Іві Муррей

@_Ivy

" БИЛА МЕНЕ МАТИ"

"Смутні часи настали, нікому тепер спокою не буде!", -подумки розмірковувала Меланія, стоячи біля вікна своєї маленької спаленьки.

Це була акуратна, доволі витонченої натури, зі своєю індивідуальністю, якщо можна так сказати, кімнатка. У ній не було пишноти й напханості, як це часто можна було уздріти в панів. Стіни прикрашав голубий серпанок, посеред комірчини, красувався круглий письмовий столик, що наче був огороджений своєю дефілядою при мимовільному погляді на ексцентричні, зухвалі, химерні ніжки у стилі рококо. Із правого боку од стіни, стояло акуратно застелене ліжечко, поверх якого, мов мереживною мантилью упало прозоре покривало. Дівчина часто його приміряла замість косинки, а натягувала на голівку так, неначе щось священне, таємне і недоторканне. Побіч, розмістилась тумбочка із свічею, маленькою шкатулочкою із наборами прикрас, і книжка, непевно, надто коштовна серцю, якщо навіть уві сні вона служила мов духовні, трепетні, ангельські твори самого Марчелло. У протилежнім боці кімнати, якраз навпроти "ложа", знаходилась шифоньєрка, а поруч, шеренгою вистроїлись цвяшки із манто та капелюшками: то пишними із квітами, то з довгими полями, що носився із зав'язаною косинкою на плечі, і зовсім ненависний очіпок. Він не вписувався ані в цю чарівність на гачках, ані у її, Меланчину стихію. З-поміж цієї атмосфери, у проміжку стіни, що виступала на північне вікно у вигляді аравійської арки була заложена печерка й зашторена мусліновими фіранками. На цій печерці акуратно була покладена подушечка. У чільній стіні, це вікно мало блакитні віконниці, що прикривали сором'язливі барокові двостулкові ставні. А звідти, погляд простягався на угіддя, розквітлі весняні дерева, церцису, магнолії, яблуні, що повставали немов дружки нареченої, заквітчаної вишні. Опустившись трішечки долиною вниз, по обидва боки красувалися берізки, які заводили прямісінько в гайок смерек, берізок, тополь - словом, усього того, що піднімалось ввись із дідів-прадідів. А за гайком, у лівий бік, невтомно біг струмочок, якого завше проводжали великі ясень, клен, акація, берізка. І тут же ж по цяткувались польові квіти.

Повертаючись знову в покій, ви помітите поруч вікна раковину та іще зо дві полички: одна, щоб положити мило й кухлик води, а друга - незмінно зберігала глечик й тазик. Візаві вікна вмостився солом’яний стілець, що наче повідомляв про самоствердну довершеність покою.

Сам "бодуар", їй завжди уподібнювався квітам: і кожен день - це була нова квітка, із міріадів вируючих й заполоняючих простір запахів, і кольорів, смаків, і почуттів! А себе, уявляла прекрасною й маленькою божою корівкою. Натурою, Меллі, була невимовно мрійливої вдачі, але ця панночка, просто грайливо невимушена і кокетлива у присутності молодика. За роботу взагалі ні кує ні меле! А ще й непокірна яка! Та варто визнати за право, вроду юної панянки, ще й у такий вік, у них іще розвіяні думки...

Мелані, являлася володаркою оксамитово-чорного закрученого й запудреного волосся, одну половину якого, завертала у шиньйон, а друга виливалася кучерями по вигинах тіла. Мала алебастрове чоло, велике, із випнутою вершиною. Чорні густі брови далебі придавали її вигляду іноземки, а щонайменше, Панни, Донни, підкреслюю. Очі просто таки були чорні діаманти. Вії - вітрильники, ніс - маленький, акуратний, ідеально загострений; уста в міру широкі. Одягом, була зовсім проста, ви б на сучасний лад, точно визнали би за рівність із циганкою. Та от що я вам скажу: в бурхливій уяві Меллі, зринали неповторні образи з корсетів і фіжми, пишні драпіровані сукні, вечірній туалет, бали, легкість ходу... Але, все це тільки в уяві...

Події, про які зайшла бесіда, набули розмаху й значимості коли іще неповністю зайшла тінь славних козацьких походів; коли люди ще не призабули дідівську віру; коли та воля, до якої несамовито поривались люди, луною відгонила, але помалу припадала пилом розпачу й занепаду.

Агонія Речі Посполитої розпочалася 1772 р., від тоді, мов по тілу струпами поширювалась внутрішня руйнація. На той момент, були три сильні держави, які прагнули скористатися із невигідно становища, у якому була Польща. Їхні побоювання ставали чимраз сильнішими щодо того, що Польща підтримає наполеонівський курс та поширить ідеї Просвітництва, тільки підсилили прагнення зруйнувати її. Це підштовхнуло до 1793 і 95 рр. до Поділів між Прусією, Австією й московією.

Наша дія саме знайшла місце серед московської руки, і того урвища (я не помилилась, коли не сказали "видолинок". По-перше, - це надто романтичне слово для такого окреслення тексту, а по-друге, все-таки це була прірва, у яку впав московський народ, а прагнув затягти і український) у яке запхнула вона бідний український нарід.

