Це неймовірно, обман зору. Гена у таборі здавався юнаком, а тут щось невловимо змінилося, ще додалися ці окуляри і переді мною чоловік років сорока. За ним увійшла жінка, але я не міг сфокусувати на неї погляд, щоб добре розглядіти її, бо все не міг відійти від шоку появи нашого аніматора.

– Та-дам! Люблю красиві ефекти появи на сцені.

Гена, чи хто він насправді, умостився на дивана напроти мене. А я так і залишився стояти з перекошеним обличчям і папкою з сейфу у руках.

– Ось скажи мені, Кеша, чому усі уявляють, що можуть перешкодити злочину, скоївши інший злочин? Невже ви думали, що можете переграти мене у моїй же грі? О, ця витівка з перейменуванням файлів на моєму планшеті – це чудова задумка, візьму собі на замітку, і ці телефонні дзвінки, вони мені вже не так сподобалися, але я зацінив жарт, а з Тьотею Глашею, це вже був перебір. І тоді я зрозумів, що мене розкрито і саме через мій зв’язок з цією студією.

Я слухав Гену, і наче розумів його слова, але одна тривожна думка перекривала усе почуте: «Я попався!»

– І знову, Кеша, я тобі задам це філософське запитання: чому люди вважають, що одними протиправними діями можуть зупинити скоєння злочину? Однією війною зупинити іншу війну? Однією брехнею завадити іншій неправді? Ми ж усі ще у початковій школі вивчали, що від зміни місць доданків сума не змінюється.

І тут жінка натиснула на відповідні іконки на планшеті і презентаційному екрані я побачив себе. Ось раскорячившись я переміщуюсь з кімнати в кімнату, ось на порозі цього кабінету, потім застигаю перед сейфом на якому прямо посередині прикріплена емблема студії, щоб відразу стало зрозуміло де саме цей сейф. А ось я вже цей сейф відкриваю. І ніби закадровий голос – продовжує говорити аніматор.

– Ось ви бачите Компаньйона Кешу, надзвичайний витвір науки і мистецтва Віктора Дмитровича Поліщука і його асистента Микити Шарового. І що робить ця унікальна істота? Вона по злодійські пробирається у телестудію де роблять чудові мультики для дітей. Ви бачите, як він проникає у кімнату, за кадром залишилося, як Кеша зламує систему відеоспостереження і замінює дані у регістраторі. І на завершення зламує сам сейф. Так для чого, запитується, його створили? Ви й самі побачили відповідь!

І стільки сарказму було в кожному слові, він роз’їдав мене сильніше сіркової кислоти. Усе виглядало саме так, як він казав. І усвідомлення підстави прямо-таки розчавлювало мене.

– Ну що ж, раз ти тепер у моїй команді. Ти ж розумієш, що тепер будеш вимушений працювати на мене, бо це відео чудова можливість засудити твоїх друзів. – Аніматор зробив наголос на слові «друзі», знаючи, що для мене це немов кодове слово. – А ще це приверне увагу до їхньої лабораторії і це вже може бути для них ще більшою загрозою.

Я все це розумів.

– Тож ти хотів напевне дізнатися, що ми насправді робимо? О, – і стільки пафосу було в цьому «о» і в усій позі Гени, – наша діяльність вимагає великого інтелекту, я би сказав – геніальності. Ми розробляємо стратегії злочинів на замовлення. – Останнє Гена повідомив самим буденним тоном, ніби вони роблять таку дрібницю, як шарфики в’яжуть.

– І заціни мій геній. – Хм, у мене промайнула думка, а чи не від цього слова утворив собі ім’я наш Гена? А від якого ж тоді Гера? Але посміхнутися у мене не зовсім вийшло. Бо далі почув. – Як тільки я зрозумів, що ви довідалися про мою студію, далі прорахувати ваші дії вже було не складно. Кеша, Кеша, усвідом собі таку істину: щоб діяти як злочинець – потрібно мати і розум злочинця. А інакше вийде ось така неприємна ситуація як зараз. Бідний малече, мені тебе так жаль, ти хочеш заплакати і не можеш.

Останні слова мене так трусонули, ніби мене під дих вдарили. Плакати я дійсно не міг, у мене тільки щось так жалісливо дзинчало у середині. А Гена все продовжував, він насолоджувався тією виставою, що розігрував переді мною.

