Sam Littail

@sam_littail


" ОЙ ТАМ НА ГОРІ"

На горі, під сяйвом місяця, здригається тіло, від плачу, дівчини з довгим чорним волоссям та густими віями, що обрамляли її сумні очі. Вона була одягнена в білу сукню, що спадала до самої землі, наче біла хмара на нічному небі. Її губи були зжаті від болю, а сльози котилися по її ніжному обличчі, як роса на квітці. Вона чула, як її серце розривається на шматки від болю і туги. Її сумні думки відображалися на її обличчі, що ставало все блідішим під місячним сяйвом. Довкола дівчини кружляли метелики, відбиваючи світло місяця на своїх крилах. У сльозах відображення його силуету.

МАРИСЯ

Мати все каже: - Марися, та заспокойся його не вернеш, життя то іде! Пів села за тобою, а ти все ридаєш, горюєш вже рік! Невже так можна життя марнувати?

А я лише тут хоч щось відчуваю, усе мені сіре, нічого не треба... Петро то мій милий, голуб сизокрилий, на тій горі завершив життя, разом із моїм. Іванко учора сюди пробрався, щоб втішити серце моє, та я насварила, щоб на цій горі, ні духу його, не ноги. Може втопитись? Давно про русалок, не слуху ні духу, то може я буду? Бачила любий тебе уві сні: на тій горі ти сидів і сміявся у білій сорочці, мій голуб, душа моя! А блиск в очах шалений мов зорі, тендітна сопілка у твоїх руках. І постріл... В обіймах моїх і сконав, через добу мене тато шукав. Знайшов то від жаху так і застиг. Ти в обіймах, холодний, моїх. А я співаю тобі колискову, все чекала – прокинешся скоро. А ти спав. Мене від тебе батько відірвав, та я кричала, птахи всі позлітали, всіх звірів налякала. Якби ти знав мій сум, та моє горе, то вже б прийшов, розверзши море. Дощем, звіром, муравою, вітром, квіткою, птахою...

-Морися, ясна моя зоря, не кропи небо сльозами, прозорими. Я тут, навіки вже тепер. Ти приходь до мене як завжди, та обіцяй що житимеш як всі. Знайдеш парубка, народиш діточок, я б хотів, а то ти все марнієш. Мені так боляче дивитись, на біль твій безутішний.

Зоряне сяйво з’явилося перед нею. Воно набрало форму парубка, який крокував до неї. Він був одягнений у білу сорочку та штани, а його волосся було розчесане навпростець. У нього були доброзичливі очі та лагідна посмішка на обличчі.

Дівчина була вражена і не могла знайти слів. Він взяв її за руку та посміхнувся, і вітер здавалося, відповів їй його голосом.

Петро? Заклякла я на місці. Перед моїми очима із зоряного сяйва, постать ледве схожа на людину, та голос, він точно той. Такий же лагідний. – Моє кохання.. невже ти тут? Я думала іти до тебе, то забери мене з собою, благаю.

Я поряд в місячному сяйві

Не обійняти, не пригорнути, тепло пішло на завше..

Якщо сама підеш з життя – пропаду на завжди

Не справедливо! Усе тіло клекотіло від його слів, та що вона могла зробити?

Знаю моя мила.

Світає...

Так, мені пора, тебе внизу Іван чекає.

Іван все говорив, про те, як він кохав мене з миті як побачив, як все чекав нагоди, але не встиг. Я поглянула на Іванка з питанням в очах. «Що ти можеш зробити, Іванку? Я втратила все, що мені було дорого», - відповіла з тугою в голосі.

«Я можу бути поруч з тобою, коли тобі це потрібно. Я можу допомогти тобі в будь-який спосіб, який знаходиться в моїй владі», - заявив Іванко, намагаючись втішити.

Просив прийти посвататись, питав чи може рано, щиро співчував. Дивлюсь, він чимось наче схожий, на мого Петра. Може він мав рацію, бо мати вже стара, а я єдина донька.

Сказала матері що як Іванко прийде, до мене звати за дружину, то не гони його як завше, він наче добрий, мені вже час, попіклуватись і про вас. Він парубок заможний, для нашого села. А ми останнього втратимо вола, як той сконає, бо старий. Так та впала мені до ніг, і плакала й сміялась одночасно.