"Що діялось на Заході, туди, де Австрія, до нас мало що доходило, але й якщо краєм вуха усікала, відразу відпускала від серця. Боляче і водночас радісно було чути, що десь, та й є у нашім краї добрий лад. Чула, там відкривались україномовні школи й виші, почали скорочувати панщину, а тут - ти хоч тікай: де не було панщини - з'явилась, де жили селяни у своїх хатах спокійно, тут пан прийшов, сказав, що то його. Він наш люд незгірш за бидло має. Торг людом божим все та й процвітає, віру продавай, чоловіка та єдиного сина заберуть у рекрути, доньку й мати за якогось москаля. І не смій пану слово криве сказати, землі позбудешся, нещасний". Понавидумували гетто, кати прокляті, варвари, антиморалісти, антисемісти, деспотисти! Служать Мамоні - от, що керує тими покручами!" - бухтіла в носа, закипала Меланія.

А її мати, як оце учула, так буде бити березовим прутом, примовля: "Совісті бодай хоч трохи мала! Пан як почує, ото тоді буде нам по заслугах! І взнаєш ти тоді всю лють і нечисть в обліку людськім, коли язик не втримаєш свій злочестивий на припоні! Ой, лихо, лихо, уже би та й вродилась без'язика!".

Почув це тато, тільки з поля, та й взявся мене боронити: "Ну що ти жінко? Це ж дитина, схаменися! Хіба ж і ти, не припускалася такої думки, хіба не ти, кляла усіх катюг? Та й годі сварки, а то збереться люду й, тихцем панові на вухо, за що поплатиться не сам. У тебе заберуть єдину дочку, мене у рекрути, тебе - у жони!". Так мати прикусила язика.

Пані Ївга, доводилася мати Меланці й жінкою Богдану Семеновичу Чарнієнко. У жінки була запальна вдача та велике серце, і це не викликало б жодного подиву зважаючи на те, якого була роду, котрої усвідомленості були наділені її предки, як зрештою, і її чоловіка. Пухка, висока, з лиця - хоч воду пий. Очі - зернинки із сяючим таємничим блиском, іскорки аж йдуть. Понад очима, химерно звились брови. Рум'янець, так і пашить при кожній лайці, невдоволення чи соромливості. Так, так, я не помилилася, адже навіть у самої неприступної фортеці є східці чи мінімальний варіант побирання закаулкали. Волосся - довге, темно-каштанове, іще боїться підстригати. Боїться бути не кохана, розлюблена, покинута, а значить - жити тоді не в ласку, безпутящо, безталанно і безтямно.

Натомість, Василь Семенович, не був різкої вдачі, але шаленство інколи таки прокидалося у ньому, як щось, що спить на самому дні, допоки знову не заворушити, не потривожити імлистого спокою. Як уже було сказано вище, у нього були славні нащадки, а він - це вірний син свого народу. Кров'ю, духом і усім своїм єством був втіленням козацького роду, по скасуванні козаччини, продовжив діяльність у ролі пластуна. Він створив своєрідний "Кодекс честі". Про цього чоловіка, можна відгукнутися, як про вірного друга, побратима, зліпленого із твердої натури, до роботи працьовитий, а до любовної справи, у вірності був відданий тільки одній; її фото завжди супроводжувало його у походах, давало сили, піднімало дух. Тому й любив так ніжно, палко, й проводив романтичні вечори, усе втішаючись тим найціннішим, що саме він здобув несамовиту замолоду й до тепера, віддану Ївгу. Від молодечих років Богданову зовнішність, здавалось, не скривдили й не пошматували віття часу. Хіба, лице стало більш грубим, брови окрасою лягли по різні тьмяні, темні береги. Очі зробились більш сторожкі, ніжно - карі, ніс - піфагорів, а губи були пухлі, видовжені, наче вони тишком сміються із тебе, а наче схвалюють. Понад ними пишний, закручений вус. Пострижений був під макітру, статурою - широкоплечий і міцний. Він любив свою дружину, знав її вдачу, ще досі зринали у його пам'яті ті перші спроби залицяння. "А відкоші та прочуханки, які давала Ївги мати! А моя Ївга, бралась за своє і знову мигцем з хати... " . Як згадає, так посмішка одразу напливе. Тому у вихованні доньки і відблиску тієї непокори, упізнає свою Ївгу.

От після цього всього дійства, коли татусь прибіг щоб захистити, вона, Меланка, подалась в долини. Жваві доріжки виплітали шлях, берізки по обох боках їй простягали свої віття-руки. А там, у шелесткім гаю вже парубок її чекав. Чорнявий, у простенькій сорочині, худий, довготелесий, як той плющ. Вона - одіта у барвінок, гляділа так таємно і незримо, в очі блакиті чорнобривого здаля. Та тут, щось раптом осяйнула й опустила повіки присоромлено. Пішов хлопчина через гай пташиний. Стоять тепер удвох, як при молитві. Узяв він руку дівчини так ніжно, і підійшов занадто близько. Несамовито зблиснув його погляд, слова набули двозначності й підступної тривоги, так, мов прийшов таємно до одруженої леді. Вона щось трохи повагалась, поглянула ще раз на осяйний лик, а тоді раптово, пускає хитрість свою в хід.

