...Це мовчання нагнітало, навіть у якісь мірі лякало... Дві дівчини просто дивилися одна одній у вічі. І від цього ставало трохи ніяково. Перша порушила мовчання та, що була з помаранчевими очима:
- Відпустіть мене... Твоє плем'я повинне мене відпустити... Дайте поговорити з вождем...
Тихо, злякано, мов у лихоманці, промовила чорнява. Елліс трохи підняла брову від подиву.
- Вибачте... Плем'я? Вождь?
Дівчина з чорним волоссям опустила погляд у підлогу, а потім підвела голову і серйозно подивилася на слідчого:
- Територія...
– Що?
- На території якого племені я перебуваю?
Елліс вже починала думати, що лікар мав рацію і ця пацієнтка справді ненормальна. Яку нісенітницю вона несла? До дівчини просто не доходило. Вперше за час своєї роботи її так ввели у ступор. Трохи схаменувшись, рудоволоса вирішила спробувати з'ясувати що ж із цією незнайомкою не так:
- Не зовсім розумію про що мова. Останні племена жили цих землях близько 300 років тому.
У чорнявої округлилися очі, вона з явним здивуванням і непорозумінням дивилася на юного слідчого. Може та її розігрує? Прикидається? Чи це якийсь ворожий прийом обману? Не схоже... Але що значить жили триста років тому? І все це навколо... Те, що відбувається, так лякало, що дівчина зараз віддала б перевагу в полоні у ворога бути, що ще минулої ночі за нею ганялися, ніж у цьому дивному місці! Руки мимоволі затремтіли, ноги підкосило. Пацієнтка в білому халаті повільно по стіні опустилася на підлогу, її погляд був так само наляканий, на очах виступили сльози. Дівчину просто трясло. Від безвиході, болю, страху... Елліс не знала, що й думати. Ця незнайомка поводилася страшенно дивно, так боялася всього навколо і явно її не розуміла. Та й з'явилася вона з нізвідки, а ситуація з нападом на бідолаху ставила слідчого в повний глухий кут... Але тут пазли почали потихеньку складатися. Здається, рудоволоса починала щось розуміти... І на те були свої причини. Дівчина підійшла ближче і присіла навпочіпки. Елліс тихо, спокійно запитала:
- Хей... Як тебе звуть?
Чорнява повільно підвела погляд на співрозмовницю і пошепки, запинаючись, відповіла:
- А... Анабель...
Юний слідчий зітхнула.
- Добре. Анабель. Моє ім'я Елліс. Я не до кінця розумію про що ти говориш, але у мене свої здогади є щодо цього. Я хочу допомогти, повір мені. Скажи, що з тобою сталося, і хто на тебе напав? Це важливо. Тоді ми разом зможемо зрозуміти як нам бути далі, а я намагатимусь допомогти тобі звідси піти.
Так звана Анабель уважно дивилася на Елліс. Чи можна їй довіряти? Чи варто щось розповідати? А раптом вона бреше? А може, все ж таки, каже правду... Дівчина вирішила довіритися. Ні, вона раніше ніколи не довіряла першому зустрічному. Але... Їй нічого не лишалося. Їй було страшно...
- Я... З племені Лісового Шепоту... Наші вороги... Плем'я Кривавого Місяця. Вони завжди нас не любили. Наші погляди на світ були різними. Вони вирішили знищити нас. І напали. Я втекла з моєю сестрою та найкращим другом...
Дівчина перервалася, більше не в силах стримувати сльози:
- Мої рідні... Їх усіх убили... Я не впоралася... Я дочка вождя, я мала захищати! А я...
Елліс доповнила ту:
- Злякалася?
Чорноволоса закрила обличчя руками, нічого на це не відповівши, лише тихо схлипнувши.
- ... Я бігла ... Залишила сестру на Річарда ... Калинова Віть їм допоможе ... Я зайшла в печеру Далеких Голосів ... Залізні ворота засвітилися ... Я прокинулася тут ...
Що-що, а наступну, заключну частину оповідання, слідчий не зрозуміла взагалі. "Яка ще печера Далеких Голосів? Що за Калинова Гілка? Яке світло? Зачекайте... Світло?". Рудоволоса глибоко замислилась. Але, бачачи, що Анабель дійсно боляче згадувати про все, дійшла висновку, що та не бреше. Елліс підсунулася ближче і поклала руку на плече дівчини. Та здригнулася і видала лише тихий, приглушений чи то рик, чи то шипіння. Але скоріше попереджувальний... Слідчий зітхнула.
- Я вірю тобі. І, здається, знаю, що відбувається. Не хвилюйся, я допоможу. Я тобі не ворог.
Анабель уважно стежила за дівчиною. Рукавом вона почала витирати свої сльози. Елліс встала:
- Я поговорю з лікар-... Місцевим целителем, думаю так тобі буде більше зрозуміло, що я маю на увазі. А потім мені з тобою треба буде поговорити з моїм босом... Ситуація повністю вийшла з-під контролю.
З цими словами рудоволоса попрямувала до дверей. Вона вийшла з палати, в коридорі на неї вже чекав містер Барнакл. Той засунув руки в кишені халата і сказав:
- Думаю, ви й самі переконалися, що ця дівчина не зовсім у собі.
Елліс похитала головою у відповідь.
- Скажіть, коли її можна буде виписати?
Чоловік задумливо глянув у далечінь.
- За тиждень, другий...
- А якщо я візьму її під свою опіку?
- Опіку?
