Сандра Мей

@SandraMey


" НЕ ЛАМАЙ КАЛИНИ"



Зустрічали колись світанок молода дівчина та юнак. Посадили вони разом на узбіччі рідного села молоду калину, як знак своєї любові й спільного початку. Вони кохали один одного до нестями та мусили розійтись. Їх розлучила не батьківська заборона, а війна... Мусив їхати хлопак до війська. Цілу нічку дівчина не стулила свої вічка, щоб з ним на світані розпрощатись. Хлопчина ще вдосвіта коня запряга, а мати йому в дорогу торбу збирає...

Лиш почало світати, а дівчина вже біжить стежками лісовими, щоб в останнє на миленького глянути. Вітер злегка колихає лісове гілля, а заразом і листя. Дівчинині ніжки зрадливо спотикаються, а юнак її все виглядає та час безжально сплива... Вже збирався сідати на коня вороного та тут почувся її голосочок, що скидався на крик. Він озирнувся й узрів її біле личко, що сльозами вмите, її ніжки босії, що червоною кров'ю налились, її чорную косу, що вже майже розплелась... Він її обійняв й тихо на вушко прошептала, ті слова любові, котрі лиш їй казав. Вона крізь сльози, як колись, лагідно всміхнулась. Від усмішки тієї, серце юначе почало сильніше стукотіти. Він її поцілував. Цей поцілунок їм здавалось тривав цілу вічність та це була всього-на-всього якась мить, котра добігла кінцю. Неохоче відпустив дівчину з палких обіймів. Сівши на коня, його кохана схопила віжки й зі сльозами на очах промовила:" Не полишай мене одну, бо без тебе умру!"

Від слів цих юначе серденько заревіло й він сказав: " Я повернусь коли сонце зійде, я повернусь коли калина зацвіте. Ти лиш чекай"

Вирвавши віжки з її рук він поскакав в далечінь зі сльозою на очах, а вона йому в слід кричала:" Я буду чекати!"

Чекала дівчина і в ясний день, і в темну нічку.

Минула весна, промайнуло літо тепліє, пройшла зима буйная, настала весна квітучая, нарешті зацвіла калина червоная, виглядає дівчина свого миленького та його не видно.

– Ой, дівчино нема твого миленького та й не буде.

Ой, не ридай дівчино! Краще зламай калину й кращого нього покохай. – Промовляла їй сива мати.

– Ой, мамо, кращого нього не знайду! Ой, мамо, кращого за нього не полюблю !

– Послухай доню сиву матінку я життя знаю він вже не вернеться. Його поховали в степу. Його вже давно відспівали у гаю.

– Ой, матінко, не крайте серденько моє! Ой, матінко, лиш він в моїм серденьку! А коли його не стане то до віку дівуватиму!

Та цю присягу розвіяв вітер буйний і розбив об скелі кам'янії.

Посватав дівчину багатий пан та й мати радіє, а дівчина все виглядає миленького та його нема...

– Ой, мамо, не віддавайте мене за нього, його я не люблю, його я не кохаю!

– Послухай, дитино, як проживете разом пару літ, то й уживетесь, а згодом й покохаєш.

– Послухайте, матінко, за нього заміж не піту, а як віддасте, то вкорочу собі віку.

Від слів цих жахнулась сива мати. Подумавши трохи дала паничу гарбуза. Зраділа дівчинонька й побігла до калиноньки, котра білим цвітом цвіла. Їй повідала історію свою й слізьми напоїла.

А юнак посеред побратимів гордо стояв й сміливо кидався у бій. Шаблею володів так немов з народження в руках тримав. На полі бою ворогів вбивав безжально виплескуючи на них всю злість й ненависть, котру мав. Від його виду ворог тремтів.

Молоде тіло було вкрите шрамами, біле личко засмагло й суворим стало. В карих очах ввижався чи то вогонь дикий, чи то біси огненні. З перших днів війни він змужнів ззовні й в душі. Більше не було в нім тої дитячої наївності. Зате з'явились непохитність, відвага, цілеспрямованість й суворість. Всі в ньому не зважаючи на юний вік бачили сувору й сильну особистість та в серці його жеврів вогник ніжності й любові до тої єдиної... Згодом товариші дали йому прізвище Лютий чи то за досягнення на полі бою, чи то за характер.