"А я ж не знала, що мати баче! Що вона мені не пробаче. Що буде бити, не любити в цю хвилину. А розум гнать до голови! Тож, тим часом, я спиталась його хитро, чи справді любе, не покине? І присягнув, сказав, що буду я навік його! Що вже його, а нічия більш! І вже хилився був до поцілунку, а паніматка тут же з прутом. Я як побачила, давай навтьоки, їй-бо, як лис втікала по закрученій стежині. Подалась, аж гай шумів. Побігла лугом, мов пташина, побігла там, де річечка й дерева, квіти. Де тільки ти і білий світ, а вітер коси розплітає й тебе до оперети закликає.

А повернувшись до дому у смерканні, тут матінка із прутом вже чекає, і знову б'є, і знову лає. "Чому ж не за роботою, а бісики пускаєш?! Та ще й і з ким? Із рекрутом нещасним? От прожину тебе, от так і знай!".

Ах, ні милого, ні тата вдома не було! Нещадні, руйнівні, лихі слова заполонили ту нещасну душу, звалили бідну з ніг. Впавши на підлогу в розпачі, на очі самовільно навертались сльози, відчула Меллі, дивний біль. А мати довго на це не дивилась, пішла за свічкою, а тоді попрямувала гордовито, нічого більше не сказавши через передпокій у почивальню. Хатина, здається таки потопала потемки, чи радше, вдихала останній подих. А все тому що, у світлиці стояла лише одна свіча, яка скидалася на флюгер. Ніч - люта примара, пробралась темрявою до душі. Неспокій було охопив сердешну, і склеїв страхом важкі і вогкі повіки, а ранок вивітрив усе нечестиве з голови. І на наступний день, вже гуляла обійстям біля хати, аж тут і милий появився так ефектно, клинці підбиває. А мати як оце побачить, так знову в сварку з прутом.

"За пана я тебе віддам, їй-богу, а то із рекрутом стоїть, мов безталанна сирота!" - та Меллі теж сказати слово мала, - "Та ж нене, я не обирала, так серце висловитись побажало". І запечатали по тому цю розмову, либонь, гляділи обидвоє, на це питання як на саму лишень скриньку Пандори.

Увечері Меланія пішла гуляти, чи може вислизнула з хати. А пан Богдан і пані Ївга, собі приємності зробили сівши вкупочці на ґанку. На порозі у любові, стали розмовляти. Пригадав Ївзі Богдан, літа їхні молоді, мрії, сподівання, непідкорені вершини, та роки невтомного кохання. Захід сонця сплутав двох золотистою парчею, їхні лиця набули лискучості, колишні почуття нікуди не подівались, а з плином часу, усе міцнішають.

"А може, нам отак до ранку? А що, як знову сядемо у гаю? А що, як спів пташиний, розсипчасте повітря, посвист віттру, кукуріку, оповістить про новий день?"

"Ох моя люба,- із трепетом озвався чоловік,- тепер, не наші це світанки, не нам і заходи ясні, розкішні пурпурові та багряні, і палкі. Залишмо місце молодим. А нам, старий світ іще згадає оцю милість і винагородить двічі". Так вкупці, наодинці, згадали все, покаялись й вклонились колишнім помилкам. І роз'ятрили душу, а нездійсненні мрії повкладали спати. Самі також, думками десь ген-ген з-за горами, у піднебессі почуттів. Цей вечір викарбується в пам'ять, як сповнений тієї неймовірної чарівності, що огортає розум, душу, серце. І забриніли колишні почуття сентиментальністю, казковий поклик із минувшини, знову змусив опинитися там і в ту ж хвилину. Подружжя ні за чим не шкодувало. Лиш час від часу снувало мрії про щасливе майбутнє: своє, доньки та Вкраїни.

На ранок повернулася Меланка, уся щаслива, розпашіла. Світанок вимальовував неймовірний краєвид змішуючи свої фарби то жовтогарячі парчі з пурпуровим, то вигравав оксамитово-фіалковий, то завісою спускався димчасто-рожевий, а то пеленою стелився холодний голубий. Тихий вітерець погойдував у незворушній тиші віття дерев, нашіптуючи свою сонливу баладу. Трава вся вкрилася перлинками і намистинками, а півень, ах, півень, він порушував все те прекрасне, що тільки створила природа! Пішла Меллі до криниченьки, там воду набрала, а тоді пішла на двері лляти, аби не рипіли, аби не шуміли, а щоби матір, та й не розбудили. Навшпиньки увійшла в хатину, а тут підлога скрипом вкрилась. Почула паніматка, вийшла подивитись, але на цей раз, зовсім не сварилась. Бо сама знала, себе спам'тала, як вона втікала, як опір чинила.

Отож, уперший раз, ми з матінко стали подругами у всьому чистими й відвертими. Посадила мене мати, а сама все хтіла знати, куди і з ким серцем пов'язалась, кому віддалось до останку, у кому спорідненість душі найшло?