Невже Господь помилував мене, старіти з твоїм батьком без онуків, і бачити лиш горе у твоїх очах, тягар вдовинства на плечах, не бувши жодною навіть... Достатньо вже на його пам’ять.

Йшли місяці, Іван мій чоловік, та все ж щоночі ходжу до Петра. Івана то нервує, але чекає просто, а я живу лише через ночівлі на горі. Взимку тяжче, тим паче коли дитя під серцем. І мати сварить: - Де бачено що в жінки є сім’я, а вона удома не ночує, плітки вже ходять по селу що тебе хтось чекає там.

А я нагадую що замужня не з коханим, а радше з приятелем, без любові. Залиште мені хоч цю відраду, сидіти там де серце завмерло колись навіки. Та ж повертаюсь все одно до чоловіка. А що за зрада до мертвого ходить?

Я не казала їй, що все-таки чекає, а то б подумала що розум не вцілів, хоч може й так, то яке мені до того діло? Він є і все на цьому. Ми просто мовчимо в обіймах, це наче літній вітерець, у лютий навіть. Я вже не плачу, наче полюбилася з Іваном, чи просто звикла. Він добре порається по хаті, милується, все пригортає. Влітку народився син, як назвати варіант один. Але мій чоловік все сперечається зі мною: - підеш на гору, тебе не зупиню. У днину смерті роби що забажаєш, та син Василь ! Тут крапка, не уступлю.

Все тіло розжарілось, хотілось плакати й кричати, хоч і пологами знесилена була, добу народжувала те дитя, і єдине що втішало – назву Петро, та не все просто так було. Він сів за стіл, безсило, спер голову на руки, тихо заридав. Я вперше зрозуміла, скільки ж сум мій, болю йому завдав. Побачила Його уперше, його старання, відданість, любов, як стримував себе коли від ревнощів горіла кров. То може й годі хоч на цьому? В його сльозах я бачила свої, мене так само в нього не було, як в мене не було Петра. Але того на світі вже нема, а я тут поряд, свіжа сіль на рану, його дитя хотіла відібрати, щоб звав і боляче було.

-Залиш мені лише неділю, для розмов з минулим, а весь інший час, я буду тут, з тобою й Василем. Пробач мені мою жорстокість...

Минуло десять років, я готувала їсти, вечеряло. Іван погодував худобу, зайшов на кухню розказати всі плітки, забіг Василь наляканий до дідька.

-Я думав то собака, а то вовк! Іван пішов на двір, чутно постріл.- В нас є рушниця? Я не знала...

Іван вернувся розгублений, пробуркотів – злякавсь за Василя, рушниця то сусіда, не перший вовк в селі. Пішов голодний спати.

Може? Та здалося. Звук пострілів всіх схожий.

А тато, чомусь бреше, рушницю бачу цю не вперше. Я гравсь і її знайшов ще роки два тому.

Печеться через мене, я не люблю мисливство, сідай, їси та спати. Я перевірю йду курятник.

Сама ж побігла на ту гору.

Петро! Петро! Ти де?! Тобі говорю! Невже Іван був тим мисливцем? Ти в чоловіка радив мені вбивцю!

Він вбив мене, тебе ж кохає щиро. Доносив вирій. Так божевільно що пішов на вбивство, так це він був тим мисливцем...

У мене син від нього, від того, хто душу мою стратив, а я корила все, що його не варта...

Вернувшись додому Морися пішла до сина, що солоденько спав. Він і не знав, на що пішов рідний батько, як боляче нестримно мати. Що саме він відкрив, сказавши про брехню, який тягар, яке ярмо. Наступний день почався як і всі до цього, Морися поралась за їжу, Василь та Іван сіли за стіл, подавши Івану тарілку в думках: їж мій біль, не звикати. Вона б пішла, але Василь та мати. Вона хотіла отруїти, вбити, але у сина хороший батько.

ВАСИЛЬ

В той вечір, як тато убив вовка, наче вмерла мати, я помічати став сиве волосся, вона ж бо чорнобривою була, а тут за місяць і вся сива наче місяць. Я думав що на неї вбивство живої істоти так сприяло, але ж у нас худоба. Мені вона секрет не відкривала, до самої смерті. Їй ледве сорок, а вона в труні. Живі її батьки, вони й розповіли, коли корили батька, що не зберіг від цієї правди. Що взагалі пішов на вбивство, не розумівши я питав – ви про мисливство?