Ось і прийшла довгождана пора та кінця краю не видно цій напасті. Якби не хотів вертатись козаченько до рідного селища та на поле бою мусив знову йти... Минула весняна пора, а юнака так і не видно. Калина вже скинула свої білі шати, а миленького так і не має. Минав день, минала ніч, а дівчинонька біля калини стоїть й виглядає свого козаченька. Зневірилось серденько дівоче, посмутніла на виду калинонька. Тепер зрідка приходила дівчинонька до калиноньки, одного осіннього дня промовила стиха дівчинонька:" Ой, милий мій козаченько ти прости мені та кращого тебе полюбила"

Дівоче , зрадливе серденько знову покохало. Якщо не помиляюсь, то стріла вона Андрія в чистому полі де лиш струмок протікає. Вона тоді своїми білими ручками прала одежину, а юнак ще й, як на зло, до неї підійшов і звуку не подає, лиш дивиться блакитними оченятами на дівчину. Доправши речі вона повернулась, щоб додому йти та підскочила від переляку угледівши незнайому постать, а Андрій посміявся з цього. Щічки свої вона надула й слова не промовить, лиш мовчки дивиться ображено в ті блакитнії оченята.

– Пробачте мені пані я не хотів вас наполохать. Я лиш хотів дорогу запитати до хатини Олеся Коновальця. Як бачите, я не місцевий.

– Тож чому не питали?

Він відвів оченята від дівиці.

– Я й сам не знаю. Можливо, я боявся вас наполохать чи того що не встигну красою вашою намилуватись.

Налились рум'янцем щічки дівочі. Посміхнулися її вуста в знак прихильності. Довго вони розмовляли й ходили довкола села. Почало сідати сонце ясне та прощатися їм так не хотілось. Дівчинонька боялась що більш його не зустріне та Андрій сказав:" Що завтра обов'язково стрінуться біля того струмка, якщо вона прийде. "

Повернулась до хатини сама не своя. Її серденько стукотіло мов божевільне. Перед очима образ Андрія, а в голові пам'ять про Остапа. Вона не знала що їй робить та з Андрієм стрічалась. Згодом Андрія всім серденьком покохала, а про Остапа забула чи не хотіла згадувати. Якось на заході сонця вперше поцілував Остап її, а тепер цілує інший та серденько в неї більш не болить. Не крають більше сумніви дівчину.

То був останній день осені перед зимою.

Посеред поля стояла вона смутна й одинока похилившись до долу, чекаючи дівчиноньку та то була їхня остання зустріч. Більш не приходила дівчинонька до калини...

Настала зима холодная.

Козаченько в полі воює, а його дівчина з другим гуляє. А калинонька замерза...

Минали дні, тижні, місяці. Минув і рік. Вертає козаченько до рідного краю на весні. Вітер б'є в лице, запашні аромати, що чарують. Ось на решті видніється здаля його рідне село. Сади цвітуть, душа тремтить, а серденько співає, лиш калина смутно поглядає. Як наближався до хатини, то став пізнавати стежки, сади, луги, гаї, стару мати, що біля хатини сиділа й рушник вишивала поглядаючи у даль. На сина свого вона чекала, а як узріла, то не признала. Та лиш глянувши у вічі його стала пізнавати своє дитя. Обережно, щоб не сполохати це мариво дивне, до нього підійшла й ніжно обійняла. Він посміхнувся й сказав: " Мамо, я в дома і вас більше не полишу" А вона лиш сильніше його обійняла.

– Пустіть вже матінко, бо Христя мене виглядає, на мене вона чекає.

– Йди ти сину та й знай, що тебе я завжди любитиму й вірно чекатиму. – Вона немов знала, вона серденьком відчувала, що більш не стріне свого сина. Та ця одна лиш мить зустрічі із ним була дорога їй за всі скарби світу. А він лиш посміхнувся на ці її слова. Минуло пару хвилин, залишалось ще трохи до її хатини та він почувся жіночий сміх, що нагадував щебетання ластівок. Це був її сміх. Юнак наближався сповнений щастя, любові й надії до місця звідки лунав цей сміх. Здаля почав пізнавати свою милу, її тонку постать, чорняве волосся, лагідну усмішку, блакитнії оченята... Йому залишалось лиш кілька кроків до неї та він завмер... Його милу дівчину цілував інший... Він не наважився до них підійти, він лиш дивився на них німо, а з очей сльоза скотилась... На лиці він зблід, дивився на них пустими очима, а в середині серденько ревіло й стогнало від болю. Його так болюче ніхто й ніколи не ранив на полі бою. Рани глибокії від ворожої зброї так не боліли, як зрада коханої дівчини. Остап ще трохи постояв та й пішов, а дівчина угледіла лиш тінь минулих літ... За ним вона не побігла, не пішла, а лиш стиха промовила:" Прощавай". Це прощання підхопив вітер буйний і поніс вслід козаченькові на що той відповів: "Ой, пам'ятаю я той час, коли мене ти кохала. Ой, пам'ятаю я той час, коли ти плакала за мною й на прощання клялась лиш мене кохать..."