– Так, це було не важко прорахувати, що ви захочете зробити. Не забувай, я майстер створювати ситуації, коли люди, ну і їхні Компаньйони, починають діяти під впливом емоцій: страху, відчаю, або, як у вашому випадку, зухвальства і самовпевненості у своїх можливостях. Кеша, ну скажи, тобі ж закортіло пригод, ось таких зі складностями і небезпеками, відчути усі ці гострі відчуття насправді, а не тільки при перегляді наших фільмів.

І аніматор почав так сміятися, наче йому за це приз дадуть.

– Кеша, це так просто було дізнатися, ти ж такий помітний слід залишив на нашому каналі, було так легко зрозуміти, хто ж з такою швидкістю може передивлятися наші відео. І хоча ти не грав у нашу гру як твої друзі. О, ну це ж ти розумієш, що довідатися на чий смартфон було завантажено гру у той самий час, як ти переглядав ролики, було і зовсім не складно. Потрібний настрій вашої компанії було створено. Перед цим ми вам влаштували ще трохи напруженості і відчуття «глухого кута». І ось, ти зробив те, що зробив і ти тут у наших руках.

Гена розкрив свої руки наче хотів мене обійняти, але від цих обіймів мені хотілося тільки втікати подалі.

– Я тільки не думав, що ви так швидко почнете діяти. Гадав, що у вас декілька днів піде на моє розкриття. І це проникнення у студію вже сьогодні надто прискорено. Я не встиг відпочити, прийшлося мчатися сюди, як тільки мені повідомили, що ти залишив табір. Так що все, я відпочивати, а ти прямуй за моєю помічницею. Вона відведе тебе до кімнати, де ти тепер будеш жити.

-2-

Ей, я не хочу до цієї кімнати! Вона нашпигована глушилками сигналів і пригнічувачами зв’язку. Я тут не зможу з’єднатися з друзями, та і повна ізоляція – це жахливо. Так що робити? О! Непритомніти. Зараз буде бух!

Лежимо, не дихаємо. Ну я то і не можу дихати, але ж як помічниця запанікувала. Намагається намацати пульс, вже хоче робити штучне дихання, але схаменулася, допетрила, що мені це точно не допоможе. Підхопила мене, тягне з кімнати. Чудово! Потроху «оживаємо». Так, змигнути раз, два. Зі стогоном поворухнутися. А зараз головне правильно відповісти на запитання, щоб мене переселили в іншу кімнату.

– Що з тобою сталося?

– Там, там. – Ледь чутно почати говорити, ще і пустити спалахи по тілу, ніби мене коротить. О, чудово вийшло. Стурбованість помічниці зашкалює. – У кімнаті щось на мене так діє. Я не знаю. Це зі мною вперше. Мене раптом заглючило. Системи почали виходити зі строю. Я ледь не загинув. Дякую вам, ви мене врятували.

Сподіваюсь, що після моїх останніх слів помічниця і далі захоче бути моєю рятівницею. Вона ще вагається, дивиться то на мене, то на телефон, то у бік кабінету, де залишився начальник. Нумо, що вона вирішить, потурбувати керівництво, яке відпочиває, чи самостійно діяти?

Овва! Вийшло! Мені допомагають встати і відводять у інший кабінет. Перевіряють чи добре мене зачинено. Але це вже не так важливо. Головне, що після такого емоційного розчавлення я не зламався, залишився собою, мене не підкорено.

Як же це виявилося непередбачено – аніматор Гена і є той самий таємничий власник Корпорації «Д».

Але все, вимикаємося, бо мене зараз і справді заглючить.

-3-

– Кеша, Кешенька, будь ласочка, відгукнись.

– Кеш, ти нас чуєш? Вмикайся скоріше.

Так ласкаво і співчутливо звертається до мене Марійка, ну а другий – це Микита. Вмикайся та вмикайся скоріше.

Микита з Дмитровичем спостерігали за усім перебігом мого проникнення на студію і були свідками появи власника Корпорації. І після усього я просто вимкнувся, у мене не було сил на обговорення ситуації зі своїми друзями. Можна казати, що втік у «відключку». Але ж усі чули: «Ранок за вечір мудріший». А ще додам слушну пораду: «Після стресової ситуації потрібен час на перезавантаження».

Гаразд, вмикаємося-прокидаємося.

– Я тут.

– І ми тут! – Марійка повертає смартфона, щоб я міг побачити їх усіх: близнят, Микиту і тьотю Люду.

– Ми з Матвієм коли вранці тебе не побачили занепокоїлися, зв’язалися з Микитою і вони приїхали. Ми тебе обов’язково витягнемо звідти. Ми придумаємо.

