Князь Алман зростав у місті Урс, що стоїть на високому пагорбі і відгорожено сталевими стінами. Старі легенди кажуть, що навіть під час великого потопа, коли солоні хвилі затопили весь континент, то стояло це місто непохитне і незламне. З тої пори мешканці Урсу ніколи не їдять риби, а характер їх гордий і хвалькуватий. Батьки юного князя Алмана були великими воєводами і великими правителями, вони виграли чимало битв, розповсюдили свій вплив на близькі та далекі землі і зібрали чималі багатства у скарбниці. Батько завжди навчав сина так - той хто має заповітну мрію, той має силу, бо людина без мрії як корабель без компаса, а мати додавала - завжди приховуй свої наміри, поки не здійсниш їх, щоб вороги і заздрісники не могли тобі завадити. Також батьки не шкодували золота на найкращих наставників для сина, щоб він вивчив досконало всі нюанси війскового ремесла і державної науки заради примноження слави та багатств міста Урс та князівського рода. А юний князь старанно засвоював ті науки і сміливо долав випробування, тож він виріс могутнім героєм і звитяжним воїном, а в серце його жила одна єдина заповітна мрія. І ніхто крім самого Алмана не знав, що то за мрія і чому його мета, ані його довірені мудрі радники, ані войовничі товариші-витязі, ані вишукані коханки, ані віддані прислужники.

І сталося так, що батьки князя Алмана відійшли від правління, бо роки їх стали вже обтяжувати їх при виконанні обов’язків, до того ж вони вирішили, що син їх вже досить зрілий, або прийняти на себе правління. Так і сталось. І городяни Урса вітали юного князя і святкували до ранку на його честь на площах міста і поети складали хвалебні пісні про його юнацькі звитяги, а юні діви потай мріяли про те, що князь закохається саме у кожну з них. Кожному з містян, не дивлячись на те, бідний чи багатий, красивий чи потворний, наливали того вечора вина, щоб випити за здоров’я князя Алмана і вдоволь хліба, щоб не лягти спати голодним, тим, хто того потребував. Здіймались у небо вогнисті квіти феєрверків і святкова музика лунала над містом і тільки кам’яні велети-охоронці мовчки вдивлялись у темряву за стінами.

З юних років чув юний князь історії і легенди про Біле Місто Тенрі і про Діву Іннару, що в ньому володарює. Чув він, як прекрасні сади того міста і яка мудрість захована в бібліотеках його, чув він, що Іннара є безсмертною Богинею, що рівня самому Небу і Морю. Чув він також про Чорного Вовка, що вічно переслідує Біле Місто в своїй невситимий люті, що створений був той той Вовк для помсти і руйнування і що тільки смерть він залишає по собі там, де проходять його шляхи, там де проноситься він у своїй безплодній гонитві. Так сказав собі Алман у серці своєму: ось я, сильний і дужий, герой серед героїв, звитяжець серед звитяжців, знаю я всі секрети ловитви і воїнського ремесла, маю я бойового коня, що зрівняється з вітром, маю добрий лук і добрий спис, вполюю Чорного Вовка! Тоді буде Богиня Іннара зобов’язана переді мною, буде прихильна до мене! А прихильність Богів то ніколи не зайве для людини.

Тож осідлав князь свого найкращого коня і поклав у сайгайдак дев’ять стріл кованих з небесного заліза, оперених з крила Сімург-птаха та взяв довгий спис сталевий у який сім разів била блискавка і вирушив на ловитву. Не один день і не одну ніч їхав він Великим Степом, шукаючи сліди Чорного Вовка і не один день переслідував він Звіра. Коли ж нарешті наздогнав його і побачив величезну потвору, зростом у з вершника у холці, всю вкриту чорною шерстю, то пустив першу стрілу і так прокричав: О чорна потвора, породжена ненавистю, марна гонитва твоя, безглузді твої пошуки! Ніколи не наздогнати тобі Білого Міста! Тому краще тобі померти від моєї руки, прийми це. Вовк же підстрибнув і спіймав у польоті ту стрілу. Тоді князь пустив ще одну стрілу і знову Вовк спіймав її і так випустив князь всі дев’ять стріл. А потім він відкрив пащу і Алман побачив, що вся вона поранена і порізана сталевими наконечниками і вовча кров витікає проміж зубів. І сказав вовк: правда твоя, вершнику! Тільки кров Іннари могла б зцілити ці рани і вгамувати мою спрагу, але тепер я бачу, що не бувати цьому ніколи. І вовк сам кинувся на спис і князь прохромив все його тіло навскрізно і той сконав. Алман же на тому самому місці де стояв, там і впав знесилений від полювання і міцно заснув.