Юнак ішов до коня, а мати дивилась йому услід й тихо промовляла:"Коли ти з армії вернеш лиш тоді кохай дівчину"

Ішовши по стежках старим для нього в'янули сади. Весна більш не чарувала. А у серденьку більш не було тієї ніжності й любові, котру він беріг. Він був спустошеним... Узрівши на шляху калину всохлу, ту саму, що вони посадили, її він зламав, корінь дістав і далі пішов... Сів на коня вороного козаченько, раз озирнувся та й подався на Січ козацької слави здобувать.

Через пару літ загинула юнача мати та він про це не знав, він давно там не бував.

Через пару літ дівчина одружилась й виховувала сина. А козаченько пробився до висот, його тепер Отаманом величали. Хоч не мав власної сім'ї та кожен козак рідним для нього став. І втрата їхня пам'яталась у серденьку навіки й щоразу боліло так само коли він узрів свою милу Христю в обіймах іншого... Та що робить коли доля така козача ? 


" ОЙ ВІНКУ, МІЙ ВІНКУ"


Хоч сонце ще не зійшло, та вже навкруги світло. Туман пройшовся по землі й траву росою вмив,а вона - ніжки мої босії . Десь вдалині почулося солов'їне щебетання. Воно ніжне й прекрасне... Від того співу все оживає: прокинулась земля, повільно сходить сонечко. Туман зникає, а заразом й сонливість. Солов'їне щебетання підхопили інші птахи. Вони сонечко вітають і просять обійняти їх своїм проміннячком. Вже зникла роса, повіяв весняний вітерець, він вирішив побавитися моїм кучерявим ще й рудим волоссям. Я ніжно посміхаюся, обертаюся на всі сторони й радію – це, мабуть, дивно... Та мені байдуже! Я із вітром піду в тан, з пташками співатиму давно забуті пісні! Я радітиму сонцю, вітрові та весняному дню. Природі усміхнусь! Піду, мабуть, на сонячну поляну помилуватися квітами, а потім піду лісовою стежиною, знайду яблуню дику й зірву той цвіт чарівний. А, можливо, варто залишитися біля хатини? Мабуть, потрібно залишитися і взятися за господарство, щоб батькові з матінкою було менше турбот.

Спочатку взялася доїти корів ( їх аж три). Це було нелегко, вони крутилися, хвицалися, сердилися, мабуть. Хоч як їх не заспокоювала, та вони не слухалися. Єдина, хто вміла їх вгамувати й змусити бути слухняними, це матінка. Закінчила доїння, вийшла на подвір'я, процідила свіженьке молоко,замилувалася... Накрила його й повела корів і бика на поле,щоб попаслися. Потім узялася прибирати в хліві. Хоч робота з не найкращих, але хтось має ж її робити. Хлів невеличкий, дерев'яний і старий. Дошки тримаються,але стеля вже протікає. Взимку через щілини віє холод, тому ми з матінкою, ще літом беремо глину змішану з половою чи січкою, і латаємо їх. Батько каже, що цей хлів ще багато часу зможе нам послужити, якщо за ним доглядати. Закінчивши роботу в хліві, вона освіжилась прохолодною водицею з криниченьки. Озирнулась довкола маленького подвір'я, задоволена своєю працею, але в очі впав порожній сінник. Дівчина взяла косу та й відійшла недалечко від хатини косити травицю, яка пестила її ніжки. Вона вправно орудує косою, сильний вітерець допомагає, травиця рівненько лягає, а вітер стихає.

Сонце безжально припікає, травиця ніжки тонкії б'є, повільно по білому личку стікає піт... Сили покидають тендітне, дівоче тільце,але вона працює, щоправда, повільніше...

Нарешті вся робота зроблена. Повертає дівчина до білої хатини працею зморена, вловлює ніжний аромат хліба й кип'яченого молока.

" Мабуть, знову кашу готує,"- подумала дівчина.

