Повільно рухаються всепам'ятаючі темні води Часу. Холодна байдужість тече вічно і ніколи не зупиняється. Час - Всепоглинаюча Безодня, яка не має ані початку, ані кінця. Інколи, в його мутних хвилях повільно беззвучно з'являються і беззвучно неспішно зникають неясні образи. Напівпримарні. Невпізнавані свідки минулих подій. Чи-то - люди. Чи-то - ті, кого створювала людська уява. Чи-то - ті, хто створили людей. Тільки Час знає хто вони. Тільки Час пам'ятає як Все починалося. І як Все скінчилося. Надійно схована в темних водах байдужого Часу правда про ті події. Ті давні події. Такі давні, що навіть, спогади про них, розтанули у Небутті. А Час поглинув тлінь тих останніх переповідачів, що баяли про почуте від своїх ПРАдідів. Ніхто ніколи вже не згадає ані їхніх імен, ані їхнього роду. Нечулі води Часу накрили сам спогад про людей, які колись пам'ятали, що жив серед них Нексум.

Всеосяжний Нексум. Нексум, якого ніхто ніколи не бачив. Та всі знали, що він - завжди поряд. Він - усюди, навкруги. Колись люди відчували його Силу. Вміли примножувати її. Берегли. Шанували.

Стародавній Нексум. Могутній і безсилий. Потужний і немічний. Він народився на початку Створення Світу. Час пам'ятає, як крізь Вічну незворушну чорну Безмежність Небуття, поволі, прорізався слабкою, але полум'яною блискіткою Рух Буття. Як у тому безкінечно-наростаючому сяйві, ледь помітно жевріючи, народжувався Нексум. Всетримаючий, який мав поєднати те, що ще ніколи не поєднувалося.

Довго. Дуже довго Рух Буття створював Все з Нічого. І була то дивна чи-то співпраця чи-то боротьба двох вічних протилежностей. І Все створювалося не завдяки, а усупереч. Щось помножувалося і розширювалося. Щось віддалялося, а щось наближалося. Щось плавилося у нестримному полум'ї Буття. А щось загартовувалося у всевладному холоді Небуття. Щось створювалося дуже повільним, а щось - надшвидким. Все було Різним, не схожим ні на що. І все мало рухатися і взаємодіяти. І той крихкий взаємний зв'язок, що тільки починав виникати, пам'ятаючи своє призначення, підтримував Нексум. Він невпинно зростав, набираючись досвіду. Розвивався. Ставав стосилим. Бо мав таким бути. Бо, без нього всі намагання Руху Буття були б марними. Бо Всеосяжний Нексум втримував все. Від найменших крихтинок, що непомітно метушилися у мертвому просторі. До, ледь рухавшихся, велетенських, безкраїх твердей, які і самі могли бути Світами. Нексум став всеможним. Коли ж Рух Буття взявся створювати не мертву матерію, а живу, Всевтримуючий Творчий Зв'язок - Нексум зумів втримати неймовірне єднання вогняного Сонця, холодного Місяця і Землі, яку турботливо огорнув життєзахисною надлегкою пеленою. Бо, саме, на Землі мало з'явитися Диво-Життя. І, саме, на Землі Нексум мав досягти найвищого рівня своєї створюючої могутності, давши початок Гармонії Існування.

З завзяттям і терпінням найдосвідчинішого майстра почав Нексум налагоджувати непомітні, але міцні зв'язки поміж невагомих, але дуже потужних, різноманітних і несчисленних часток, що хаотично снували не у звично-темному, а освітленому Сонцем просторі. І з часом, завдяки наполегливості і вмінню Нексума, Земля вдихнула живильна повітря і омилася чистою водою.

За наполегливим бажанням Руху Буття, нарешті, з'явилося дещо незвичне. Не мертва матерія, а жива. То були Рослини. Різноманітні незвичні створіння, які за задумом Нексума мали безперервно освіжати подих Землі, спеленавши її несчисленними взаємними зв'язками. І, милуючись їхнім різнобарв'єм, Нексум-витівник вигадав безкінечно-корисну забавку. Він зрошував рослини дощем. Вологу Землю ніжно зігрівав Сонцем. І, підіймав вгору прозору завісу, сплетену зі з'єднаних поміж собою краплинок води. Зберігав зібрані краплини у важких хмарах, над Землею, і в потрібний час, знову і знову зрошував щедрим життєдайним дощем буяючу зелень. І зв'язок той був нескінченний.