Іди до них, вони тобі розкажуть, сказав Іван зі сльозами під очима, Морися моя мила, ти знала все... Пробач, який я дурень, можливо ти б з Петром була, проте живою. Я б милувався посмішкою твою, біля криниці, як в той день, коли наспівувала пісень, а я з дороги побачив вперше твою вроду. Зійшов з ума, коли дізнався, що там Петро вже залицявся. На тій горі я був із вами, та дурень схмелівши, подумав що забудеш його швидко, коли не буде кисню у плечах.

Я все не міг повірити словам. Що мій не сварливий батько, колись убив людину, Боже милий.

У той же вечір, рушниця спрацювала втретє, я був в бабусі й дідуся, прийшов сусід, окликнув – Гой! Дитя, там батько твій у траурі напевно, себе згубив.

Дідько б тебе пробрав, навіщо то зробив!? Бабусі з дідом буде втіха, що і його забрало лихо.

Поховавши батька, так одиноко стало, хотілося до мати, хоч раз ще пригорнутись. Поплівся на ту гору, щоб хоч її очима, побачити село. Під деревом присівши, побачив голубів, двох сизих голубів. Один з них на плече сів і крилом пригорнув, так само, наче мати.


" НЕ ГРІМ ТО ГУДЕ ЗІ СТОДОЛИ"



Запекле сонце бавилось кропивою, на блідій, ніжній шкірі Ганни, та в золотому волосі у піжмурки напевно. Повільно відкривши очі, дивились зіниці на стелю, ледве помітні вії мали за собою дві росинки зелені, з помаранчевими вкрапленнями, та здавались глибокими, наче криниця, ясними як джерельна вода. Тендітні риси обличчя, невиразні вилиці, підборіддя з ямочкою, пухлі вуста з виразною галочкою, рожеві наче недозріла черешня, щоки зарділися від променів, груди важко здіймались, біла нічна сорочка волога від поту, огорнула округлі стегна, зіткані з мʼяких ліній, поступово переходячи в мʼякий живіт, подібно пуховій ковдрі… «Ох!» Розчаровано видихнувши прошепотіла дівчина. «Напевно півні вже заморилися їсти, добряче їм насипали зерна, та й не дивно, вони так виспівували, що пів села на ноги підвелось, одна я спала. Та чи моя провина що в цій частині хатини їх ледве чутно?» Вийшовши на двір, Ганнуся побачила що мати чоловікова – Морися Іванівна майже все поробила. «Невгамовна жінка» пролепетав оксамитовий голос «Знов буде жалітися Миколі, та й напевно з сусідкою пліткує, мов невістка-ледащо, та ще жодного разу не збудила мене, і що я їй вдіяла?» Взявши коромисло- пішла до криниці легкою, невагомою ходою, танком плавних ліній.

Вертаючись повз домівку сусідки – Галини Василівни, було складно не почути дзвінкий сміх, двох літніх жінок, і гучний шепіт.

- Так і кажу їй, що не раді в цьому домі дівчині, що мати під подолом спідниці принесла, може взагалі від москаля народжена? Ну а що, Галю, чи не права?

- Та може й права, Морисю, та вже куди ти дінеш? Микола ось домівку окрему будує, для неї, кохає. Лиш глянь як поряд з нею, твій кримезний, чорнобривий син, якого з далеку видно, по його зросту й широким плечам, стає беззахисним цуценям?

- Ой, Галю, мені мати постійно в приклад ставила її матір, що та старанніша, гарніша, хлопці через неї з розуму зходили, мені залишилось вже що залишилось, та й той обертався услід.

Ганна не помітила, що увесь час тримала воду, зрозумівши це відчула біль, що пронизав плечі. Поза деревами, крадькома оминула сусідчин двір, і пішла собі геть. Увесь вечір не йшла думка, про те, що робити з тим що підслухала. Від образи тремтіли губи, а що якщо батько її правда москаль? Коли питалася в дитинстві, мати жартома казала що соловейко, з золота зіткав дитя для неї, надалі тяжко захворіла, казала що це плата за щастя, і не на що б не проміняла дочку на роки життя. Сльози покотились по тендітній шкірі, залишивши сріблястий слід.