– Але ж…

Я хотів нагадати, що мені не можна залишати студію, вони ж бачили чому. Але Микита мене перервав.

– Кеш, ми тут з Людою переглядали вашу розмову і той відеозапис, яким тебе шантажував Гена. І ось, що вона говорить: «Цей ролик – дурниця, він нічого не вартий. Це лише черговий сюжет з фільму, що створили на студії Корпорації. Ну придумали вони такого Кешу і всю цю історію вони вигадали. Вони не можуть це ніяк використати проти Микити і Дмитровича. Це фантастична вигадана пригода – саме так сприймається відео».

– Кеша, пригадай, Гена ж так і сказав – вони не очікували, що ви так швидко будете діяти, тож, як висновок, їм довелося все робити нашвидкуруч. – Тьотя Люда посміхнулася до мене. – Кеш, ми їх випередили і знов це зробимо.

– Ось тільки не думаю, що мені дозволять втекти так же легко, як було пробратися у студію. – Хоча мене і підбадьорили слова друзів, та що там говорити – мене розпирало від радості, але ж це було правдою, мене будуть пильно охороняти.

– Кеш, ти тільки не викажи, що зрозумів безпідставність шантажу, нехай вважають і далі, що ти у них на міцному ланцюжку.

– Я ж не дурний, щоб своїм супротивникам розкривати, який я здогадливий. – Відповів Микиті, що розумію його застереження.

Взагалі це стало для мене жорстким уроком, що не можна вважати себе найрозумнішим за злочинців. Як тоді сказав Гена: «Не можна переграти лиходія на його полі»? І це так, якщо ти сам не спроможний на підступність, то супротивник же здатен на що завгодно: на обман, на не дотримання свого слова, на зраду і, навіть, на знищення.

Отже, будемо розігрувати свою партію і на своєму полі.

– Марійка, доставай наш скетч-нотатник. Ой, по мене прийшли…

-4-

І кого ж я бачу? Навіть зі спіни цього чоловіка не з ким не сплутаєш. І не тому, що він лисий, типів з голим черепом предосить. Отже, коли Арсен Вітольдович повернувся до мене, я встиг змінити пришелепувату посмішку на серйозний вираз. Я вже зрозумів, що пан Городій не з тих, кому можна замилювати очі. Здається він пронизує поглядом мої штучні мізки. Бр-р! Ось його я менш за все хотів би бачити, але ж не у моєму становищі обирати.

– Я вирішив, що тебе потрібно негайно долучити до співпраці над нашим заказом. Бо якщо тобі дати часу, ти ще надумаєш, як виплутатися, а так будеш думати над нашою задачкою.

Ось говорив же я, це вам не самозакоханий геній, а розсудливий діляга. І цей союз Арсена з Геною – ой лишенько! Так, він правий, мене так запрограмовано, що як тільки починаю працювати над якимсь проблемним завданням, я обов’язково намагатимусь його розв’язати. Ох, Гера, Гера, заклав ти мене по повній.

І втрата свідомості – дохлий номер. Арсен відразу скаже, що якщо не «опритомню», то розбере на запчастини, і розбере ж.

Ледь плентаюсь до столу де вже розкладена схема заказу злочину і з максимальною швидкістю намагаюсь знайти вихід з ситуації.

Моя проблема у тому, що я, почавши працювати над проблемним завданням, обов’язково маю знайти найкраще рішення. Обов’язково найкраще. Так?

Овва! Так! Я ж можу сам вирішити яким буде запитання для розв’язання. Скористаюся захисною програмкою Микити. Як він казав: мене ніхто не зможе перепрограмувати – тож і примусити теж. Я сам поставлю перед собою завдання.

І моїм запитанням буде: як використати цей «заказ», щоб зашкодити Корпорації, звільнитися самому і убезпечити друзів.

Чудово! Тільки обережно, щоб Арсен Вітольдович не помітив моєї радості і не запідозрив.

-5-

Я вважав, що «заказ» буде на якесь пограбування. Щось на кшталт «афери віку». Мабуть такі стратегії Корпорація теж розробляє, але те, що пропонувалося зараз було зовсім неочікуваним.