-А я сказала, що пішла із молодим рекрутом, якого ще недавно мати проганяла від огорожі, і випадок у гаю, я наголосила. "Його мені саме лиш Провидіння, веліло покохати. Він присягався у коханні, у щирості й у твердості своїх намірів і почуттів. Сказав, що буде любити мою матір й батька, з тою ж пошаною, що і своїх. А ще висловлювався в тому роді, мовляв, що звільнить нас од панського ярма!"- палко проказувала Меллі, так, наче їй справляли задоволення одні промовлені слова.

"Ой Боже милий, доню, хіба можливо? А чи доля, чи не застане нас недоля?". -Та я їй твердо пояснила, що обіцяв йому пан вольності, емансипацію, і викуп рідних, а також звільнення од пут. Ще розказала, про світанок, як ми встрічали коло струменя води. Як у безтямстві, махали хусточками, проводжали, ми її у пишні, кращі світи. А все чого собі бажали - такої ж вольності, нестримності і вільнодумства.

Тут півень скрикнув, кукурікнув, пихнув, оповістивши новий день.



" ОЙ ЧЕРЕЗ СЕЛО ПЕРЕПІЛКА ЛЕТІЛА"



«Того ранку я пробудилася від осяйних, запеклих, невсипущих променів Сонця, котрі не вгавали й щоразу дивували своїм запалом і розкішшю, своєю легкістю й задумою, що змішувалась із ранковим димчасто-блакитним серпанком, який простягся уздовж поораних, засіяних, виплеканих й вибавлених дбайливою рукою Майстра-Трударя та уже зібраних плодів. Складалися вони з поту і крові; людей, – що були за волів; та пана, як самого короля, чи навіть патріарха.

Не знаю, бо чому, а слово "патріарх", я вживала не за призначення, не за первинним осмисленням. Мабуть, причиною було моє святотатство, чи те, що тепер нікому віри не йму?»

Неймовірний факт приховався в Берті: у ній відтворювався, дух, віра її предків у потойбічні сили, поклоніння й вірування у богів на пару з християнством. Синкретизм одним словом. Таке ж сприйняття людьми було тоді, коли тільки формувалася Київська держава, коли 988 року, Володимир насилу похрестив людей і поруйнував ідолів. Тоді то, від раптової переміни, сталося оце двовір'я.

«Того ранку моя думка зупинилась між тарелями вірувань: правильності вибору і скупості розуму.»

«Патріархи часто зраджували,– міркувала Бетті,– не те, що колись. Вони підло переходили, навіть не приховуючи того, після Кревської, Флорентійської та Берестейської унії на західні течії віровчень. Загнані у рамки клірики, були відлучені не тільки від церковного життя, але й навчатись теж не мали права і від того втрачали моральну підтримку. Тому то й шукали вигоди виключно у своїх інтересах. Як це безчесно, для настільки панівного стану в суспільстві!» – згубно проказала молодиця.

«Любов і релігія, любов і релігія», клекочучи й пурхаючи думками, немов перелітала з хмаринки на хмаринку, плямкаючи устами та не промовляючи уголос священних думок, не вгавала рання пташка Берта.

«Ім'я мені теж дали не моє, не рідне!»

«Після численних надривних виправдань, я опинилася в сельвасах, поміж сонливим світанком з відблиском ранкового променя, що так нещадно бив по віконних шибах.

Зненацька, мене немов щось ущипнуло, я різко підхопилася із постелі підбігаючи до дверцят, що вели на веранду. На одному подисі розчахнулися двері, мене осяяло та загорнуло у свої лещата прохолодне, свіже й таке приємне повітря. Це був завершальний Подих Літа, той, що невидимими кроками ступає на угіддя, залишаючи за собою вогкі сліди. Саме такою примарою й увійшло у мою душу Затуманене Поголосся Літа. Вітерець безшумно підхопив на свої руки-віття пелюсток пурпурово-молочної троянди з клумби, що була на розі тієї частини будинку, де була моя кімнатка.»

Безпристанна пелюсточка, піднесена на крилах, пронеслася повз Бертине смагляве личко, викриваючи чудову посмішку, що таїлася під сонним, розгубленим, але розпашілим виглядом панянки. Коси грали жасминовими барвами, та коли сонце сходило вище, ці самі білокурі корені насичувалися сонячним блиском. Сонячні промені-водорості, неймовірно довгим осяйним шлейфом, грали свій танок, і немов промовляли до неї через призму світла і тіні, всупереч віддалі, що:

«Ось, ми скороминущі, та твоя краса буде квітнути й розпускатися доти, доки будеш жити. Доти, доки твоє життя не обірве якийсь злощасний випадок. Вибрик Провидіння. Воно вибере тебе з-поміж тисячі таких же гідних і вродливих краль. Але тільки ти удостоїшся цього привілею завмерти у вічному сні між вітражами, які ми вималюємо на твоєму тільці. Між шелестом гаю і шурхотом гілля, посвистуванням трави та перешіптуванням квітів, між колосів твоєї праці. Тоді ж почуєш востаннє цвіркунів й останню пташку, яку вибере для тебе Провидіння. Вона проспіває тобі, сердешній, прощальну серенаду над твоєю домовиною, а тоді земелька стане тобі покривалом."