- Ганнусю, зоре моя! — сталевий та в одночас ніжний голос, співчуваючи роздався за спиною, від дихання побігли мурашки. Микола повернув дівчину обличчям до себе, та стер сльозу рукою, Він багато і тяжко працює, тож руки його шершаві, але Ганні вони мякіші за пелюстки вишневих квітів.

- Мати знов образила тебе?

- І так і ні, мені вона нічого не казала, проте спілкувалася про мене, а я почула.

- Не бентежся, квітка моя, матінка моя сварлива, я будую нам домівку, там тобі вже буде краще, з вікна бачитемеш річку, яблуневий сад, соловейко заспіває тобі колискову, він же й збудить, й квітку в коси принесе.Дівчина відчувала провину, що він у вільну годину, будує через неї, йому би відпочить. Скільки сили в тих руках ? Скільки в погляді кохання, за що її сироту він так окутає любовʼю? Микола сів їсти, а Ганнині очі блукали по ньому, люблячими променями. По його чорному густому волоссю по плечам, вологі прядки надавали йому беззахисності , брови чіткої форми добре поєднувались з чорним пронизливим поглядом і чорними, як ніч вусами, під якими теплились пишні губи, гострі вилиці надавали обличчю виразності. Широкі плечі, добре складений чоловік, чиє тіло відображає тяжку роботу. Помітивши на собі погляд, він широко посміхнувся і приклав руку до обличчя коханої, яка відповіла не менш щирою посмішкою.

Як каміння порушує тиху гладь води, так зайшла Марися Іванівна вже з далеку щось причитаючи. «Негідниця, певна що хлібу не напекла» Та зайшовши, побачила що та все зробила, знов пробурмотіла « Ти диви! Розсілась, наче немає чим допомогти мені, старій людині. Зведе вона мене в домовину» останніх слів було майже не чутно, бо відійшла вже глибоко в хату. Микола глянув на Ганну і вони приснули зі сміху, як наче їм було по чотирнадцять. Їм частенько казали що поводяться мов діти, не рідко бігали одне за одним, щоб полоскотати, а потім, як вже не було сил, обіймались і завалювались на землю, якщо літо то в траву, якщо зима у сніг. Сміх лунав усюди де вони були, під пекельним сонцем при зборі врожаю, та холодними днями, коли носили дрова. В жодної людини в селі не виникало сумління що до щирості їх почуттів. Одного разу, проїздом був парубок, що залицявся до Ганночки, місцеві навіть спроби покинули, а той усюди її чекав.

- Навіщо тобі той парубок? В мене є великий маєток, й по дому поратись не доведеться, є помічниці. Я знаю що мати його до тебе жорстка.

- Бачиш там дівчина, як тополя, ти їй довподоби, мене вже полиш, сама вирішу, яка в мене доля.

Розвернувшись привітала Миколу, він був ще далеко, та хоч ще не чув, це більше для хлопця, щоб той зрозумів серце її до нього лине. Вони одне одного не ревнували, завжди с посмішкою реагували, коли хтось по незнаню матиме спробу до когось з них.

Усім було радісно й приємно дивитись на те як вони любляться, бавляться, одна свекруха противилась цьому зі всієї сили. Що лише вони не робили й подарунки дарували, й готували смачніші страви, й по дому робили все. Все марно, нічого вдіяти. Аж доки вона не поїхала в сусіднє село, тиждень там пробула, та вернулась інша людина: привітна, з дарунком до невістки намисто з зеленого каменю. «Дуже личить донечку, до твого золотого волосся» Та розчулилась, обійняла «Мамо, дякую вам! Що хочете для вас зроблю!» Побачивши її посмішку Морися Іванівна тремтячими руками віддала прикрасу. «Горе моїй голові» Прошепотіла стара «Що я накоїла!»

- Що кажете, мамо?

- Кажу, з’їдете ви скоро, полишите одну.

- Та що ви кажете таке? Ми ж неподалечку. Хочете, я кожного ранку до вас приходитиму, допомогати буду, а ви відпочините собі.

- Хочу, -покотилась сльоза по блідому обличчі свекрові, то була гірка сльоза розуміння.