Отже така історія цього «заказу»:

Один унікум винайшов джерело енергії, що є не тільки відновлювальним, але і найекономніший за усі зараз відомі. І звернувся наш винахідник до можновладних людей по допомогу за інвестиціями у свій проект. Ось тільки точно не читав він статтю Ціолковського «Двигуни прогресу». Інакше б знав, що ідея яка приносить збитки промисловцям, у кращому разі лише гальмується і затримується на десятки і сотні років. У гіршому ж випадку…

Мабуть цей винахідник щось таке зрозумів, це я «про гірший випадок». То ж він зник. А власники підприємств енергетичної галузі його «заказали». Хочуть, щоб той не з’явився десь та і його винахід загинув не здійснившись.

Отже, завдання, що переді мною поставив Арсен Вітольдович – знайти і знешкодити.

А я додав до переліку своїх завдань ще одне – знайти і врятувати цього розумника.

-6-

Поки що один мій процесор відслідковував інформацію по розумнику Владу Сошкину, я з виглядом «дуже зайнятий, не відволікайте», замислився над запитанням, що сильно мене збентежило.

От якщо б я відразу опинився у руках Гени та Арсена Вітольдовича? Якби не було моєї зустрічі з близнятами та дружби з Микитою? Я б зараз намагався думати, як втекти і врятувати цього Влада? Чи поглинув у розв’язання завдання Корпорації, ще б і задоволення від цього отримував би? От чесно зізнатися самому собі. І я це визнав – щоб не захопитися здійсненням чогось, що по той бік добра, нам конче потрібно щоб були ті, кого ми боїмося втратити, розчарувати.

То ж втікаємо? Втікаємо! Але як?

І я уявив себе таким Рембо, що робить підкоп, а потім на броньованій машині з ракетною швидкістю мчить подалі від переслідувачів. Ну що, уявили мене таким командос? Я сам подзавис від такої картинки, ледь втримався, щоб не розсміятися вголос.

А наступна думка все ж таки вибила мене з образу «не заважай, Штірліц думає». Як сигнальна лампочка загорілася: «Ей, ти шукаєш як втекти, а ти знаєш куди?» Ну вірно же, виберуся я зі студії, а потім що?

Подивився на Арсена Вітольдовича, чи не помітив він, як тут у мене бунтівні думки стрибають. Фух, не помітив, чи робить такий вигляд. Гаразд, думаємо обережніше.

А якщо сховатися там, де цей Влад-винахідник? Адже його стільки часу шукають, то певне це дуже надійна схованка.

Ось де можна схоронитися від тих, хто має для пошуків усі ресурси, та ще і мати там можливість працювати над своїм проектом? Бо коли у тебе є гідна мета, то її не можна просто залишити до кращих часів. Ну, наскільки я знаю винахідників, вони за будь-яких перешкод будуть продовжувати працювати над своєю ідеєю.

-7-

Весь день я старанно робив вигляд, що прораховую усі можливі варіанти знаходження Сошкина. Мені сприяло, що пан Городій хоча і вважав мене унікальним і розумним, але все-таки комп’ютером, який чітко виконує ті завдання, що йому накажуть. Тож сподіваюсь він не запідозрить, що я можу окремо робити свої пошуки.

Але ж нарешті ввечері мене залишили одного, лише під наглядом камер. Фух, можна розслабитися і подумати де ж насправді міг заховатися наш розумник.

Які умови нашої задачки:

- фізик-винахідник, що працює над проектом для якого потрібна лабораторія і певні фінансові ресурси;

- шукають професіонали;

- потрібно житло у якому не прописаний, їжа за яку не сплачуєш, так як не можеш отримувати гроші у банку і скористатися карткою;

- не можеш жити ні у кого з рідних та друзів.

А зараз головне не підскочити від радості, бо я здогадався!

Наш Влад має працювати вчителем фізики, а можливо ще і вихователем, у школі-інтернаті. Тоді усі умови збігаються. А як знайти у якому саме? Припускаю, що відтоді, як наш винахідник почав працювати у такому закладі – їхні учні почали активно брати участь у різних там природничих конкурсах і олімпіадах.

Ось тільки я сам побережусь шукати цю школу, а раптом мої наглядачі мають змогу довідатися які запити я робив у мережі. Тож переправлю я цю «задачку» Микиті. І ще в мене промайнула ідейка, як можна буде використати цю ситуацію, щоб добряче зашкодити Корпорації. Але обдумаю її пізніше, настав час знайти як звільнитися самому.

-8-

А ви знали, що найкращий план, той, що самий простий?