Ось так уявляла, чи то причувалося, а чи нашіптував їй Дажбог.

Істота її повністю віддавалася богам, але це не стояло на заваді православ'я. Очі, це було чисте вічнозелене віддзеркалення її внутрішнього світу, що говорило про єдність із природою, про те, наскільки друга, обдарувала першу багатствами, які та, всотувала наче бджілка, що збирала нектар й виробляла стільники. Уста були точно таки мов із картини: пухкі, малі, дитячі, я б сказала, суничного відтінку. Статурою – худе дівча, нещасне, як на перший погляд, та це було лиш ззовні, в душі, це була морська перлина захована на самому дні в морських просторах.

Леді ступила вперед, щоб вийти аж до поруччя в негліже. Сорочка була довга й відгонила своєю чистотою, білизною, що коливалася на вітрі рельєфними лініями. І перехнябившись через поручень, дівчина зненацька зойкнула від подиву, а ще від раптовості, що спричинило переляк. Це була пташинка перепілка. Вона випурхнула немов із повітря. Це було дивовижно, від чого Берта пискнула тоненьким голосочком:

«Ніколи її ще не зустрічала! І до чого дивно! – про себе мовила дивуючись. – Боюся, що цей птах не на добре мені тут з'явився! Але хіба ж годиться мені, пташину в цьому винити? Хіба ж вона винна, що такою народилася?»

Ось і пташка, наробила галасу, переполоху, а сама ущухла так миттєво, як і появилася. Здиміла. Розчинилась. Отож, тихенькими кроками, так мовби безтілесна, невагома, Бетт пробралася у свою спаленьку.

Її ліжко знайшло собі місце візаві дверей, що виходили на прибудову. Навпроти ліжечка містилися картини гетьманів та її дідуся, який теж входив до числа козаків і займав почесну посаду Генерального старшини. Під картинами стояв комод з тотемами богів: Перун - покровитель грому, родючості. Берта часто зверталася до нього перед тим, як іти на поле. Велес, Ярило, і Дажбог, у якого вірила, що він подбає про жнива, її рученьки та ніженьки не перевтомить. Над узголів'ям висів образ Божої Матері. На бортику постелі, на балюстраді, висів віночок із колосся, ромашки, що перепліталися із конюшиною та блакитними квітами цикорію. Поруч розмістилася дерев'яна тумбочка на ніжках із двома різьбленими шухлядками. На поверхні лежало макраме, на котрім красувався нерозкритий конверт із сургучевою печаткою. Обіч, стояла найбільша і найзухваліша у всім покої шафа, яка немов таки хизувалася собою! Супроти шафи, поставлено велике дзеркало обрамлене різьбленими химерами із маленькою поличкою над ним. А знизу, вмістився краник чудернацької форми, і сам умивальник з мильницею.

Дівчина, уродженка Галичини, проживала в Стрийському містечку. З малих літ її дідусь навчав поважати історію свого міста, і своєї країни.

Якось, при черговій нагоді знову послухати захоплюючі балади дідуся, він оповістив про магдебурзьке право, що було викопали з-під землі. От і каже:

— Тебе завжди дивувало твоє ім'я, Берто, чи не так?

«А я кажу: — Все вірно діду, я ніколи із цим не могла примиритися повністю,– уже запалилася емоціями, але й далі залишаючись собі чужою. Але, – не розуміла я, –що має моє ім'я, до вольностей, що отримало місто?»

— Як ти знаєш, ще коли була Галицько-Волинська держава, а Вона була велика й могутня на той час. Прихід Данила, того що всі звуть Галицький, і справді ознаменував приплив чужоземців на наші терени. Сюди понаїхали німці, яким дали в управу міста. На автономних правах фріци походжали за Речі Посполитої, займалися судочинством. Моя тобі порада, виходь, дочко, за війтового сина!

Берта сама того не відаючи, з часом таки закохається до нестями у війтового сина!

Дідусь Олекса продовжує:

—Послухайся, мене старого, можливо, я нічого й не тямлю у цім світі, але дитинко, ти собі затям, пощастить тобі пробити тернистий шлях до узголів'я слави й вічного блаженства, тоді стережися своїх друзів! Хитрістю грай, і якщо можеш, втішай свою нещасну душу дрібницями, раз уже ні в яку не полюбиш!

«Оце ж було повчання...»

— І, що, наше містечко теж попало до шваба? – почала я дебют. – І, ще, я не зовсім можу зв'язати почуту інформацію з причиною такого мого імені,– додала простодушно.

— О, о, о, терпіння дочко моя, терпіння!

«Регочучи і ще й говорячи, його вус сміховинно плигав. Від такого сміху, важко самій не розсміятися.»

— Ти смієшся з мене? – жартома перепитав дідусь.

—Так, – відповіла Берта присоромившись того, що сміється із чоловіка, який прожив ціле життя. Й попросила продовжити розповідь, пообіцявши, що більше не має наміру сміятися із його підскакуючих вус.

