Корчею скрутило єство Нексума, коли різкий лязкіт розрізав тишу Безмежного Простору. І відчув Всеосяжний Творець, що лопнула туга, але крихка тятива, що з'єднувала людину і Життя. Голос Смерті, який ніколи ще не був таким нестерпно-пронизливим хлюстав безперестанку. Безліч незлагоджених жахливих лязкітів! Безперервно рвалися зв'язки, створені Нексумом, роздираючи його на шмаття. Бо він - Зв'язок Всетримаючий. В кожнім прояві, в кожнім поєднанні була суть самого Нексума. Несамовитий від гніву і жгучого болю, поглядом, що не знав перепон, окинув він Землю. І закляк, вражений побаченим… люди, створіння, якими він так колись пишався… оскаженіло вбивали один одного. Бачив Нексум спотворені біллю і страхом обличчя людей, які хрипіли, захлинаючись власною кров'ю. Стогнали, усвідомлюючи неминучий кінець. Кричали, заперечуючи прихід Смерті. Та всі ті хрипи, стогони і крики не чув Нексум. Дошкульні безупинні лязкіти полосовували його сутність. І тяглася та мука віки. І віки страждав безсмертний Нексум.

І заздрив смертним стосилий Нексум. Бо їхню тілесну біль милостиво зупиняла Смерть. А він, могутній і Всеосяжний, знову і знову, мав терпіти страждання через невдячних безумців.

В невимовній люті підняв Нексум правицю, щоб одним рухом припинити нестерпні муки, знищивши марностворених істот. Та завмер. З темних глибин Безмежного Простору дивився розсерджений Нексум на вогонь нищівних війн, що палав, майже, по всій Землі. І крізь чорний дим пожеж розгледів людину, яка стала поміж Смертю і дітьми, зберігаючи їхні зв'язки із Життям і свідомо скорочуючи свій вік. І від тієї самопожертви, між врятованими і загиблим, виникали, невідомі самому Нексуму, потужні, єднання. Він, Всетримаючий, не здатен був збагнути творчої суті такого зв'язку. Бо ніде в Безмежнім Просторі ніколи не було такого єднання. Бо тільки людина виявилася здатною створити Зв'язки, породжені Шаною до Звитяги.

Перевівши збентежений погляд, Нексум побачив, як поміж хаосу руйнувань, людина відчинила двері своєї оселі перед скаліченим знедоленим. І відчув могутній Творець народження незнайомого йому, суто людського - теплого Вдячного зв'язку.

Аж ось, здивований Нексум помітив, як не звертаючи уваги на навколишнє лихо, людина зосереджено поралася біля… бджолиних вуликів. Не кваплячись уважно оглядала домівки комах, які з рівним гудінням, скупчившись, літали навколо дбайливого бджоляра. І відчув Нексум добре знайомий, створений ним, дуже давній зв'язок, який ледь-ледь, але ще тримався. І усвідомив Нексум, що попри безумства і зневіру, були люди, які берегли його творіння. І лагідним ставав погляд його.

Крізь заграви вибухів угледів Нексум і декількох людей, які старанно розчищали, від густого сухого чагарника, доріжку до прохолодного джерельця. І дії їхні були на благо інших. Бо всі спраглі могли насолодитися ковтком чистої води. Зацікавлено вивчав Всетримаючий Нексум нові поєднання, що створювалися з переплетіння людських думок і емоцій. Там були відчутні Доброта і безкорислива Турбота.

Бачив Нексум, як на чорному згарищі люди садили зелені рослини. І клопітливо доглядаючи, дбайливо вирощували їх. І з задоволенням відчув Нексум, Зв'язок Створюючий, що не марними були його старання. І в дивному людському світі з незвичними для нього єднанням, давні зв'язки все ще існували і були корисними.

Втішався Нексум, спостерігаючи, як люди, забувши про втому, завзято збирали стиглі плоди, щоб нагодувати зголоднілих. І, стежив Нексум за появою надзвичайно цікавого зв'язку, створеного відповідальним Піклуванням. І зрозумів Нексум, що люди-творці здатні дивувати його безкінечно.

