Ліс. Близько 400 років тому

Мороз. Дощ. Завивання вітру. Від швидкого бігу кидає в жар, а холодні краплі води, що гулко падають із неба, повільно стікають по гарячих щоках на землю. Босі ноги, що стрімко мчали вперед, здавалося, не помічали ні сирої болотистої землі, ні гострих корчів та каміння. Бігти. Потрібно тікати. Це була головна мета зараз для юної дівчини, років так сімнадцяти, що так спритно огинала повалені дерева і яри, пробираючись крізь хащі густого лісу і міцно притискаючи до себе щось маленьке, загорнуте сірим простирадлом. Войовниця була з чорним, вугільним волоссям, бурштиновими очима, одягнена в сіру з червоною вишивкою одяг, з її волосся стирчало перо хижого птаха.


Бігти важко. Бігти боляче. Глибока рана в боці лише посилювала становище. Дівчина сповільнила крок, потім і зовсім зупинилася, притулившись спиною до стовбура високого дерева і намагаючись перевести подих. Вона подивилася на ношу у себе на руках, обережно, ніби боячись пошкодити якусь дуже дорогу кришталеву річ, розкрила край простирадла. Дитина. Маленька, невинна дитина. Її миле кругле личко і рожеві щічки ніби дарували незрозумілий спокій на душі. Войовниця трохи посміхнулася. Найдорожче, що в неї залишилося, зараз у неї на руках, поряд із нею. Її маленька сестричка. Анабель, а так звали чорняву дівчину, обійняла малюка, притиснувши до себе, і тихо прошепотіла:
- Все буде добре... Я поряд...
Маля лише тихо позіхнула і щось пробурмотіла уві сні. Цю миловидну картину в мить зруйнували чиїсь голоси. Войовниця здригнулася та озирнулась. Ворог може їх вистежити, якщо вони зараз же не втечуть... Від хвилювання серце почало битися частіше, а до горла підступив ком. Але не встигла Анабель знову зірватися з місця, як почула зовсім поряд тріск сухих гілок та кроки. У темряві ночі перед нею з'явилася темна постать.  Дівчина хотіла втекти, але до болю знайомий голос зупинив її:
- Анабель, це я Дубовий Лист, не бійся.
Войовниця примружила очі і тихо відповіла:
- Р-річард?
Ось постать підійшла ближче. Тепер уже можна було її роздивитись. Високий хлопчина з карим волоссям, що смішно стирчить в різні боки, такі ж карі очі і схожого кольору одяг. Лише вишивка була іншою. Він стурбовано підійшов ближче.
- Ти як? Все добре? Як Лілія?
Анабель опустила погляд на мирно спляче у неї на руках чадо і відповіла:
- Все в порядку. Не переживай
Так званий Річард схвильовано вдивився в далечінь, де серед темряви ночі було видно яскраве полум'я і звідки було чути голоси людей. Хлопець обернувся на свою подругу.
- Вони нас знайдуть, якщо ми зараз же не підемо.
Дівчина на це спочатку не відповіла. Вона не могла бути сильною, серце стискалося в хворобливій судомі, а перед очима раз у раз випливали епізоди. Вогонь. Крики. Виблискування металу. Кров...
- Річард... Вони... Їх убили... Усіх...
На очах виступили сльози, від емоцій, що накотили, стало важко дихати, а руки затремтіли. Хлопець не розгубився і, підхопивши з рук своєї подруги її маленьку сестричку, другою вільною рукою обійняв чорняву.
- Анабель... Я знаю. Мені так шкода... Повір, мені болючіше не менше. Але що ми зробимо зараз? Прошу, не плач. Не можна падати духом
Дубовий Лист, він же Річард, не дуже умів підтримувати. Але ці слова були сказані справді щиро. Анабель зробила глибокий вдих, намагаючись прийти до тями і заспокоїтися. Її погляд знову впав на сестру, що тепер була на руках її друга. Дівчина думала. Уважно міркувала та зважувала всі можливі ризики. Через кілька хвилин вона подивилася в очі Річарду і серйозно сказала:
- Річарде, ти маєш разом із Лілією вирушити на схід. До племені Вранішнього Сонця. Упевнена, Калинова Віть вас прийме і подбає. Розкажи про все, що сталося.