Так і є. Мати саме витягає із глиняної печі глечик з молочною кашею і ставить на дерев'яний стіл. На ньому лежить свіжоспечений білий хліб. Аромат заповнює усю хатину, а мій живіт дає зрозуміти, що пора щось з'їсти. Не встигаю сказати, що голодна, бо мати дає тарілку із двома запеченими картоплинами, які ми вчора їли на вечерю й мабуть, сьогодні на сніданок. Її карі очі дивиляться на мене ніжно, але в них видніється втома. Смагляве личко, попри її вік і втому, таке ж прекрасне, як і колись. Наша хатинка невеличка, але місця вистачає усім. Якщо на правду, то всю нашу хатинку, можна оглянути з порогу. Спершу в очі впадає дерев'яний стіл і три стільці, котрі стоять посередині хатини. Потім образи з вишитими рушниками. Біля дверей з лівого боку, знаходиться піч з глечиками. В правому куті, поблизу столу, сховане ліжко й невеличка скриня з білими, вишитими сорочками й кількома прикрасами, які вдягаються лише на свята. Ми не бідні, але й не багаті. Матінка, окрім домашніх справ, працює в пана Василя Марченка. Він дуже добрий панич. Люди кажуть, що колись він славним козаченьком був й командував якимось з полків, потрапив у полон до татар. Там йому понівечили тіло і зір, він осліп на праве око. Згодом Василя Марченка визволили з полону й отаман Запорізької Січі, за заслуги, винагородив Марченка кількома мішечками із золотом. Отримав винагороду Василь і повернувся до Ніжина. Збудував собі чималу хатину, купив корчму, найняв людей, серед яких і моя матінка та й не бідує. Батько переважно працює на власному городі й десь-колись підробляє стельмахом.

Тому, зазвичай, домашнє господарство на мені.

– Доню, я вже буду йти. Якщо матимеш час, то приготуй вечерю. А як ні, то коли повернусь щось приготую.

Вона вже відчинила двері й хотіла йти, але зупинилася й глянула на мене карими очима.

– Сонечко, ти головне не виходь на люди, а як гулятимеш по лісі, то будь обережна, бо там всяка нечисть бродить. До сутінків повертайся.

– Звісно, матусю, ти ж знаєш, що я в тебе відповідальна і доросла дівчинка.

Вона сумно глянула на мене.

— Я знаю це. Проте всі піддаються, рано чи пізно, юнацьким спокусам. За своїх молодечих літ я їм піддалася, і не раз.

— Мамо, я не ти і не всі!

— Звісно, доню, звісно... – вона посміхнулася, — побачимо, що ти защебечеш, коли підростеш, моє пташеня.

Ці слова мене зачепили і я вигукнула:

— Я вже доросла! Мені ж виповниться цього літечка вісімнадцять літ.

– Так, але ти завжди будеш моєю маленькою донечкою... – її лагідна посмішка змушувала посміхатися моє серденько. Я безмежно люблю матінку і ніколи не посмію ослухатись її.

Після цих слів вона пішла, а я дивилася їй услід, сидячи на ґанку. Легкий вітерець, що розносить аромат трави й квітів, палке сонце – це все приносить насолоду, забирає всі турботи й дарує спокій. А пташиний спів, що лине здаля, немов закликає й гукає іти на цей прекрасний спів. Немов зачарована іду по давно забутому шляху. Минаю прекрасні краєвиди, хоч на них дивилася б вічність. Мені чувся дитячий сміх замість пташиного щебетання. На безлюдній поляні мені ввижалися молодиці, що водять хороводи. На них білі сукенки, що нагадують хмару, босії ніжки, чарівний сміх... Одна із них веде мене у тан. В неї довге, русяве волосся, біла шкіра, а очі... Вони пусті... Лише зараз помічаю їхню дивину. В них спини без шкіри.

– Мавки... - зірвалось з моїх вуст, чи від захоплення, чи від жаху... Розумніша людина давно вже б втекла, але цей танок чарує... Це трішки смішно. Скільки б тут не бродила, але це вперше я зустріла мешканців лісових.

"Чи тікати від них ? Чи варто піти з ними у тан ?" Ці роздуми перервав шум позаду. Озирнувшись я завмерла. Переді мною стояв статний парубок. В нього чорне, густе волосся, такі ж брови, пухлі, трохи рожеві, губи, а очі... Вони блакитні... Сповнені життя... В них би я потонула...