— Насправді, ми дійсно не відставали від інших міст, які вже використовували на максимум новий статус. Та сюди перебрався німець Фрідріх Зіберрель і його дружина Берта. Он, показуючи рукою в дальню, закинуту й забуту хатину через подвір'я. Подружжя панське, найшло собі прихисток тут. Люди після упадку наших князів, поділилися на стани, більш вираженого характеру, як ти знаєш. Та ми, селяни, мали тих прав найменше, а якщо точніше, взагалі не мали. Своєї землі не мали, суду теж. А судив як он дотепер нас дідич, землю, яку нібито з його доброї волі, панич віддавав селянам, то за те й панщини потрібно було робити. Подався я в козаки! Став я там Генеральним осавулом. А так, як брав участь із отаманом у переговорах, так повертаючись сюди, лагідно поговорив з німцем, натякнув! Після цієї розмови, він рішив піддобритися, зробити полегкість людям, щоб я бачив! Ми з Галею почали візитувати до пана й пані в гості. Це була доволі вільна сім'я, що коли чогось хотіла, не бажала собі відказувати у тому "щось". Фрідріхова жінка, мала просто невимовну манеру триматися на людях і, настільки витончені руки, рухи, грація, все це зачарувала мою Галю настільки, що сама ледве не ставала Бертою. Народити дівчинки їй не вдалося, та народила вона твого тата, а згодом захворіла, і сама пішла наче пір'їнка. От вже мусив, давати клятву на її могилці, якщо Бог дасть нам внучку, точно стане Берта!

Панянка була вражена до глибини душі. Відтоді, Бертині думки постійно стикалися із бар'єром: «вона носить на собі відбиток чужого життя...» Ці думки завжди напливали на рифлений розум при мимовільній зачіпці яскравого вираження її імені.

Столик все ще гладко вишліфуваний, дерев'яний на круглуватих ніжках, ще й досі стояв на ґанку. Лава, теж належала до змайстрованих Бертиним дідусем предметів.

Але зараз, їй недаремно згадався випадок, адже саме у цю мить молода міс, хвацько відміряла кроки до зустрічі з коханим. Відімкнула маленьку, зроблену з прутиків огорожу. У затінку будинку, притислась клумба до хатинки й попрямувала білокура панна, спідницю аметистову підняла, вишиванку зодягнула, чоло, хустиночкою обрамила.

Летіла думками.

— О, милий мій, ти все ж прийшов, – підбігаючи до хлопця, вона ніжно кладе руку на його серденько, й притуляючись сама. – А я ніяк забути тебе не могла!

— О, справді, юна панянко? Ти думала про мене цілу ніч?

«Ох, ні, глузливий тон, як можна? – Я, Берта, каже панна собі в голові, ніхто не сміє ставити на посміх, під підозри мої честиві наміри!»

Тоді, згорда зблиснув погляд скляний і незворушний, немилосердний, так холодно гляділа, без почуттів! І не щадила ані в думках, а ні наяву не піклувалась, які думки таїть її коханий.

— Фрау! Мадам! Стійте, мадам! – вигуки підсилювались акцентом-дефектом.

Але ця дівчина, страх, яка горда була у своєму горі, задирака!

А молодий паночок, війта синочок, дістав квіти, що підготував заздалегідь, і бачачи, як віддаляється золотокоса, він підбігає. Загородив дорогу, своєю постаттю високою, покланявся, але не піднімає голови, та руку з квітами все ж простягає, промовляє:

— Леді моя, ви тільки гляньте, я приношу в жертву все, заради вас, не відторгайте! Візьміть букет, а хочете, то покарайте якнайтяжче – ніколи більше не дозволяйте з вами бачитись!

Серденько дівоче знов затріпотіло. Вона граційним жестом, помахом руки, підійняла холодне розрум'янене лице хлопця.

— Берто, – промовив хлопець, – ти мені простила? Якщо відповідь ствердна... Іди вже, вертайся додому, повертайся моє сонце вранішнє і, нехай твою душу ніякі тумани не загортають. Іди вже, іди, біжи, а у вечері вертайся моя Музо! Він стис її руки у своїх гарячих руках, аж серце дівчини затріпотіло, тоді так само гарячково відпустив, і проводжав довгим поглядом-шлейфом.

Берта, побігла вся тріпочучи й пурхаючи. Думки розсіювались і переплітались. Вона відчула, як сильно любить його голос, його жести, ту міцну, струнку статуру. О, вона бажала, так хотіла знову почути його голос, слова, і тоді...тоді б вона, і він, вони обоє зрозуміли б потаємне значення езопівського мовлення...

Тим часом Берта зійшла на п'єдестал. З пагорба кидаючи швидкоплинний погляд, який скочувався вниз, на те місце, де щойно була така омріяна секундна романтична сцена, але пошукавши поглядом того, хто змушує її на такі відверті вчинки, ніяк не знайшла винуватця своєї напускної розпусти – війтового сина!

Спогад притишувався, притлумлювався, згасав, а тоді і зовсім зійшов на нівець.

«О, Генрі,– благала бідолашна,– скажи, пообіцяй, подай бодай мул надії знову побачити тебе, упевнитись, що прийдеш і дивитимешся тим самим поглядом палахкотливим! Ах, я знемагаю, падаю...»

Це, можливо, і була маніпуляція, та вона вже точно відчувала, що буде з ним найщасливішою на світі.