Та сталося горе їх родині слабша ставала дівчина, волосся стало сухим сіном, очі ставали пустішими, сон дедалі довшим, тіло горіло в холоднішу днину, сміху не чутно й подалі. Дивилась вона в дзеркало, та бачила себе схудалу, і гадки не лишилось від її пишної статури, шкіра дедалі тонкіша, щоки Микола не міг полишити роботу, а Ганна просила не полишати дім, бо боялась не дожити, лікар мовчав , понурив голову «не знаю» ножем лунали слова . Морися Іванівна, протирала їй піт, готувала, носила води, допомагала підвестись, та гірко плакала ночами. З кожним днем здригалась її розкаяна душа. Вона пригадувала кожну образу в бік хворої, та те що зробила вона бачила наслідки своїх дій і щиро розкаювалась. Вона могла допомогти їй, але ціна дуже велика, було тяжко бачити страждання, та тяжче полишити життя через дурість.

- Пробач мені, доню, - пробуркотіла через силу жінка, — я винна перед тобою.

- Ми ж примирились, - намагалась посміхнутись та, але посмішка видалась крива та фальшива, однак лише того що вона намагалась, було достатньо щоб ком в горлі забрав голос на декілька хвилин.

Старі поморщені пальці перебирали поділ спідниці, а втомлені , пусті від віку та горя очі дивились на трикляте намисто.

- Пів року потому, коли я поїхала, збрехала про свої наміри. Мені розповіли про жінку до якої їздять з далеких міст та сіл, щоб та допомогла: кому приворот, кому хворобу вилікувати, кого звести в могилу. Ненавиділа я тебе через твою матір, шістнадцять років прожила з чоловіком, завжди про неї чула, ніколи не були у двох, а коли вона померла, то чоловік мій запив, та згодом помер, полишивши мене вдовою. Не було краю мому горю, один Микола душу мою радував, доки не зустрів тебе. То говорив про тебе, то працював для тебе, то був с тобою. Одинокою я була усе життя, вважала, через вас, через тебе. Тому сварила через дрібниці, а самій гидко на душі від себе, і в цьому звинуватила тебе. Тож поїхала до відьми, та страшно розлютилась, коли почула що лізу в синове життя, проте дала мені намисто та мовила «Ти пожалкуєш, а коли схочеш повернути все як було то заплатиш своїм життям, забравши намисто» Останнього навіть не слухала, зрадів поїхала додому, подарувала те намисто, побачивши як ти зраділа, жах заповнив мої груди, руки затремтіли, дихання збилось. Не хотілось віддавати, залишити означало вірну смерть. Увесь цей час бачивши страждання, вмираю разом з тобою.

- Зі мною кажете!?

Розлючена Ганна хотіла крикнути, вийшло лише прохрипіти, та хрип цей був страшніше за будь-яку лайку, за тяжкий кулак. Жінка впала на коліна, благаючи віддати їй намисто, питаючи де воно заховане, цілуючи схудлі руки бідної дівчини. – Ви розумієте чого просите? Ридаючи шепоче дівчина. – Щоб я власними руками вбила вас? Перше й найсильніше кохання мого чоловіка? Ось цими руками. Її очі заклякли дивлячись на руки. – Ви цього хочете? Майже без звуку, одними губами спитала.

Обличчя її уособлює відчай, почувши шорох, жінки обернулись, жах читався в поглядах. У дверях стояв Микола, уся його постать випромінювала докір до матері, в руках блищала прикраса, до цього він завжди посміхався, щоб Ганні не довелось перейматись і цим. Однак такий вчинок найріднішої людини, стер посмішку без жодних зусиль, йому все одно було жаль, що життя її було сповнене тугою.

Воно залишиться в мене. Не йдіть за мною. Знесилено сказав чоловік, розвернувся і пішов.

Дві жіночі постаті застигли дивлячись на місце де щойно він був. П’ять діб, громом по селу розходились звуки будівлі, обурені сусіди, сварились, проходячи повз їх дім. Але побачивши погляд, в якому немає крихти життя, злякані йшли геть. Ширились плітки, що Ганна була вагітною і втратила дитя. Задавались питанням чи кінець це казковому коханню, чи пішло щастя з їх оселі? П’ять діб ніхто не виходив з хати, ніхто в неї не заходив. Ревіла худоба просячи їсти та пити, це були єдині ознаки життя. Сусідці Галині шкода стало тварин, на другу добу вона годувала, доїла корів, виводила пастись коня. Поставила під двері їжу, але частина зіпсувалась, частину поїли собаки. «що ж то з вами сталось? Невже горе якесь, хоч бачила в вікно – живі». Ввечері шостого дня, двері нарешті відчинились, пройшовши повз здивовану сусідку, не звертаючи, при цьому на неї жодної уваги, Ганна, повністю здорова, тримаючи під руку Морисю, пішли до Миколи, лиш зараз Галина зрозуміла, що не чує вже звичного грюкоту. «Невже добудував?» подумала та, кинувши останню жменю зерна курям, почимчикувала нишком за ними.