Незупинний Рух Буття прагнув постійних змін і вдосконалень. Прийшла пора, і він створив Комах, Птахів і Тварин. І винахідливий Нексум завзято вигадував все нові і нові зв'язки. Бо хотів, щоб кожен, хто з'являвся своєю чергою на Землі, не був зайвим. Щоб все мало сенс існувати. Бо ніщо створене не може бути марним. Бо Гармонія Життя, то - ВСЕохоплюючий взаємозв'язок.

А невтомний Рух Буття, захопившись грою з матерією і свідомістю, не помітив, як створив на Землі істот, які перевершили найсміливіші його прагнення. Мудрий Нексум бачив, що новостворені істоти, майже, бездоганні. Він вклав все своє вміння, вдосконалюючи їх. Він ділився з ними своєю могутністю, щоб тим надзвичайним створінням все було під силу. Без упину, не знаючи відпочинку, він вигадував нові і незвичайні винаходи і поєднання. Він пишався бездоганністю влаштованих ним виняткових зв'язків між усіма частками, з яких складалися нові істоти. Нексум вважав їх ідеальними. Йому, навіть, здавалося що вдалося створити Творців таких же, як і він. Як і Рух Буття. Бо поза його втручанням, істоти, що нареклися людьми, вміли самі створювати міцні зв'язки. Нексум тішився, споглядаючи Землю, з темної глибини неба. Бо бачив, як скрізь, на зелено-блакитному просторі, спалахують, мерехтять, розливаються теплі промінці єднання людей з довкружжям. Нексум читав ті блискітки, як послання. Он де - ніжні мерехтливі іскорки являли зв'язок, що народжується поміж людей. А он - потужний промінь материнської любові освітив новонароджену дитину, утворивши нерозривний, надміцний зв'язок. А он…, Нексум посміхнувся, бо побачив, як маленька людина, що ще не вміє ходити, доповзла до квітки, на якій сидів метелик. Незграбно торкнулася пелюсток. Метелик злетів. Та, раптом сів на розкриту маленьку долоньку. І тієї ж миті затремтів, затріпотів яскравою лусочкою новий радісний зв'язок.

Нексум-Творець. Нексум - той, що не здатний руйнувати. Нексум-Всесвітній Зв'язок задоволено споглядав навколо себе безперервне самостійне примноження різних поєднань: між людьми, між людьми і рослинами, між рослинами і тваринами, між тваринами і людьми, між людьми і Життям. І всією сутністю своєю відчував, як його Творча Сила потужною хвилею розливалася, зміцнюючи, підживлюючи ВСЕосяжний ВЗАЄМОзв'язок. І то була мить Тріумфу Нексума.

Та за призначенням Руху Буття, сенс якого - постійно створювати, ВСЕ мало змінюватися.Все. Крім Часу, який незмінно тече у Вічність. І Час невпинно і поступово поглинав мить Тріумфу Нексума.

А люди, звісно, змінювалися. Рух Буття, загравшись, продовжував свої зміни. І з байдужістю стороннього спостерігача дивився, як люди, заплутавшись в тих змінах, прямують до свого кінця. Вони багато чому навчилися. Навчилися отримувати і навчилися бути невдячними. Навчилися утворювати лабіринти шляхів свого Життя. Але не навчилися непомильно знаходити вихід з тих лабіринтів. І ніхто не міг завадити їм йти обраним напрямком. Бо то був їхній вибір. Хибний вибір. Хибного напрямку.

Людей тішило, що вони одновладно хазяйнували на Землі. Як вміли. Їм стало все під силу, як і хотів, колись, Нексум. На Землі не залишилося нікого, хто міг би загрожувати людям. Крім самих людей.