Та хтозна, чому втішалася більше, що панщини не буде робити, чи тим, що будуть заздрісники, чи тим, що буде з нею той, кого полюбила?

У дім зайшла, так само як пішла, через приступку прослизнула й на кухоньку зайшла. У світлиці, паніматка, уже лемішку подала.

Матінка панночки, була невисокого зросту, повненької статури, мала таке ж вигріте сонцем волосся, що де-не-де скрадались парчі-прядки. Щодня вплітала коси у грубий кінський хвіст. Брівоньки, такі тоненькі й так гарно обрамлені кольору меляси. Та часом, вони й собі полюбляли потанцювати. Очі сіро-зелені у гніві чи при загадковій задумі, запалювалися небезпечними вогниками ізумруду! Уособлювала ця незмінно довірлива пара очей, незбагненний зміст. Ніс, теж мав привабну форму горбинки, що заручилася із гордовитою кулькою на кінчику носа. Губи маленькі, пухкі неначе дзьобик курочки. Вбрана була у свіжу сорочину, що скрадалась ледь-ледь помітними складками, хрестиком вкрилась; широкими рукавами розлетілась, розпашілась, вишиванкою покрилась. На кошулі красувалася жилетка. Спідниця накрохмалена, уподібнилась формі перевернутого дзвіночка, що розпускався аж додолу. На спідницю вбиралася плахта, що підв'язувалася крайкою.

Отож, коли усі зібралися, сім’я припала до молитви, подякувала за врожай, за сили і висловили побажання на наступний рік. А по закінченню молитви, почастували їжі. Коли перекусили, Бертин батько ще добавки попросив.

Бертин батько – бравий козак. Носив на голові чуба. Говорили, начеб під час боротьби, Бог в усяку мить, може витягти козака за чуба, тому-то й вистригали собі оселедці! До своїх рідних, побратимів, односельчан, завжди був лагідний, совісний, сумлінний і вважав, що вихованням дитини повинна займатися жінка. Інше діло, коли б то був хлопчик у них. Але, Провидінню краще знати, подарувала йому жінка тільки дочку. Колись казали:

"Коли Господь дає вам дочку, значить хоче зробити жінці комплімент, а коли сина – бажає захистити".

По вроді, цей чоловік ще й по сей час міг втерти носа котромусь молодикові. І не лиш по вроді, а й за манерами поведінки. Якби парубок, котрого знали, як вихідця з порядної сім’ї, смів би проявив зневагу, нахабство, чи якусь другу брутальну рису, присоромився б, опинившись поряд із батьком Берти. Русяві, кошлаті й кострубаті брови звились над чолом чоловіка середніх років, яке вигравало ниточками зморшок. Очі геть-чисто такі світлі, люб'ячі карі зі бурштиновим відтінком, блиском. Ніс скоцюблений, уста великі, і вже дуже привабної форми.

І коли Бетт схопилася, немов оскаженіла, мов ґедзь покусав, бо хотіла догодити батькові. Сказала, що «сама всиплю добавки». Підбігла до кухонного стола, узяла горщик, та й не втримала. Розбився горщик об підлогу. Берти батько сміється, каже:

— Що, каші мало з'їла, одна лоза, а не дитина. І руки, певне поспрацьовувала, зозулечко моя?

«А я стою, мов вкопана, і чую матінка горює, крякче, і нічого більш не каже. Це все вранішня пташка, Провісниця лиха!" – викрикнула думками Берта, а тоді вийшла до кімнати, причинила злегка двері. Та тут помітила, що «Лист,...ох, лист!» Упаковка була відкрита! Вона притисла руки до грудей, жахнулась, пискнула, тому хутчіш, тримаючись за останню волосину надії плигнула до тумби, узяла конверта, та листа, листа не було!

«О,– скрикнула нещасна. – Невже, та як, не може бути, хто ж це посмів отак жорстоко познущатись!? Аж тут прислухалась, так тихо стало у світлиці, тож вирішила, що тут явно, щось нечисто!"

Берта причаїлася у напівпрочинених дверях. На столі звабливо маячить, блимає, мигцем проглядає поштовий папір, наче хотів вислизнути з-під материної руки, щоб таємниці своєї не розкривати. А батькові брови, як почали свої реверанси, так вже й не знали спочинку. Він прочитав клаптик пергаменту, церемонно положив на стіл, а тоді щось матері на вухо жебонить, сопить. Та Бертині вуха, не мушлі морські, жодного слова не вдається впіймати на хвилі.

А тим часом, дівчини мати вислухала чоловіка, а тоді завважила:

— Потрібно думати, вже за заміжжя доньки, листи листами, а пани-панами! Покине бідолашну на призволі,– сухо, із практичної точки зору оцінила пані Марта. – Ми вже старі стаємо, сили щораз то більше покидають наші тіла, а як помремо, то й не буде кому і подбати про сердешну Бертоньку.

— Все це ти вірно кажеш, Мартусю, серденько моє, та і я, більше у походах, на Січі, а тут, то хто ж захистить, і що буде, як нездужає, помре? А ще й якщо на чужім полі, на чужій ниві? Війтів син, ах, чортеня!– з іронією в голосі вигукуючи,– пише нашій донці! Він, певне, вже пів міста обдарував такими зухвалими, благочестивими, і пишними, мов пір'я павича словами? – підсміхаючись, знову вжалив чоловік у всю горлянку.