А коли він заснув, то з’явилась перед ним уві сні сама Іннара у всій славі своїй і сказала так: О, юний звитяжцю! Безмірна моя вдячність, що позбавив ти мене від цього проклятого звіра, що вбив ти Чорного Вовка. Вільніше нині дихається в садах Тенрі, веселіше співається. Що побажаєш ти у нагороду, все що в силах моїх, то виконаю, а сили мої незчисленні і навіть мені самій не до кінця відомі. Князь вклонився Діві і сказав так: не в силах легенди передати вашої краси, Моя Пані, прислужитися вам то вже для мене нагорода. Але якщо буде на то ваша ласка, то попросив би я у вас таке, що в місті Урс, місті, що під рукою моєю, стали б мрії реальністю, нічого більше не бажаю, нічого більше не прийму в нагороду за звитягу. Що ж, посміхнулась Іннара, нехай буде по-твоєму. Повертайся, княже на трон свій, чекай і пильнуй. Настане день, коли в місті Урс всі мрії стануть реальністю, це є в моїй владі. А коли настане той день, того сказати тобі не можу, скажу тільки, що ти побачиш його. Князь же на те сказав: Я маю тільки одну мрію, задля неї і живу і дихаю і хоч би в останній свій день перед смертю побачив її здійсненною, то і тоді був би я щасливий. З тим і прокинувся.

Тоді повернувся князь Алман до свого міста і правив їм, як правили батьки його і квітло місто під його рукою і примножувались багатства. Аж одного разу походжав князь вулицями міста і побачив він одного дивака, що мав замість ніг - копита, а позаду довгий хвіст, як у мурахоїда. Алман потайки послідував за ним і побачив, що той йшов на зібрання де багато було людей та інших істот з химерними рисами і дивною з’явою. Було там багато тих, що їх скалічили злі чари і тих, хто належав до дивних родів і тих, чия душа просто бажала химерного, а тіло послідувало за душею. І там вони говорили про свої справи і розповідали історії і сміялись і почували себе вільно. Тоді подумав князь, що не місце цим потворам та химерам серед його мрії, наступного ранку видав він державний наказ щоб всіх химер і виродків викинули за стіни міста і ніколи не впускали в середину. Так і було зроблено. Не стало більше на вулицях міста ні калік, ні химер і багато хто з містян тому щиро радів. Вигнанці ж оселились у лісах і горних ущелинах навколо міста і там здобували собі прожиток хто промислами, а хто і грабунком і навколо вогнищ розповідали вони про те, як несправедливо обійшовся з ними Алман і історії їх були темні як могила і гіркі як отрута. А як відомо всі історії цього світу рано чи пізно доходять до Іннари, тож доходили і ці. Богиня ж кидала ці історії у великий глиняний горщик наповнений водою з Останнього Моря і коли наставав час, то витягала їх звідти як довгі нитки, що їх змотувала вона в клубки і залишала в коморі.

А іншого дня, походжав князь містом і побачив він, як збираються люди ввечері після денної роботи, щоб послухати співців і поетів і тих, хто розповідає казки і старовинні благочестиві легенди і непристойні анекдоти. Побачив він, що люди слухають ті пісні і історії і подумав таке: я вже маю мою мрію і я знаю її добре, а якщо всі ці також будуть в місті, то коли настане День Здійснення, то не стане моя мрія тоді єдиною, бо будуть різнитись думки. А розкол в думках призведе до нестабільності мого царства і воно буде знищено. Я не можу цього допустити! Тож на світанку видав він новий наказ і всіх поетів і співців і всіх, хто був майстерний у розповіданні історій, і всіх живписців, і всіх скульпторів, і всіх акторів театра було також вигнано з міста Урс і всім містянам під загрозою смерті було заборонено вчити і практикувати ці мистецтва. Було оголошено, що віднині чистої реальності має бути досить для щастя містян, а всіх, хто примножує зайві зображення чи розбурхує уяву, було оголошено єретиками та зрадниками. І багатьом було того дійсно досить для щастя, хоча і не всім, але ніхто не посмів сказати і слова проти волі князя.

