Шпилі хмарочосів і багатоповерхівок височіли наче велетні, вулиці були наповнені людьми та машинами. Центр міста – пекло для клаустрофобів. І всі кудись поспішають, чимось зайняті... Життя кипить, але часом люди за своїми турботами забувають про те, який світ все-таки прекрасний. І це засмучує до глибини душі. Адже нам нічого не варто на секунду зупинитися і підняти свій погляд на блакитне небо, поспостерігати як по небосхилу повільно тягнуться білі хмари або як чудово співають птахи навесні. Але лише небагато одиниць по-справжньому цінують життя... А люди все поспішають, кудись ідуть... Їм не до того...



Рудоволоса дівчина, що ледве знайшла десь припаркувати машину, йшла вздовж вулицею, засунувши руки в кишені свого чорного довгого пальта і похнюпивши голову. Вона про щось думала. Різні думки не давали їй спокою. Але з роздумів її вирвав вигук. Здавалося б, це центр міста, тут усі галасують. Але ні. Це був не просто вигук.
- Зараз же поверни, це мій самокат!
Пробиваючись крізь натовп, бігла невисока дівчинка з карим волоссям, заплетеним у дві кумедні косички, в блакитних джинсових шортах і білій футболці. Вона відчайдушно намагалася наздогнати якогось старшокласника, який їхав на її трюковому самокаті. Хлопець був у чорній кепці і сірій толстовці, вигляд у нього був як у справжнісінького вуличного дворняги, неакуратний і викликав огиду. Елліс примружила очі. Чому оточуючі люди ігнорували цю ситуацію? Ну звичайно, простіше просто зробити вигляд, що не помітив нічого, ніж стати на шляху якомусь хлопчику, який уявив з себе невідомо кого. Але не з тих був наш слідчий. Не на те вона в поліції працює, щоб дозволити комусь хуліганити серед білого дня. Вона відійшла до стіни будинку, якраз біля стіни ходило найменше народу і хлопець то знав, а тому їхав уздовж домівок. Але це стало його помилкою. Варто було тому проїхати поряд з Елліс, як хлопець був моментально схоплений за комір кофти і спритним рухом притиснутий обличчям до стіни з заломленими за спину руками. Залізний самокат із дзвоном упав на асфальт. А юний хуліган навіть схаменутися не встиг що зараз сталося, як почув біля свого вуха чиїсь подих і строгий голос:
- Стаття 33.6, юначе... Чуже майно відбирати законом заборонено, хіба ви не знали?
У того аж ноги підкосило з переляку, а тим часом до Елліс та хлопця підбігла дівчинка та підняла свій самокат. Вона подивилася на слідчого й посміхнулася.
- Дякую!
Вона відразу стала на самокат і, показавши хулігану, що відібрав її річ, язика, поїхала далі, сховавшись у натовпі. А Елліс перевівши погляд з неї на хлопця, все ж таки звільнила його, але ще тримала за руку біля плеча.
- Ну що, батькам подзвонимо і розповімо про твою "прекрасну" поведінку зараз чи вже в поліцейському відділі?
Юний хуліган, що так тупо вляпався, тихо злякано відповів:
- Н-не треба поліцію, будь ласка!
Елліс похитала головою і дістала свій телефон, набираючи номер.
- Сьогодні явно не твій день, друже, я і є співробітником поліції. І від покарання ти не відвернешся. Камери відеоспостереження все записали.
Рудоволоса притулила телефон до вуха. Почулися тихі гудки.Але й вони швидко перервалися голосом чоловіка:
- Так, Елліс, щось трапилося?
Дівчина зітхнула і відповіла:
- Томе, ти ще біля парку? Якщо тобі не важко, під'їдь, будь ласка, до вулиці Ледсбер будинок 4, я свою машину від лікарні далеко припаркувала і дорогою хулігана зловила за крадіжкою чужого майна. У ділянку його потрібно відвести та батькам його зателефонувати.
На іншому кінці лінії почулася короткочасна тиша:
- Воу... Коли ти встигла? Я зараз під'їду.
Елліс лише кинула коротке "Дякую" і поклала трубку. Вона глянула на хлопця, якого тримала за руку. Той лише смиренно стояв, навіть не чинив опір. Він дивився кудись убік, його вигляд був явно засмучений. Елліс, після деяких хвилин мовчання, запитала:
- Давно займаєшся подібною нісенітницею?
Хлопець тихо й неохоче відповів:
– Вам яка справа?
Дівчина й сама відвела погляд убік.
- Мені те, рівним рахунком, все одно. Але моя тобі порада, ні поваги, ні слави, ні багатства ти подібним чином не отримаєш. А хочеш повеселитися, попроси у мами трохи грошей та сходи з друзями у кіно. Корисніше буде, ніж кривдити дітей.
Наступний час очікування вони мовчки стояли. І ось нарешті до узбіччя під'їхав знайомий поліцейський автомобіль. Скло повільно опустилося і звідти з'явився хлопець з русявим волоссям та чорними сонцезахисними окулярами. Він посміхнувся.
- Ну чого, сади нашого шибеника, я заради нього у колеги машину позичив навіть.
Елліс лише закотила очі і відчинила задні двері. Юний хуліган слухняно сів, дівчина зачинила двері та звернулася до напарника:
- У ділянці перевіриш камерами що сталося і подзвониш його батькам. Втім, ти і так знає що робити.
Томас впевнено кивнув головою.
- Не хвилюйся, знаю, не перший рік працюю твоїм напарником. Удачі тобі там.