З полегшенням відчув Нексум, що в усьому побаченому, був прояв Всетримаючого Зв'язку. Його суть. Він сам. Нексум-Творець. І люди, і все решта створених ним, були пов'язані між собою. І з ним. І зв'язок той існував попри зневагу і забуття. Слідкуючи за діями людей-творців, вже незважаючи на біль, згадав терплячий Нексум своє призначення. І наповнилася сутність його надією на те що, люди в змозі зупинити самознищення і виправити свої страшні помилки.

І не зміг він карати руйнуючи і лякаючи. Але. За неповагу до його кропіткої праці і руйнування творінь його. За невігластво і зневагу власних якостей і можливостей. На людей чикало неминуче Покарання. І було воно настільки ж страшним, наскільки і мудрим.

Відвернувся Нексум від людей, бо все ще гнівався на створінь, які змусили його відчути біль. Пекучий біль розчарування, адже стільки сил і старань приклав Нексум, створюючи ті істоти. Кожній окремій людині він дарував неповторність. У кожної був свій власний творчий дар. І кожна мала змогу перейняти дар іншої людини. Кожне людське створіння могло стати унікальним творцем. Та й це - не все. За задумом Нексума, з часом, об'єднавши свої зусилля, люди мали стати надпотужнішою Творчою Силою у Безмежному Просторі. Натомість, охоплені жагою руйнування, безрозсудні, вони безжально розривали сутність свого Творця.

Відвернувся Нексум від людей, бо не бажав посилювати їхнє войовниче безумство. Не хотів, щоб ті, за ким він зосереджено спостерігав, налаштувалися на його настрій. А потужну силу свого зосередження Нексум Всетримаючий знав дуже добре: спостерігаючи за чимось із турботою, він створював; натомість, його гнівний пильний погляд був вироком.

Тож, щоб, ненароком, не нашкодити всім людям, адже, поміж схиблених безумців, були і творці, вирішив Нексум покарати людей випробуванням. Вони мали самостійно знайти Шлях до об'єднання. І тоді їхні творчі здібності, окремі і поєднані, піднялися б до надвисокого рівня. Нексум добре бачив дійсну людську змогу і не хотів руйнувати ту можливість. Вірив Всетримаючий, що ці творчі істоти здатні берегти безцінні зв'язки і примножувати їх, утворюючи різноманітні міцні поєднання. І знав, що для втілення тих надзвичайних можливостей потрібні лише людські воля і бажання.

А люди, різні розрізнені люди, заклопотані кожен своєю справою, не помітили ніяких змін. Ніяких покарань. Ніяких випробувань. Не відчули загальної загрози. Бо давно забули про часи, коли шанували єдність. Коли, дбайливо берегли дари Всетримаючого Нексума. Люди забули і того, хто сумлінно формував все, що було навколо них. Того, хто старанно творив те, що було недосяжно ані людському розуму, ані людському зору. Того, хто забарно створював самих людей. А забувши, люди більше не відчували Творця. Бо втратили зв'язок із ним. Не усвідомлювали, що віддаляючись від Нексума, вони наближалися до свого кінця. Люди втратили здатність відчувати зв'язок і поміж собою. Їм стало зручно бути розрізненими. Бо дар унікальності кожної людини, вони сприймали на свій, спотворений, лад. Ніхто не звертав увагу на оточуючих. Кожна людина зневажала все чуже, інше, турбуючись лише про себе в короткому проміжку життя, відміряного Часом. Так людська унікальність, якою колись пишався Нексум,без загального взаємозв'язку, скалічена, перетворилася в егоїзм і нетерпимість.

І спотворена людська унікальність дала змогу з'явитися тим, які забувши про цінність Життя, прагнули лише встигнути відібрати, привласнити чуже, захищаючи своє. Вони не збиралися нічого створювати. Агресія і жадоба отруїли їхні почуття. А жага збагачення поєднала, утворивши штучний огидний зв'язок.