А вигнані поети і співці і інші оселились в тих же вбогих селищах в горах і лісах де і попередні вигнанці і терпіли з ними разом голод і вбогість. І пісні, що співали вони серед вигнанців та єретиків ставали все злішими і похмурішими, бо серця їх потерпали у стражданні, а пісня народжується з серця. Коли ж доходили ці історії до Богині Іннари то вони лише прив’язувала початок історії до щогли, а хвіст до лапи чорної птахи, що живуть біля ворот Царства Смерті. І коли птах повертався до звичних місць, то історія та розтягувалась у довгу нитку. Іннара з збирала ж ті нитки також і зберігала у окремій скрині. Коли ж набралося досить в неї цих історій-ниток, то взяла вона старовинний ткацький верстат і натягла за за основ історії знедолення, а за уток взяла історії люті та помсти і ткала то полотно, ткала і примовляла:

Літай мій човник між берегами

Між тим, що було з нами

І тим що не з нами

У нитки два кінця

У полотна дві сторони

Не вкладається світ

В твою квадратну коробку!

Князь же все чекав і чекав, коли настане заповітний день, а тим часом життя в місті Урс ставало все більш похмурим і безрадісним. Люди продовжували працювати, але без історій виявилось, що багато речей втратило свій сенс, тож люди вже не робили все так старанно, як раніше. Ті, хто раніше вдовольнявся історіями про заборонені речі, почали здійснювати свої бажання в реальності, тож в місті побільшало насильства та вигадливої розпусти. Містяни збивались у таємні товариства, але найтаємніші з них були переповнені урядовими агентами, тож заколоти проти князя безперервно сплітались і безперервно провалювались. Торгівля занепадала через напади розбійників і багато містян вже добровільно бігли з міста в ліси і гірські ущелини, що приєднатись до єретиків і бунтарів. Князь Алман же все думав як так зробити, що нічого не завадило його виплеканій мрії і тоді йому прийшла в голову ідея заборонити містянам бачити сни. Глашатаї оголосили відповідний наказ і з тих пір ніхто з жителів вже не розповідав один одному що наснилось їм минулої ночі. Спеціальні дізнавачі пробирались в доми людей і підслуховували чи не говорить раптом хто уві сні і тоді такого хапали і страчували. Тож люди почали боятись, що раптом побачать якийсь яскравий сон і намагались ввечері приглушити свою свідомість міцним вином чи іншими способами.

А далеко-далеко звідти, в безкраїх степах, Біле Місто Тенрі простувало через високі трави за вітром. А в одній з веж Діва Іннара завершила ткати полотно. Тоді взяла вона гострий ніж і сказала: Час настав! Я виконую, князе, свою обіцянку! Нині ж у місті Урс мрії стануть реальністю! І полоснула ножем впоперек зітканого полотна і завіса між цариною снів і цариною реальності була розірвана і в далекому місті Урс почали здійснюватись всі мрії і потаємні бажання кожного з його мешканців…

Не одна сотня років пройшла з тієї пори, але і досі мандрівники бояться навіть підійти до тих руїн, що колись були могутнім і величним Урсом. Кажуть, що кожного, хто насмілиться пройти через його іржаві брами в пошуках скарбів очікує смерть або і щось навіть набагато гірше. Бо всі сни і потаємні бажання містян стали в той час реальними і вулиція міста заповнились найогиднішими і найнебезпечнішими потворами, які тільки може створити людський розум. І жодного не залишилось з них живих, щоб розповісти, яка ж була насправді та єдина і дорогоцінна світла і прекрасна мрія князя Алмана.