З цими словами машина повільно від'їхала від узбіччя і поїхала вздовж вулицею. Елліс лише провела їх поглядом і продовжила свій шлях. Хвилин за п'ятнадцять вона нарешті дійшла до місцевої лікарні. Висока багатоповерхова будівля білого кольору, коли та увійшла всередину, перед нею відкрилася величезна зала очікування. Інтер'єр був у світлих тонах, де-не-де стояли горщики з великими зеленими квітами та мініатюрними деревами. На кріслах сиділи люди, хтось стояв, а хтось собі каву купував у апарату, лікарі поспішали до своїх пацієнтів, піднімаючись ліфтом або сходами. Дівчина підійшла до реєстратури, а точніше до довгого стола, у якого за комп'ютером сидів чоловік з окулярами. Елліс почекала поки той закінчить щось друкувати і зверне на неї увагу, а потім сказала:
- Добридень. Скажіть, до вас сьогодні вранці привозили поранену дівчину з міського парку, не підкажете, хто її лікар і де мені її знайти?
Чоловік поправив свої окуляри і подивився на рудоволосу оцінюючим поглядом.
- А ви їй ким доводитеся, родичем?
Елліс на це не відповіла, лише дістала з кишені пальта своє посвідчення та показала чоловікові.
- Ні, я не родич, я з поліції. Мені потрібно поговорити з лікарем цієї дівчини, бажано зараз.
Той суперечити не став і, взявши свій телефон, комусь набрав:
- Містер Барнакл, добрий день. Підійдіть до реєстратури, з вами хоче поговорити Елліс Бастерн, представилася співробітником поліції.
Чоловік вислухав відповідь лікаря та поклав слухавку, не проронивши й слова. За кілька хвилин до них підійшов похилого віку лікар у білому халаті. У нього було сиве волосся та зелені очі. Елліс одразу зрозуміла, що цей чоловік і є тим самим лікарем, з яким нещодавно розмовляв працівник реєстратури. Він простягнув Елліс руку, та у відповідь потиснула її.
- Містере Барнакл, як я розумію. Будемо знайомі і перепрошую за доставлені незручності. Мені потрібно з вами поговорити про дівчину, яку сьогодні вранці доставили з ножовими пораненнями.
У відповідь той кивнув і відвернувся, подавшись до ліфта, та паралельно сказавши:
- Взаємно. Пройдімо зі мною.
Елліс слухняно пішла слідом. Вони зайшли до ліфта і піднялися на п'ятий поверх. Тут коридори були, на диво, порожні... Ні душі. Парочка повільно почала йти вздовж просторим коридором. Чоловік перший порушив мовчання:
- Я так розумію, ви хочете дізнатися про її стан. Що ж можу сказати як лікар. Її стан нормалізувався, вона навіть прийшла до тями. Але є одне "але".
Лікар зупинився і повернувся до Елліс:
- Почнемо з того, що в неї немає документів та в базі даних її немає. По-друге, у мене склалося враження, що вона трохи не в собі, тому що її поведінка найвищого ступеня дикунство. По-третє, вона несла якусь нісенітницю. Ви можете спробувати з нею поговорити, але сумніваюся, що досягнете адекватної розмови.З цими словами чоловік підійшов до однієї з палат і, повернувши замок, відчинив двері. Елліс трохи здивувало, що двері були зачинені. Та й розповідь містера Барнакла її напружила. Ситуація ставала максимально дивною та заплутаною. Дівчина обережно зайшла всередину палати, не забувши подякувати лікарю і зачинивши за собою двері. Простора кімната із великим вікном, завішаним шторами. Навпроти невелике ліжко, біля якого стояла дерев'яна тумбочка. Ковдра на ліжку була скомкана і пом'ята, на ній явно хтось недавно лежав. Дівчина окинула поглядом приміщення і тільки потім помітила, що в дальньому кутку палати, обійнявши коліна, на підлозі сиділа дівчина в білому халаті, схожому на той, що у лікаря, але такий одяг видавали переважно пацієнтам. Незнайомка мала чорне вугільне волосся і яскраві бурштинові очі, у волоссі було невелике перо яструба, її подряпини на тілі були оброблені зеленкою, деякі місця перев'язані бинтом. Дівчина виглядала одночасно і наляканою та змученою. Елліс стало її щиро шкода. Слідчий, бачачи, що та уп'ялася в одну точку підлоги і взагалі ніяк не реагує на її присутність, прокашлялася. Тільки після цього чорнява здригнулася і повільно, ніби зі скрипом, повернула голову в бік дівчини, спрямувавши на неї свої перелякані й мокрі від сліз очі. Елліс, спочатку, навіть і не знала з чого почати розмову і чи варто взагалі її починати, але все ж таки зважилася і, зробивши крок вперед, сказала:
- Привіт. Мене звуть Елліс. І...
Але не встигла вона і домовити, як незнайомка схопилася на ноги, похитнувшись, і, спершись руками о стіну, видала тихий рик:
- Не підходь...
Слідчий так і завмерла, з недорозумінням дивлячись на чорняву. До чого така агресія та погрози? Але зляканий вигляд пацієнтки все ж таки говорив сам за себе... Елліс зробила крок назад і підняла руки:
- Я відійшла. І зла тобі не бажаю. Я лише хочу поговорити.
Дівчина з яскравими помаранчевими очима уважно спостерігала за кожним рухом юного слідчого, а та своєю чергою дивилася просто у вічі незнайомки. У повітрі нависла незрозуміла напруга. Стояла мертва тиша...