Перепитав лікар. Той насупився, спочатку не відповідав, мабуть зважував усі "за" і "проти".
- Думаю... Таке провернути можна... Безперечно, вам доведеться заповнити деякі документи, зважаючи на те, що ця особа не має ні паспорта, нічого такого... Але влаштувати можна.
Слідчий кивнула головою.
- Добре, тоді скажіть які саме, я все зроблю.
З цими словами двійця попрямувала вдалину коридором...

...Анабель продовжувала сидіти на підлозі, обійнявши коліна і притулившись спиною до холодної стіни. Вона дивилася в підлогу, все ще переробляючи отриману інформацію. Їй було самотньо, від страху в горлі застряг неприємний ком, хотілося плакати навзрид, закричати, але та просто не могла цього зробити... Де зараз її сестра? А товариш? Що сталося з її домом? Чому все довкола так дивно виглядає, а люди одягнені зовсім не так, як вона звикла бачити одяг? А ця дівчина... Чи справді вона допоможе зрозуміти, у чому справа? І чи можна їй взагалі довіряти? Вона не знала. Але хіба був вибір у юної войовниці? Не було... Перев'язані рани страшенно нили і брліли, коли ще кілька годин тому медсестра хотіла їй вколоти знеболювальне, то чорнява її і близько до себе не підпустила. А ще в Анабель забрали її лук та стріли. І та не розуміла чому. А тиша, що зараз зависла в палаті, так душила, тиснула, ставало некомфортно.Але й вона, на щастя, тривала недовго. Вже за хвилин двадцять двері знову відчинилися і всередину увійшла знайома рудоволоса дівчина. Слідчий підійшла до Анабель і присіла навпочіпки перед нею.
- Що ж... Своє слово я тримаю. Зараз ми звідси підемо, ти ж рада?
Дівчина тепло посміхнулася Анабель і простягла їй великий паперовий пакет.
- Тут твої речі. У тому числі твій лук. Але, перш ніж ми з тобою підемо, ти повинна мені пообіцяти. Не відходь від мене ні на крок і, головне, не бійся так сильно. Так, те що відбувається тебе лякає, але просто довірся мені. Гаразд?
Чорнява уважно, з долею здивування, дивилася на співрозмовницю. Коли та простягла їй пакет, дівчина трохи невпевнено взяла його та зазирнула всередину. Там справді були всі її речі. Вона не обдурила... Тепер уже Анабель трохи більше довіряла Елліс. Та, у свою чергу, стала на ноги і простягла руку бурштиновоокій. Юна войовниця лише примружилася та допомогу не прийняла, піднявшись на ноги самостійно. Слідчий не стала заперечувати. Дві дівчини вийшли із палати. Анабель йшла повільно, похитуючись, раз у раз сіпаючи від кожного шороху або побачивши якогось незнайомого їй предмета. Це навіть трохи забавляло Елліс. Але щоб її новій підопічній було трохи спокійніше, вона обережно взяла ту за руку. Чорноволоса здригнулася і почала дивитися то на свою руку, то в очі слідчого. Проте промовчала. Навіть не зашипіла. Руда дівчина повела свою нову знайому до сходів. Все ж таки, в ліфт та навряд чи захоче заходити, злякається. Сходи були найбільш підходящим їй варіантом. Побачивши таку безліч людей у зовсім нової і незнайомої для Анабель обстановки, воїнка міцніше стиснула руку свого провідника, почала йти ближче до неї, шугаючись всього, чого тільки можна. Елліс не змогла стримати посмішки:
- Тебе ніхто не чіпатиме, заспокойся.
Але легше від цих слів не стало. Анабель лише трохи спохмурніла. З горем навпіл, вони вийшли на вулицю, тому що ходити було юній войовниці, все ж таки, важкувато. Абияк їм вдалося дійти і взагалі знайти машину Елліс, яка була припаркована на відстані від лікарні. Але сідати в автомобіль чорнява на відріз відмовлялася...
- Хей, ну припини. Ця річ у нас називається машина. Ми в неї сідаємо та їдемо на ній куди захочемо.
Слідчий демонстративно відчинила двері поліцейської машини і сіла на сидіння, показуючи, що це безпечно. Після цього вона піднялася на ноги і, схрестивши руки біля грудей, дивилася на нову знайому. Анабель з прищуром дивилася на автомобіль і періодично тихо шипіла, показуючи свої зуби.
- Це не кінь...
Елліс зітхнула і пальцями потерла скроню голови, це був її нервовий жест.
- Ну, звичайно, не кінь! Просто сядь вже усередину, як я показала, і все. Ну нічого складного. Воно не живе, воно тобі нічого не зробить.
Та у відповідь лише з недовірою дивилася на рудоволосу. Вона повільно підійшла ближче до машини і простягла руку, з побоюванням доторкнувшись до неї, і відскочила назад. Потім уже трохи сміливіше вона зробила крок до неї. І все ж, як їй показала Елліс, сіла всередину, хоч і страшенно боялася. Слідчий з полегшенням видихнула і, зачинивши двері пасажирського сидіння, сіла за кермо. Анабель тихо прошепотіла:
- Тісно...
Елліс з півоберту, наскільки їй дозволяв ремінь безпеки, подивилася на юну воїнку.
– У машині завжди не так багато простору, це нормально. Просто розслабся.
Дівчина повернула ключ запалення і завела автомобіль, який, уже через пару хвилин, знову поспіхом мчав вулицями міста, але вже до поліцейської дільниці.