" Цікаво, він примара, дух чи людина?..."

Ми дивилися одне на одного, розглядаючи кожну дрібничку у зовнішності. Ніхто не наважувався заговорити першим,але обом дуже хотілося. В якусь мить я збагнула, що не можу відвести від нього погляд. Це змусило мене почервоніти, відвернутися й бігти куди очі дивляться. Несподівано відчула як мене схопили за руку. Мить і наші погляди зустрілися. Ми знову дивились одне на одного і мовчали...

– Я гадав, що ви примара.

Його голос чудовий...

– Я теж так подумала через вашу незвичайну вроду! Я ще сильніше зашарілась.

" От завжди так, спершу скажу, а потім подумаю."

– Точно не вродливіший за вас, панночко. Після цих слів він поцілував мою руку. Здавалось, що серденько зараз вирветься із грудей. Він дивився на мене в очікуванні дій, чи хоча б якоїсь реакції, але не дочекавшись, запитав:" І як же вас іменують панночко?"

– Лілея, - зірвалось з моїх вуст.

– А я Устим.

"Устим", - подумки повторила його ім'я. Знову мовчанка... Було чутно кожен шум. Мені здавалося, що він повільно поїдає мене своїми блакитними очима... Ще декілька хвилин тиші і я знову почула цей звабливий голосок.

– Я, мабуть, піду, - він незграбно посміхнувся й додав - панночко.

"Панночко?"

– Чому ,Устиме ,мене іменуєш панночкою? Він щиро здивувався і не знав, що відповісти.

– А хто ж ти як не панночка, з такою вродою ? Очі зеленії, мов травиця, ручки тонкії і білії, мов у панночки. Личко білеє у ластовинні. Руде волосся нагадує хутро лисиці. Тонкая постать, ще й невисокая. Якби сам не стрів, то ніколи не повірив у таку вроду.

Від цих слів щирих навернулися сльози на очиці. Лиш матінка з батечком казали такії слова. Хоча, ні! Про вроду казали, але не так, як він.

– Устиме, не панночка я... Не багатого роду я, але й не бідного... - прошепотіла тихо зі слізками на очицях ції слова, боячись, що більш не погляне на мене ...

– Тоді хто ти, Лілея ? Можливо, примара, дух лісовий ? А можливо, богиня ?!

– Я, - Лілея Кочубей, донька Якова й Меланії Кочубей, - з гордістю заявила. А ти хто, Устиме ?

– Устим Кармелюк. Син Семена та Одарки.

– Місцевий?

– Так, а ти, бодай, не місцева.

– І чому ж це ?

– Бо я всіх тут знаю та й у цьому лісі рідко хто буває.

– Ну що ж, ти помилився. Я тут народилась й живу.

–Мабуть, батьківський скарб? - він знову посміхнувся.

– А коли так і є, то що?

– Тоді обережною будь, бо усякі тут ходять, ще вкрадуть !

– Ти ж мене захистиш, чи ні ?

– Ха, захищу, але від себе не вбережу.

– Ой-ой! Вона прикрила руками вуста, щоб не бачив він її зухвалої усмішки.

- Невже зі злодієм гуляю?

– Можливо, але був би злодієм, то давно вкрав би тебе.

Після цих слів вони обоє зареготали. Ще довго Лілея з Устимом гомонілт на тому місці. Вони гадали, що одні й ніхто не чує цих розмов,але лісові мешканці дивилися і прислухалися до кожного слова.

Сонце потрохи сідало, а вони цього не помічали, для них час зупинився. І ось вже сутеніє, зривається з місця переполохана дівиця. Побігла, не попрощавшись, а Устим, мов зачарований, дивиться їй услід...

Нічка вкрила землю, а Лілея лише забігла до хатини. Сварили її батько з матінкою, а вона дивилася на них і лише хитала голівонькою.

Цілий тиждень сама не своя ходила. До тієї поляни линула, де зустріла Устима, чекала,але він не приходив... Марніла Лілея на личку, це помічали батьки. Не зізнавалася вона в чому причина її смутку.

А Устим цілий тиждень лиш про неї думав. Хотів сходити до лісу щоб знову зустріти її... Та батьки не пускали, його вони покарали.

В понеділок стрілись вони на тій поляні. Цілий день гуляли по лісі й гомоніли без зупину. Їхній дзвінкий сміх заполонив ліс, а коли сонце сідало, то ледь розпрощалися.

