Чи то плаче вітер солоний над степом? Ні, то вершник співає на високій могилі про те, що втратив. Чи то птах хижий в небі клекоче? Ні, то серце його розривається від непозбувної бентеги. Що розкажеш, що заспіваєш мені вершнику про Біле Місто степів? Про Срібну Діву Іннару, що сходить на високу вежу на світанку, що пам’ятаєш? О, жорстокий, навіщо питаєш мене, так заспівав вершник, нічого не можу я забути, відвари з темних трав не затьмарили пам’яти моєї, ніби вогнем випалено на серці моєму її образ, завжди пам'ятатиму я Діву Іннару, бо хто бачив Богиню, той не забуде повік чорних кос її. Слухай же, слухай пісню цю…

Все починається з крапки на обрії, з віддаленого шереху трави, з полину і чабрецю, що стають їх запахи гостріші, а небо чистим і прозорим. І ось, там де зливається небо і степ, виникає далеке місто. Високі стрункі вежи біліють напнутими вітрилами як корабельні щогли, а замість фундамента у нього сотня тисяч колісниць. Тому-то ніхто не може сказати де знаходиться Біле Місто Тенрі, воно кочує по всім степам і пустелям і благословен той, хто його побачить. Щоранку піднімається Іннара на вежу і випускає повітряних зміїв і вони рушать мандрівне місто далі і далі в безкінечну подорож. Мешканці Тенрі кажуть, що може вона перетворюватись на великого птаха зі срібними перами і що колись одинока літала вона над безкраїм степом від моря до моря. А діва морська Лаімма хвалилася: Сестро! Сестро! Дивись, ось маю я кораблі з багатьма вітрилами, від берега до берега ходять вони високі, величні і на кожному моряки славлять мене і найкоштовніші дари кидають у хвилі, що змилостивити серце моє. Розгнівалась тоді Іннара і сказала: Сестро! Не гірше зроблю, а краще. Ці, ниці і жадібні, служать тобі і славлять тебе, бо бояться гніву твого, бо жадають багатства і золота, що завдяки тобі здобувають. Я ж прийму тільки тих, чиє серце чисте і палає любов’ю до краси. Бо хто дивиться за вітром, тому не сіяти, а хто слідкує за хмарами, тому не жати.

Так і сталось, що блукає з тієї пори Біле Місто Тенрі степами та пустелями і збирає в сади свої поетів та мрійників. І багато юних з доброї волі вирушають в такі міста у сподіванні зустріти там мандрівне Місто і хоч здалеку побачити прекрасну Іннару. Хоч знайти його можна в місцях сухих та безводних, а однак же завжди вдосталь там солодкої прісної води, і розтікається вона з таємного джерела, про яке лиш сама Богиня відає і яке ніколи не було забруднено. Сотню садів, великих і маленьких, відкритих вітру і потаємно-захованих є в Тенрі. Кожну квітку і кожного гостя в тих садах плекає Іннара, Срібна Пані, Володарка Химерних Вертоградів і кожна поема, складена в місті присвячена їй. Час не вповні владний над садами та їх мешканцями. Іноді, серед ясного дня було відіб’ється в озерці повний місяць чи світанкова зоря, коли потребує того хороша казка, чи певна ніч розтягнеться вп’ятеро заради партії в шахи. Поєднані ці сади і тераси звивистими коридорами та довгими галереями в яких по стінах знайдеться і живопис, і мозаіка, і фреска, і гобелен. А подекуди цілі зали відведені під бібліотеки. Білі мангусти походжають містом, охороняючи ці скарби від мишей та змій. Найдивніші птахи прилітають іноді до тих садів та сідають на гілках дерев чи на канатах, якими напинаються вітрила. Той, що потрапить в дивні сади Білого Міста Тенрі, той звільняється вже від більшості тілесних потреб і лиш іноді може підживити сили свої фруктами чи вином. Тому бесіди там точаться піднесені, а ігри затіваються невинні.

Якось, в пору коли сходять сніги з північних пагорбів, а крізь торішню траву починають пробиватись в степу первоцвіти, прибилося до міста чорне вовченя. Пожаліла Іннара маленьку тваринку, та і забрала з собою, а відгодувала його пташиним молоком.

На рівнодення весняне, коли день з ніччю зустрічаються, зібрала Іннара, як завжди то робила, велике свято для всіх звірів польових і на той день і на ту ніч було між всіма велике перемир’я і ніхто не смів вполювати іншого, тому кожен міг розповісти біля Великого Вогню історію, яку тільки забажає. І не згасала та ватра і тривала ніч поки кожен з кола не розкаже свою історію. Мудреці ж і поети з Білого Міста все то слухали і складали в літопис. Так воно велося кожного року. Цього разу ж, поки збирались всі, ходила Іннара серед звірів та питала чи не знає хто, чиє то чорне вовченя, щоб повернути його до зграї. Але ніхто того не знав. Тож всі взялись розповідати свої історії, а коли кожна з оповідок була розказана, то настав світанок і Іннара піднялась на найвищу вежу і співала і пісня її була вітром, і була птахом, і була пелюсткою, і була сном, що наснився в ту ніч всім юним і закоханим. І коси її розвивались по вітру, і стрічки майоріли, і дзвони звеніли, а чорне вовченя лежало у ніг Богині. А потім Біле Місто Тенрі покотилося далі за вітром у подорож.