А в напівпрочинених дверях кімнати, Берта стояла. Вона б віддала у цю мить, що завгодно, щоб краєм вуха охопити, тихцем поглянути на почерк вишуканий, каліграфічний. Разом із тим, вона підозрювала, що є ще один незакритий, недовершений і непіднесений на спільне обговорення епілог "консенсусу", який мати з батьком, досягнуть без неї.

Берта знесилювала себе такими нестерпними думками, що коли б ви, взнали усю тяжкість міркувань про своє майбутнє, кому судилося його освистати, а чи навпаки, тріумфуючи з полегкістю й погідністю здихати.

Останні вкинуті слова її батьком, не змусили довго чекати на примхливе відображення ще не трапившихся подій, які б могли чи все ще можуть її підстерігати у прийдешньому.

«Видадуть за пана, то й земельки більш не буду обробляти, замість того, у прикрасах всюди вихвалятись. Пан в жупані, мене – в кожушок посадить. Коли базікати стане, то вчуватимуться мені сичання. Вбачатимуться хтиві, згубні бісики в очах. А якщо підлещуватись буде, так незгірш мерзенного сотворіння віддзеркалиться в моїх очах! Тільки нарече у жони, а промове бодай слово не як рівній з рівним, а як невільниці Його Пастви! Оскаженіє, а чи ні, у крик удариться, знавісніє, завиє? Буде казати, що я маю, а що не маю думати! Невіглас, і схоче стать професором мені? Накаже, як слід поводитись, що говорити і при кому, які слова вживати. Кат він затятий, от хто! І схоче змусити опісля, котроїсь поваги до себе, до звичаїв, моєї застанови? Не підкорюсь, не дочекається! А ні, то гетьману старому, посватають без моєї згоди! Бачте, повагу батько віддасть свою і вірність. Нічого обіцяти я не стану, окрім, як першого. Другого – не сила. Заглядатись буду, на панянок-подружок, коли сама у неволі. І хоча не чужина прихистила, та хіба ж не скрушно це, коли не з коханим? Буду мучитись усе життя, слухатись, як батька, і приходитиму додому, наче вже й до страти. А в господу сутінкову, козаченьків прийматиму. Пишатимусь, що до мене завітав цілий вік, епоха, слава, простягається лиманом. Надвечірок хмари вкриє, а я козаченьків. На світанку клуночки, пороздаю в доріженьку. А коли підуть, кепський буде в мене лик. Гетьман, ой, не ворог, та чому ж Ти, поряд? Розпитає й наполяже, щоб я розказала про лихі думки, що причалили на гавань витонченості розуму? А я мовчатиму, тікатиму ридма! З часом поважнію, – скрушно визнаю сама. Любов моя, зіронька, не знайде мене.

Він у серм'язі, в шароварах з поясом, і у сорочці білій. А попід лівий бік виблискує шаблюка, яка вирізувала з поля бою ворогів.

Батьки сперечатимуться: мати захоче віддати, у лещата пана, батько все міркує, як віддасть подяку, тобто мене в жони за гетьмана!

Дівчина вийшла через ґанок і пішла до стайні. Там же ж, стояла стодола з трухлої деревини, що складалось враження, що от-от таки розвалиться, якщо підійти до неї занадто близько. Але насправді, саме таке враження, і мало складатись, адже там був тайник під землею, криївка така собі. А ось у стаєнці, не було нічого, окрім як копиці сіна і зухвалої кобилки, біло-срібної масті.

Берта надзвичайно її любила, час від часу, виходила до коня переповідати свої таємниці. Так було і зараз, вона пішла за порадою. Коси-бахраму, розчесала, а тоді пішла із ним на лук гуляти. Нашіптувала усі свої тривоги, та поглядала, як відреагує сивочола. Може змахне гарненькою голівкою, а може, зарже із чужого лиха...

Тут і присмерк підступає, а трава росою грає, тут, дівоче серденько співає, адже чорноокий в далині чекає.

«Ах, боги відають краще О, любий Генрі, спитайся, спитайся ж у них, якщо мені не ймеш віри. Вони тобі скажуть і почуєш вдруге, запевнення у моїй вірності і відданості тобі»,– такі думки загортали юне, чарівне створіння у цю мить...

«Та чи пану, а чи гетьману дістанусь без любові. Ой, прости мене милий Боже, полюбить вже не зможу!» – стиха пустила зухвалу сльозу. Тут заржав сивий коник, несхвально. «А я собі обурилася на його презирливе несхвалення, і все одно кажу: — Мені луною буде віддавати, ніколи не забути дні, проведені так гарно. Ніколи вже не зможу, забути ту поставу, ці очі чорні, серденько так щемить...»

«Та тут я підійшла до нього, він руку мені свою подав. А я вхопилася у хвилюванні, зашарілась, і голос той... О, так, я зрозуміла, слова промовлені іще ніколи голосу не додавали стільки барв. І все одно, милого впізнаю тільки по очах!»