Нексум був свідком, як ідеальні створіння, люди, почали вбивати один одного і, як наслідок тих безумств, розсипалися їхні крихкі зв'язки з Життям. Люди не хотіли пам'ятати досвід попередніх поколінь і втрачали родові зв'язки. Діти перестали поважати батьків. І, мов дим розвіювалися ілюзії родинних значущостей. Діти ставали непотрібними жінкам, що народжували їх. І рвався надпотужний зв'язок з Диво-Життям. І, бачачи все те, слабшав Нексум.

Він не засуджував і не карав. Бо не міг. Він не був ані суддею, ані катом. Він був ВСЕтримаючим Зв'язком. Люди ж безжально розривали споріднення з довкружжям. Наче оскаженілі нищили рослини. Від їхнього звірства гинули тварин. Люди бездумно вбивали птахів. І з гидливістю знищували непотрібних комах. Нечутно, непомітно зникали поєднання, які колись, так довго і старанно створювалися Нексумом. Гармонія Існування зникла. Повільно вмирало Диво-Життя. І слабшав Нексум, споглядаючи, як створіння, яких він вважав бездоганними, нещадно руйнують все навколо себе.

Він не застерігав людей, які збожеволіли від відчуття необмеженості дій. Бо не мав цього робити. Знесилений Нексум беззвучно, наче немічний старий тримтячими руками, намагався щось підлаштувати, щось відтворити, щось об'єднати. Та не встигав. Руйнівна сила людей була хутчіша за творчі силкування Нексума. Вони дуже швидко спотворили всю Землю. Ту Землю, яку так дбайливо плекав Нексум. Він бачив все. І, як Земля почала задихатися… І, як шукала і не знаходила, хоч краплинку чистої води, щоб омитися... Все було марно, бо люди скрізь залишали після себе лише сморід і сміття. І бачив Нексум марність своїх первинних зусиль.

Він не зупиняв ошаленілих людей, коли ті розганяли або пробивали хмари, щоб дощ йшов за їхнім недолугим бажанням. Коли вони бездушно руйнували річки і озера, залишаючи після себе мертві пустелі. Коли вони нахабно розривали прозорі оболонки, якими, колись дуже давно, Нексум дбайливо спеленав Землю, захистивши все живе. І, навіть, коли люди вирішили, що наймогутніша сила, яка схована в найменших частинках, їм підвладна. І з впертістью дурнів намагалися зруйнувати, розірвати захисні зв'язки, Нексум, все ще охороняв і підтримував останні земні поєднання, приречено спостерігаючи за знищенням своїх трудів. І слабшав.

А до невпізнаності змінені люди, які тепер були здатні створити лише оманливі зв'язки в павутинні брехні, за непотрібністю, втратили сенс магічного імені Нексума-Творця Всетримаючого Зв'язку. Обезцінили його до обрубленого Некса. Монети. Їхнього мертвого кумира, якому вони вклонялися з першого кроку на обраному шляху. Люди блукали в мареві, зміцнюючи примарні зв'язки з грішми, які вони цінували більше, ніж зв'язок із Життям. І, врешті решт занапастили себе і все, що було навколо них. Бо кожен шлях має кінець. А тому жахливому кінцю ніхто не міг запобігти, крім самих людей. Бо то був їхній вибір. Засліплені злудою, люди випустили назовні неймовірну руйнуючу Силу, яку, колись, так старанно сховав Нексум у найменшій часточці. Ніхто ніколи тепер не дізнається, добрі чи лихі події спонукали тих безумців до самогубства. Та то і не важливо. Важливо те, що було потім.

Залишив Нексум місце, яке так довго беріг і охороняв. Пішов забувши. Бо Рух Буття кликав його за собою. Бо в Безмежності на нього чекало надбагато інших справ. Бо пам'ятав, що народився він Творцем, Зміцнювачем, Об'єднувачем. Пішов з полегшенням, бо занадто довго він слабшав, відчуваючи свою непотрібність поряд зі створіннями, яких колись вважав ідеальними. Майже Творцями.

І поглинуло вогняне Сонце Місяць і Землю. І поглинула Вічна Безмежність вогняне Сонце. Бо там вже не було ніяких зв'язків.