А на день Середина Літа, коли ніч найкоротша, зібрала як завше Іннара велике свято для всі птахів небесних. І знову горів Великий Вогонь і знову розповідались історії. І знову запитала Іннара у кожної птахи, чи не знають вони про юного чорного вовка, але ніхто не знав. Вовченя ж тоді бігало між всіма птахами і стрибало навколо вогню і перекочувалося в траві і саме було подібне до чорного полум’я. І почали вже тоді поети і мудреці перешіптуватись, що починає цей звір бути вже надто надокучливим і метушливим. Що навіть іноді може його метушня і заважати до ладу вислухати ту чи іншу історію. Але ось догорів вогонь і все, що мало бути розказано, було розказано, і настав світанок. Тоді зійшла Іннара на вежу і танцювала, і був це танок хвилею, і маревом, і зорепадом, і червоною квіткою мака, і клятвою вірності, що не порушити ніколи. І паперові ліхтарі злітали в ранкове небо. І молодий чорний вовк лежав у ніг Богині.

І на рівнодення осіннє, коли день з ніччю прощаються, зібрала знову Іннара велике свято для всіх гадів підземних і ропух і драконів, знов запалила вона Великий Вогонь, щоб розповідались історії, а Іннара ходила між гостями і питала, чи не знає хто, що це за чорний вовк, а вовк в той час сидів у сталевій клітці в самому серці Білого Міста Тенрі, бо прокинулась в звірі велика сила, а з нею велика туга і велика лють. Так було, що ніхто вже крім самої Богині не міг підійти і подивитись йому в очі. А що вона там бачила, про те нікому не розповідала. А з тих, хто зібрався біля ватри, знайшлась одна стара і потворна жаба, що сказала таке: глибоко під землею, сиділа я на берегах підземного моря, останнього моря. Там чула я про чорного вовка, зловорожого звіра,там він народжений, від самої Всематері-Землі і гори здригнулись в час його народження.Бо судилося йому під цим небом зруйнувати немало краси. І так вийшло, що стара жаба розповідала останньою і коли договорила вона, то згас вогонь і зарожевів світанок. І всі почули тоді вовче виття. І тоді вже не піднімалась Іннара на вежу і тільки лиш виття це розносилось над степом і було воно мечем, і було арканом, і було змієм, і було відчаєм, що приходить на світанку. Здригнулось Біле Місто Тенрі і не було вже радості в садах його. А Богиня виголосила такий вірш, якого, втім ніхто не зрозумів:

Чорний звір гризе залізо

У Червонім смерть приходить

Біле мій єдиний захист

Сподіваюсь лиш на Небо

О, вершнику, що співаєш ти про минулі дні, що співаєш на високій могилі, невже тим закінчиться твоя історія? Невже так завершиш ти розповідь про свою Богиню?

О, позбавлений милосердя, нащо про це ти мене питаєш? Краще б не знав я завершення тієї історії, краще б не розповідати мені того. Пам’ятаю, стояв я біля огорожі і дивився на білий сніг. Пам’ятаю, побачив я на снігу червону квітку, була вона як свіжа кров, як губи моєї Пані була вона. І забажав я подарувати Богині Іннарі ту квітку, бо у всіх садах міста не було подібних, і було те жадання великим і захопило серце моє. Тіді вийшов я з міста і нахилився, щоб зірвати ту квітку. В ту мить, щойно переломилась стеблина, почувся ніби страшний гуркіт і зламалась залізна клітка і великий чорний вовк вирвався на волю. І напнулись тоді вітрила потужним вітром і Біле Місто Тенрі віддалилося від мене, я ж стояв посеред степу одинокий і нажаханий. Бо навіки я втратив те, що було радістю серця мого, ніколи вже не повернутись мені повернутись мені в Біле Місто, ніколи не побачити Срібної Діви Іннари, що була моєю Богинею. Тому і заспівав я цю сумну і невтішну пісню на високій могилі.

Що ж вершнику, - сказав Чорний Вовк, правда твоя, бо присуджено мені долею знищити це місто і цю діву. Бо ім’я мені Лург і я теж Бог. Для того породила мене Всемати-Земля, аби покарав я Діву Іннару за її безмірну гординю. Бо джерела її не від Землі, а шляхи її беззаконні, і хто п’є з того джерела, того втрачено, а хто ходить тими шляхами, той не помре. Розгнівалась Всематінка на таку пиху і породила мене, Чорного Вовка Люті, того, хто повертає всіх в землю, того, перед ким всі рівні. Але ж якби не піддався ти гріховним бажанням і не зірвав би тієї квітки, то довелося б вічно сидіти мені у залізній клітці.

Так сказав Чорний Вовк і побіг у степ, а чоловік на кургані так собі сказав - дурний ти вовк, хоч і Бог. Ніколи не наздогнати тобі мандрівного міста, ніколи не припиниться ця гонитва. Так і сталося.