Я це збагнув, коли дивився у вікно і побачив, як пролітають птахи. Ну і хто сказав, що для втечі стане перепоною сьомий поверх? Так, перешкодою є, що вікно закрите і мені ніхто не дозволить його відчинити. Але якщо зробити так, щоб мої вартові це зробили самі? Ну, я ж можу подати сигнал кондиціонеру, щоб він перестав охолоджувати приміщення. Влітку на сьомому поверсі ну дуже спекотно, ще і комп’ютери нагріваються. То ж обов’язково відкриють для протягу двері і вікна. А я буду напоготові, фю-іть у хвіртку з ракетною швидкістю, як я і мріяв.

І в мене вийшло! То ж лечу над містом і передаю повідомлення Микиті, що я на волі, а отже готов прийняти координати нашого винахідника. Ой, і звалиться же комусь на голову таке щастя, як я.

-9-

Хтось воліє жити на даху, а хтось вже прописався жити на дереві. Це я про те, що вже два дні живу у скроні величезної липи, з якої чудово можу спостерігати за Владом у його класі і лабораторії. А ще можу оглядати місцевість, щоб вчасно помітити небажаних гостей.

Усе спокійно, тож маю надію, що наше місце схованки, так і залишилося невідомим.

А мені подобається цей розумник. Років тридцяти, як і Микита, тільки не такий високий. Та і поведінкою – не такий емоційний, як мій друг, – типовий флегматик. Він займався наукою з учнями, що залишилися влітку у інтернаті.

І як же він веде заняття, навіть мені цікаво! Хоча я усе знаю (мені здається, що скромність забули запрограмувати), так захопливо було спостерігати за народженням кожного відкриття. Саме так – народження.

Бо як я сам отримаю знання: запит – відповідь, запит – відповідь. Нудно і ніякого задоволення від самого процесу. Так – механічна дія.

І зовсім інша річ – коли у твоєму мозку відбувається чудо. Коли зароджується здогадка, коли ти САМ починаєш розуміти – о, це відчуття власної перемоги.

Ну що, думаю настав час ощасливити своєю появою. Починаємо запускати «Карлсона».

Як там у книзі: «Він кілька разів пролетів отак повз вікно, а Малий стояв, принишклий, і очікував, що ж буде далі. Від хвилювання в нього аж мороз пішов по спині, бо не кожного ж дня за вікном літають товсті чоловічки.

Врешті Карлсон уповільнив літ біля самого підвіконня і гукнув:

– Гей-гоп! Можна присісти скраєчку?

– О, прошу, — відповів Малий і докинув: — А що, важко отак літати?

– Тільки не мені, — поважно відповів Карлсон. — Мені все легко, бо я найкращий у світі літун! Проте я не раджу кожному лантухові наслідувати мене.

– Малий відчув, що «кожний лантух» його теж стосується, і вирішив ніколи навіть не пробувати літати.

– Як тебе звуть? — спитав Карлсон.

– Малий. Хоч насправді я звусь Сванте Свантесон.

– А мене, уяви собі, на диво звуть Карлсон. Просто Карлсон, і годі. Гей-гоп, Малий!»

Ну, майже так усе і сталося. Якщо тільки не враховувати розбиту чашку і гіперскачки по лабораторії, мабуть кава була гарячою. Але головне, що нарешті познайомилися і порозумілися.

А тепер надважлива новина – Влад за цей рік зміг вдосконалити свій винахід і готовий повідомити про нього світу.

А я теж не просто так сидів на дереві ці два дні і споглядав за Владом. Я придумав як нас усіх убезпечити від Корпорації, хоча б на певний час, поки ще щось не вигадаємо.

Ось з яких умов я виходив:

У нас є Корпорація, яка отримала заказ на знешкодження Влада і його винаходу від дуже впливових і могутніх людей.

Але ж у них це не вийшло.

А якщо їх ще і зробити винними? Ну, якщо повідомити усьому світові, що фінансову допомогу на розробку Влад отримав саме від Корпорації? Оголосить таку величезну подяку?

Ухопили мою думку?

Так, я ж користувався доступом до серверів Корпорації, як вважалося для виконання їхнього завдання. То ж можу зробити таку обманку, ніби вони перевели велику суму на особистий рахунок винахідника. Ні, ніхто не буде красти їхні гроші, я добре зрозумів пораду Гени. Гроші надасть Дмитрович, тим більше, що він дуже зацікавлений у джерелі енергії, що винайшов Влад. Але переведемо їх так, що усі, хто захоче перевірити, побачить, що дійсно, саме пан Городій фінансував проект.

Ну, який я молодець?!

Так що, поки Гена з Арсеном Вітольдовичем будуть доводити своїм замовникам, що насправді вони «білі і пухнасті». У нас буде час певного спокою.