Стрічались вони кожен день. Обоє квітнули й це помічали батьки але їм вони не розповідали про свою любов. Та й самі не казали один одному слова кохання.

Минула весна квітуча й настало літечко золоте. Вони так і стрічалися в таїні від усіх. Пізнавши одне одного краще, ще більше покохали,але занадто боязкі, щоб про це розповісти...

Вже наближалося свято Купала, а вони так і не признались. Юнаки вже збирали хмиз для вогнища й солому для виготовлення опудала Купала.

Ще вдосвіта 23 червня дівчатонька почали збирати квіти для віночків й Купала з Мареною. Вже по обіді парубки зірвали велику гілку верби, що символізувала Марену.

А Лілея у цей день гуляла по полях диких і збирала квіти, наспівуючи одну з купальських пісень. Назбиравши квітів, пішла в холодок і почала плести вінок. Вплітала і мальви, і ромашку, і калину, і волошки, і барвінок. Мальви були рожевими, як уста коханого. А барвінок з волошками нагадували очі миленького. Лиш від думок про нього з'являлась посмішка на її личку. Перший віночок вийшов кривим, другий ламким, а третій не таким, чогось йому бракувало. До вечора сиділа й плела. До плівши ідеальний віночок, надягла його, мов корону і пішла до хатини. Біля дому зняла, повісила на гілку клену примовляючи:" Виси, мій віночку, на золотім кілочку.

На золотім кілочку, шовковім шнурочку." Це дійство угледіла матінка, що на ґанку сидить і ніжно всміхнулась.

Ой, взяла матінка віночок та й милого знайшла. Стріла вона Устима на стежині, що веде до села. Його вона розпитала, дала віночок та й про почуття донечки повідала.

Чекала я свого милого біля поляни. Як здаля угледіла, то стала пізнавати віночок.

"Ой, матінко ви моя люба, краще б вінок не дарували... Ой вінку мій, вінку, хрещатий барвінку! Якби була знала, ще б кращого вбрала."

Як до мене підійшов, то погляд відвела, а щічки почервоніли. Не промовила ні слова та й він мовчав.

– Чом не поглянеш на мене, Лілеє? Невже розлюбила?

– Що ти таке кажеш?! Хіба б могла я тебе розлюбити !?

– Тоді поглянь на мене, мила.

Вона глянула на Устима, вінок йому пасував, а очі ніжно дивились на ню, вони немов насолоджувались її видом.

– Як ти можеш бути такою чарівною? Ходімо. – він узяв її за руку і повів кудись. А вона ішла за ним слухняно, навіть не поцікавившись куди вони прямують. Через декілька хвилин завмерла Лілея на місці й дивиться на хатини. Відпустив Устим її руку. Вона пам'ятала батьківську заборону, проте спокуса була завеликою та ще й миленький примовляв:" Іди зі мною." Вагаючись зробила боязкий крок. Подала тремтячу руку та пішла із ним.

У селі усі дивились на ню, немов на примару. Хтось при виді її хрестився, а хтось зачаровано дивився. Притулив Лілею, Устим до себе, міцно обійняв й на вушко їй шепотів:" Не бійся, я з тобою." Дівоче серденько від цих слів забилось, мов шалене. Лиш на нього вона дивилась.

Сонце вже сховалось і зійшов місяці. Привів Устим свою милу на свято Купала, якраз тоді коли мали розпалювати багаття. Свято відбувалось в невеличкому гаю, яке знаходилась неподалік села. Цей гай був розташований близько трьох хатин і ставу. Угледівши Устима підбігла до нього, якась дівчина з чорним волоссям і карими очима. Спершу ця дівчина не помічала, що Устим прийшов з кимось, але побачивши Лілею оніміла.

– Марисю - звернувся Устим до чорнявої дівиці - Познайомся це Лілея.

– Привіт - промовила я, а вона глянула на мене похмуро, розвернулась та й промовила:" Піду я допоможу з приготуваннями, а то зараз вже будемо святкувати"

– Хто вона ?

– Марися, моя подруга з дитинства. Так трапилось, що наші батьки хороші друзі.

– Зрозуміло...

– Ходімо, зараз будемо через багаття стрибати.

– Навіщо?

– Невже ти не знаєш ?

– Так, не знаю.