Під щойно побудованим домом, сидів Микола, чекаючи на свою долю, обабіч нього сіли жінки. Зовнішньо дівчина стала такою ж як і була, хоч виглядала втомленою. Хлопець поклав руку їй не плече, в іншій тримаючи намисто, її рука в мить теж опинилась там як і Морисі. Спалах осліпив їх на хвилину, після чого на зчеплених руках зʼявився соловей, виспівуючи найгарнішу пісню, яку колись могло почути людське вухо, намиста ж і слід простив. Натомість ехом доносився містичний жіночий голос.

Платою за мою працю, було розкаяння, Морисю, проте ви захопили моє серце, жертвуючи, кожен своїм життям, тож я дарую солов’я, що оберігатиме вас, та ваших дітей. А дім цей викарбований потом, любовʼю й сльозами, не пустить людей з лихим наміром у ваше життя.

Голос перетворився у звуки вітрів, шепіт очерета, цвірінькання соловʼя. Разом з цим, на їх обличчі, знов засяяло щастя, сміх окотив село місячним світлом. Люди у своїх хатах, посміхнулись, скучивши за цим «Нарешті» подумали хором. Вертаючись, усі троє вибачились перед Галиною, яка стояла неподалік, з шаленими очима.

Ідемо, Галю. Лагідно покликала Морися, нагодуємо тебе в подяку, за твою турботу, розповім дещо. До речі Михайло з крайньої хати, що тобі казав про мене? Я здається лише зараз життя відчула…

Галина ще розгублена йшла поряд мовчки. Проходячи повз конюшні Миколі здалось, що кін нарочито повернув від них голову, та стукнув копитом.

Мамо, ви йдіть, ми з Ганною до річки підемо . Вона хотіла щось сказати, та ті вже не чули.

На березі річки під вербою сидів Микола, а на його колінах обличчям до нього – Ганна. Вони просто мовчки дивились, одне на одного, не кажучи жодного слова. Сльози нагортались в обох, від думки що кожен з них міг втратити своє кохання. Тремтячими руками, чоловік прибрав золоте пасмо за вухо, відкрив шию, освітлену місяцем. Він відчував тепло її рук, пишні, м’які груди, гаряче дихання ледве торкалось його вуст. Притягнув її до себе, поцілував, ніжно наче цілує щось крихке, обидві його руки ледве торкались обличчя, великі пальці погладжували вилиці. Ганна ж трималась за його руки, боячись відпустити на мить…

Місяць сонцю розповідав, скільки кохання, та трепету бачив тієї ночі, скільки пристрасті так криси, як закохані любились на зеленому полотні, як ніс він на руках її додому, як вони сміялись й цілувались, і знову сміялись. Усю ніч любувались зорі їх коханням, музика б написав найкращу пісню надихнувшись трепетом двох молодих сердець. Та сонце розповіло, як бачило їх в обіймах у морфея й кохання. Соловейко виспівував ранкову пісню, сидячи на їх ковдрі, з фіалкою в дзьобі. Як навипередки бігли до Морисі нарвав по дорозі букет свіжих квітів. Та обійняла Ганну як рідну доньку. Трохи невпевнено додала.

Знайомтесь – Михайло, років п’ять як вдовець. Ми той во спілкуємось. Сором’язливо посміхнулась жінка. – Сину, не проти?

Мамо, ти що? Я дуже радий, такою тебе я ніколи не бачив, щаслива. Он сяєш наче кришталь. Віддам що завгодно щоб пішла від тебе туга.

Мамо, я вам віночок сплела. Посміхнувшись на голову сиву, жовте намисто.

Вся кімната залилася сміхом, тим що об’єднує душі близькі, та в відкрите вікно влетів соловей, заспівав наче замість співу лунало щастя