Хлопець завмер, уважно слухаючи дівчину.
- А-але ж, Анабель, а ти? ... Я не піду без тебе нікуди!
Натомість та перебила його:
- Прошу, вислухай! Побіжимо всі разом, нас вистежать, ми наведемо лихо і на сусіднє плем'я. Я відверну увагу плем'я Кривавого Місяця на себе, ви ж тікаєте. Прошу... Річард, Лілія остання надія нашого племені, його майбутнє. Бережи її.
Дубовий лист не зміг стримати сліз. Він замружився і обійняв Анабель.
- Не роби дурниць, ти потрібна мені!
Але дівчина лише прикрила очі і обняла того у відповідь, тихо прошепотівши:
- Я люблю тебе...
Річард відсахнувся і уважно глянув у вічі войовниці.
- Я тебе теж...
Анабель подивилася на сестру. Рукою вона обережно торкнулася щоки дівчинки, трохи посміхнувшись. Дівчина зробила кілька кроків назад і тихо сказала:
- Ідіть...
Хлопець ледве кивнув і в кілька спритних стрибків зник з поля зору, кинувши на останок свій погляд, сповнений смутку, на Анабель. Войовниця ще деякий час дивилася їм услід. Але не так уже й довго, бо наступної миті знову почулися чужі голоси і зовсім поруч з нею в кору дерева встромилася ворожа стріла. Дівчина здригнулася і зірвалася з місця, подавшись до скель. Але погоня, що за нею ув'язалася, не відставала. Було боляче. Було страшно... Але вона має бути сильною. Цього б хотіли зараз від неї її батьки... Дівчина сповільнилася, а потім зупинилася біля входу в печеру, що поросла лозою. Анабель прослизнула всередину. Від кам'яних стін віддавало неприємним холодом, через який по шкірі йшли мурашки, вогкість була неймовірною, а гостре каміння боляче впивалося в ступні ніг. Можливо, тут вона зможе сховатись, тут її не знайдуть. Але... Надії враз звалилися, як тільки войовниця почула чийсь вигук:
- Вона тут!
Від страху затремтіли коліна, дівчина позадкувала. Але як її так швидко виявили? Відповідь на це питання з'являється лише тоді, коли та опускає свій погляд вниз. Плями крові... Її крові... Від її рани... Анабель тихо схлипнула. Вона не могла більше тікати, вона втомилася, їй було боляче. Та й тікати вже більше не було куди... Далі в печері не було виходу, це був глухий кут, що закінчувався лише загадковою залізною аркою, що місцями поржавіла і поросла мохом від старості. Висотою вона була з два-три метри. Про цю арку багато історій ходило в народі. Її походження так само було невідомим, як і призначення. Але деякі вважали, що ця споруда є священною і є даром предків. Анабель не була впевнена у правдивості цих легенд. Та й зараз їй було не до того... Наче загнаний у глухий кут поранений звір була зараз дівчина. Подітися нікуди... Страх ставав дедалі сильнішим, ніж голосніше ставали кроки ворожого племені. Войовниця втиснулася в залізну арку, холод від металу змусив її пересмикнутись. Невже... Це кінець?... Невже її життя ось так обірветься?... Але... Схоже, доля мала інші плани. Анабель ненароком уперлася в залізну балку, що стирчала з землі недалеко від неї. Ось тільки усвідомлення того, що це не просто якась залізна штуковина, приходить лише тоді, коли лунає клацання і балка різко зміщується. Важіль... Ще мить і по залізній арці проходять іскри, а потім вона спалахує яскравим світлом і розгортається портал... За яким дівчина тут же зникає... Кілька секунд і світло зникло, печера знову стала темною і тихою, за винятком вигуків людей племені Кривавого Місяця, які не могли зрозуміти як та, що буквально щойно була у них на руках, змогла зникнути з печери. Схоже, войовниця випадково змогла активувати якийсь прихований механізм... Або... Що зараз щойно сталося?