– Ходить багато легенд про ніч Івана Купала. Люди кажуть, що в цю ніч прокидається всяка нечисть і разом із нею добра сила. Щоб тебе не згубила нечиста сила потрібно спалити або втопити опудало Марени, а разом із нею Купала. Кажуть, що в цю ніч розпускається цвіт папороті і той хто її знайде, може загадати будь-яке бажання. А ще існує така легенда, що якщо закохані пари перестрибнуть багаття тримаючись за руки, то навіки будуть разом. А ще кажуть, якщо дівчина кине на воду віночок, то його обов'язково знайде її милий. І я хочу з тобою перестрибнути оте багаття, твій віночок знайти, твоє личко цілувати й з тобою вік проживати.

– Устиме... – її голос тремтів. Здавалось, що вона ось-ось заплаче.

– Я кохаю тебе.

Після цих слів, поцілувала Лілея його в щічку й промовила:" Я теж тебе кохаю"

Поки інші пари під музику й співи перестрибували багаття, вони цілувались безперестанку, не в змозі відірватись одне від одного. Вже вели парубки дівиць у тан , а вони лиш через багаття перестрибують. Згодом і в тан пішли та не довго. Пішли обоє до ставу. У прозору водицю увійшли та й почали кохатись під місяцем ясним. Саме в ніч з 23 на 24 червня вони віддалися і поклялись до віку лиш одне одного кохать.

Саме в цю ніч розбилось серце Марисі.

На світанку пішли вони до Устимової хатини. Познайомив парубок своїх батьків із милою. А вже під вечір привела Лілея Устима до батьківської хатини. Все минуло чудово. Батьки схвалили їхній вибір. Та Лілею так і не пускали у місто, боячись чогось. Чого саме не казали...

****

День був сонячним, теплим. Збирався Устим іти до Лілеї та чекала його Марися на виході з села.

– Устиме, куди йдеш ?

– Чого ти хочеш ,Марисю ?

– Невже знову ідеш до тієї відьми?

– До якої ще відьми? Я з роду із ними не водився.

– А до тої що тебе приворожила.

– Марисю, тримай язик за зубами, бо клянуся він висохне.

– То ти не знаєш ? – глузливо запитала вона. Він лиш скоса погляну на Марисю.

– Ну що ж тоді слухай. Твоя мила не...

– Мені байдуже, що ти скажеш.

– Вона байстрючка ще й не хрещена!

– Що!? От не знав я, що ти ще та зміюка. Як тобі повернувся язик таке сказати?

– А ти сам подумай ні Яків, ні Меланія Кочубей ніколи не казали про доньку. Бережуть її в таємниці від усіх. І щось я сумніваюсь, що вона схожа на батьків. Тож скоріш за все вона бісове поріддя.

– Замовкни. І тримай свій плюгавий язик за зубами так, щоб ніхто більше не знав, і я знову не чув.

– Устиме, хіба ти не бачиш, що тебе вона зачарувала?

– Якщо це чари, то я хочу бути зачарованим!

– Устиме, послухай...!

– Я її кохаю. І не смій більш потрапляти мені на очі.

– Устиме... Як ти міг мене полишити? Цього не може бути! - заплакала Марися та за мить заспокоїлась і налилися її очі вогнем пекельним. Немов, одержима зареготала, якби хтось угледів цю картину, то не пізнав би Марисі. З посмішкою на вустах пішла вона до церкви, зібрала люду та й повідала, усе що знала. А люд забобонний підхопив її заклик та й вирішили спалить відьму у праведному вогні...

****

Як побачив Лілею, то навіть, сумнівів у нього не було, бо усім серденьком відчував, що лиш її кохає. Цей день минув чудово, але за швидко. Повертаючись додому згадались Устимові тії злії слова. І всього-на-всього на якусь мить в нього виникли сумніви та Устим швидко їх прогнав й почав за такії думи себе картати.