Ще були і ті люди, що сумлінно виконували свою роботу, підтримуючи залишки взаємозв'язку з рештою таких же людей-творців. Та вони були надто зосереджені на своїх справах і намагались не звертати увагу на бійки і безчинства, які постійно влаштовували ті, хто не мав бажання творити. Люди, що створювали, були беззахисними перед грабіжниками. І уникали протистояння.

А потворний зв'язок нападників, з часом, посилювався. Адже, їхні згубні дії примушувала творців або ховатися, або зникати, або самим ставати агресорами, здатними творити. Так утворювався згубний для Життя зв'язок.

Та з'являлися і зовсім інші люди. Еліта. Ті, що насправді вважали себе унікальними, а інших - "простими". Вони не створювали нічого корисного для оточуючих. Та і насилля не схвалювали, але були здатні на мерзенні вчинки. Ті люди були впевнені у власній винятковості і недоторканості. Вони не збиралися підтримувати і розвивати творчі зв'язки. Ті люди прагнули влади. І заради неї були здатні на найогидніші, але вигідні для них, вчинки. Для досягнення своєї мети вони створювали оманливі поєднання, породжували кривду. Заради свого спокою, вони все більше і більше роз'єднували людей. Бо окремі люди - то лише люди, а спільнота могла нести небезпеку еліті. Щоб мати змогу керувати, вони затуманили розум "простих" людей хибними цінностями, утворивши зв'язок залежності від грошей і майна. Заплутати павутинням безглуздих вигадок. Про богів. Злих, які завжди карають. І добрих, які ніколи не підтримують. Та, яких можна звинуватити у всіх людських невдачах і негараздах, знищивши зв'язок між дією і відповідальністю за наслідки.

Од віку до віку негараздів і невдач ставало все більше. І люди усвідомлюючи, що спотворюють себе і все навколо себе, намагалися згадати щось давно забуте, але дуже потрібне. Щось безглуздо зруйноване, але те що, варто цінувати. Намагалися згадати та не змогли. Люди, створені Всетримаючим Зв'язком з безлічі поєднань, не могли існувати не утворюючи, хоч якихось, зручних єднань. Хоч умовних, вигаданих, але з'єднаних з ними забутим минулим.

І від покоління до покоління створювали люди навколо себе казковий Світ, де існували Справедливість, Співчуття, Добро, Взаємодопомога, Любов, Безкорисливість, Щедрість. Все те, чого не було у розрізнених людей у справжньому житті.

Терплячи постійний біль через невігластво людей, слухав Нексум їхні казки про Співчуття, Любов і Добро. І, спочатку, навіть, радів. Думав, що люди зрозуміли хибність своїх вчинків і зосередяться, нарешті, на дійсно важливому. Уявляв, як вони будуть змінюватися, прагнучи до відновлення забутих цінностей і втрачених зв'язків, заради Життя. Та казки без дії так і залишилися казками. Бо ніхто з людей не міг і не хотів щось змінювати. Ніколи було людству замислюватися над обраним життєвим шляхом. Небезпечний він, чи той, що приведе до процвітання, людям було байдуже. Бо людське життя - коротке. І є багато невідкладних, хоч і непотрібних справ. Так і метушилися вони роками, віками і поколіннями. Непомітно руйнуючи справжнє і створюючи оманливе. Не замислюючись над наслідками і над майбутнім. Вірячи у вигадки, не лякались покарання. Сподіваючись на казки, поводились безчесно. А ганебність своїх вчинків люди навчилися виправдовувати і маскувати під вигадану необхідність і сумнівний обов'язок. Так і існували у своєму напів безглуздому, напів реальному світі до того часу, коли гірше і страшніше вже не могло бути.

Зневірився Нексум у людях. І замість пекучого розчарування прийшла холодна байдужість. Він вже не прагнув покарати людей за зраду і болючу образу. Не хотів ані допомагати, ані попереджати, хоча знав, яким буде кінець. Нексум пішов, забувши.