Наступного дня по обіді зібрався люд, (їх було двадцять осіб ) та й пішли на пошуки відьми. А щоб ніхто не завадив пару людей відволікали Устима, Якова та Меланію. Побродивши по лісі тридцять хвилин угледіли її будинок. А Лілея, як на зло, була в хатині й готувала вечерю. Вона почула як хтось постукав у двері, відчинивши їх здивувалась побачивши незнайому постать. Перед нею стояв кремезний чоловік, літ тридцяти п'яти з карими очима. Його русяве волосся потрохи сивіло. Лілея хотіла зачинити двері та незнайомець не дав цього зробити. За, якусь мить він вже тримав її за зап'ястя і тягнув, вона боролась та марно. Проти нього вона здавалась беззахисною рослинкою. Якби не кричала і не пручалась та результату не було. Люди зв'язали їй руки за спину і повели в ліс. Озирнувшись побачила дівчина як будинок палає. Від того видовища стало їй ще страшніше. Через деякий час привели дівчину до галявини пустої, де лиш самотня липа стоїть. До цього дерева її міцно прив'язали. Накидали хмизу з соломою та й почали розводити багаття. А вона благає їх та намарне. З очей слізки ступають, а вогонь безжально її обіймає. Вона чує, як багаття тріскотить і священник молитви читає. Вона відчуває, як все тіло палає. Кричить дівиця, криком нелюдським, а вони лиш підкидають хмиз, щоб краще палало.... Дивлячись на них, Лілея бачила чорні очі й лихі усмішки. Вони більше скидались на чортів, аніж на людей. Дихати стає все тяжче й тяжче. Останнє, що бачила вона –це обличчя своїх катів. Як догоріло багаття, то залишились по ній лише кістки, які полили святою водою й закопали глибоко під землю.

Під вечір застали батьки Лілеї лиш спалену хатину. Шукали дівицю цілу нічку і цілий день та лиш стріли Устима. Йому усе повідали. Від почутого Устим поблід на лиці, ледь стримуючи сльози запропонував їм пожити у нього. Вони не зразу прийняли цю пропозицію та юнак вмів вмовлять. Повів Устим їх до хатини, а сам подався до будинку Марисі.

Як угледіла його Марися, то побігла й обійняла та вид Устимів її наполохав. Він був сам не свій, блідий немов смерть, а погляд злий.

– Що ти зробила з Лілеєю? –

– А що роблять з відьмами, милий?

Від цих слів його немов ошпарило.

– Ти не могла. Це не правда. - юнак зі сльозами на очах повільно відходив від колись близької йому людини.

– Устиме, заспокойся скоро чари спадуть і ми знову будемо разом.

– А-ха-ха-ха. До чого ж ти дурна. Ти гадаєш, що я колись тебе кохав? Ти завжди для мене була не більше за подругу. А тепер я навіть не знаю як тебе іменувати.

– Устиме...

– Замовкни. Я кохаю її всім серцем і я хочу бути лише з нею. І як мені тепер бути без неї? Молися, грішнице, але тебе це не врятує. Твоє щастя, що гріх я не візьму на душу, бо коли тебе уб'ю, то в раю не стріну свою Лілею...

Він пішов не озираючись у той ліс в надії стріти кохану. Та узрів лиш квітку дивну, котра рудою була, як її волосся... В честь милої назвав квітку Лілією і щиро вірив, що та квітка, то його мила...

Час минав. А Устим кожен день приходив до того місця де у перше її стрів.

Минув рік, знову розквітла весна як і тоді, коли вперше її стрів. Куди б не дивився усе нагадувало про милу. Хоч і гірко та він радий пам'ятати, ті щасливі дні...

Промайнула весна і настало літо. По селі з'являлися квіти Лілії. На вечорницях Устим розповідав усім легенду про ції квіти. Захоплено його слухали і старі й молоді. А як настало свято Івана Купала, то сказав батькам:" Що як не вернеться, то щоб не горювали, бо із милою стрінеться й знову щастя віднайде" Хоч не хотіли пускать та відпустили. Як настав вечір, то пішов у ліс шукати чар-квітку. Від коли шукає, то веде Устима за собою світлячок одинокий. І ось чар квітка перед ним.

– Здійсни бажання заповітне. Возз'єднай мене із коханою. Ймення її Лілея. А коли не в силах нас возз'єднати, то хоч дозволь побачитись із нею.

Після цих слів здійнявся сильний вітер. І побачив Устим перед собою Лілею. Вона була такою ж прекрасною, як колись. Посміхнулись вони. Схопила дівиця парубка за руку і веде кудись в даль. А він йде покірно. Привела на поляну і кинулась в обійми, палко поцілувала. Після поцілунку промовила дівиця:" Тепер навіки ти мій, а я твоя. І навіть смерть не розлучить нас."

– Я сумував...

– Я теж...

Повела вона його у тан до мавок лісових. Їхній сміх дзвінкий знову заполонив ці краї. А на світанку явились вони до своїх батьків примарами. Попрощались та й полинули у світ.

Через три дні люди знайшли тіло Устима з котрого проростали синії Лілеї...