Передмова
ІВІ МУРРЕЙ
ЕНН МАЙЄР
CITRIS S M
ЯНА ЯНКО
ІРИНА ВЕЛИКА
SAM LITTALI
САНДРА МЕЙ
UKRAINIAN ALADDINDOG
ГЕНРІ КРАДІЄЦЬ СЕНСУ
ІРИНА ВЕЛИКА



ІРИНА ВЕЛИКА

@Velika


" ЧОМ ТИ НЕ ПРИЙШОВ?"

Лунала селом пісня. Красива і струнка. Співали злагоджено. Дівочі голоси лилися рівно. Та, кожен хвилювався окремою стрічечкою, спалахуючи у просторі своїм власним кольором.

Ось затріпотіла, ледь помітна, сіра стрічка, немов осіння хмара — колір образи. А ось засвітилася лазурова і голос наповнився надією. Її перекрила гонорова червона стрічка. І, не забарилася весела і пустотлива — зелена.

Дзвінкі голоси-стрічки непокоїлися.Гнучкими яскравими хвильками огортали хатки, які біліли у переднічних сутінках. І стрімко злітали догори, ніби, хотіли поєднати небо і землю. Недосяжний, небесний спокій і нескінченну земну метушню.

І кожна дівчина співала ту пісню виразно, ніби, душею розповідала свою історію. Власну. І та проста розповідь торкаючись людських сердець, проростала в них лагідним, чи то своїм, чи то чужим, спогадом.

Раптом, одна з дівчат навмисно змінила загальний лад пісні. Пустотливо розсміялася. І пісня розсипалася дзвінким сміхом її подружок. Весела зграйка пурхнули далі по вулиці.

- Бач, як їй весело. - парубок насупився, дивлячись у темне вікно. - А була ж така ображена. - похмуро додав він. - Прискіпалася: "Де був? Чом не прийшов?"- жалівся хлопець літньому чоловіку, який сидів поряд із ним на лавці за столом.

- Ну, а ти — що? - запитав дід.

- Та що... Все пояснив. Розказав, як було. Як мала Катря сховала в сараї сідельце..., ота ще росте комусь на біду... Та, дякувати Одарці, знайшлася пропажа. Ну спізнився. Так приїхав же. Чого ображатися. - гарячкував парубок.

- Дурне ти, дурне... Як дівка схоче причепитися, то ти тільки рота відкриєш, а вже будеш винний. - пояснював дід, відрізаючи шматок від хлібини. - Ніколи нічого не намагайся пояснити жінці. - майже по складах проговорив дід, гучно стукаючи костяшками пальців по столу. - Бо, коли вона запитує про щось, то вже знає, що хоче почути. І біда — тобі, якщо твоя відповідь буде інакшою. - і, раптом, перейшов на шепіт. - Жінка — то таке… Вона — і від Бога, і від Того. Чоловік ніколи не зрозуміє жінку. А вона, тільки, подивиться своїми очима, і вже, твої думки у тебе на лобі читає. Сила є в жінках, якої нам не збагнути.

- Твоя правда, діду. - немов змовник, прошепотів хлопець. - Вона в мене питає, чого, мовляв, я свого твердого чоловічого слова не дотримався. Чи, може слово моє – не тверде. А, може, я – не чоловік. – хлопець аж підвівся від обурення.Та, знову сів і продовжував.- Спізнився. А вона, бач, чекала. Та, як гляне своїми зеленими очима. Я й не знайшовся, що відповісти. Тільки її очі бачу. Стою і дивлюся на неї. А вона каже: «От як станеш справжнім надійним чоловіком, тоді й приходь»..

- Ти диви яка вередлива. - хмикнув дід. - І розумна. - додав, схвально хитаючи головою.

Парубок, хоча ще й сердився, та відчув, що йому приємно слухати ту дідову схвалу.

Хлопець любив дідуся. І бабусю.Дуже любив і шанував їх обох.

Поряд із цими рідними та мудрими людьми завжди відчувалася та міць родинного зв'язку, що дарує впевненість у подоланні будь-яких життєвих негараздів. Тому, завжди уважно прислухався до усіх їхніх порад.

- Та, ще і яка розумна. - гордовито підтвердив хлопець. Чомусь зовсім не звернувши уваги на те, що його дівчина — ще й вередлива.

Дід помовчав, посміхаючись самим очима і мовив:

- Ото ж. Така причарує, і не помітиш. Не знатимеш спокою. Будеш біля неї вужем крутитися. Знаю, що кажу. Сам таку жінку маю. Гонористу та розумну.

- Бабуся? - здивувався хлопець. - бабуся причарувала і керує тобою?

Дід посміхнувся:

- Може й керує. Та, я не помічаю. Кажу ж — розумна жінка. І, зазвичай, я й сам хочу догодити їй. Подобається мені, коли вона задоволена. От скільки з нею живу, постійно дивуюся. Що вона схоче, так по її забаганці й виходить.

- Діду, так ти їй скорився? - обережно запитав онук.

Старий похитав головою:

- Та не в покорі діло. А у повазі. Хіба ж то добре, коли в родині два впертих живуть. Як оті два барани на вузенькому місточку. Ніхто нікому не поступиться. - дідусь не договорив, бо двері в сінях скрипнули та до хати увійшла бабуся. Вона несла миску з солоними огірочками.

- І чого це ви тут притихли? Чи, щось трапилося? - стурбовано спитала жінка, ставлячи миску на стіл.

- Та що ти вже надумала. То я хлопцю життєві поради даю. - заспокоїв її дід.

- А, як так — то і добре. Слухай, дитино, діда. Він поганого не порадить. - лагідно промовила бабуся, підходячи до печі, де за заслінкою, у поді, достигала пшоняна каша зі шкварками.

Хлопець мовчав, прислухаючись до звуків за вікном. Сподівався почути той голос, який впізнав би серед усіх дівочих голосів. Йому, раптом, подумалося, що він вже, мабуть, причарований, якщо хоче, просто, почути її. Саме її. Та марними були ті сподівання й очікування. На вулиці було тихо.

Бабуся поставила на стіл чавунок, кришку якого підняла пишна м'яка жовта каша. Смачний запах нагадав усім присутнім, що вони зібралися ще й повечеряти, а не тільки побалакати.

- Отож я і кажу, — продовжував дід вже зовсім іншим, пустотливим тоном, тримаючи повну ложку гарячої каші. - Розумна жінка — божий дарунок. Бо вона чоловікові завжди догодити зуміє. І смачненько нагодує. І горілочки наллє... - майже проспівав він, пританцьовуючи ногами під столом.

Любив дідусь розважитися. І інших звеселити.

- Улестив-таки. Зараз принесу. - посміхнулася бабуся і вийшла у сіни..

А дід, повів густими бровами й виразно глянув на онука:

- Ото тобі — і чари, і покора, і керування.

Коли наїлися, ситий І роздобрівший дід, повернувся до розмови про сварку онука з дівчиною.

- Ой, дитино, — хитаючи головою, промовила бабуся. - не на тебе Олена твоя ображається. А не може змиритися, що її зневолили. Ти — не її вибір. Батьки домовилися вас познайомити. Тож, щоб ти не зробив — все їй не так буде. Дівчата наші — норовливі. Горді. Як душею не прийме чоловіка, то і ладу в родині не буде. Так і промучаться обоє усе життя.

- Отак, — мовив дід, пригадуючи щось давнє — розумна жінка мене обрала. Дякувати Богу. - і, спіймавши погляд дружини, задумався про своє.

Бабуся ж, мовчки, довгим лагідним поглядом відповіла чоловікові.

- Так і що ж мені робити? - з надривом запитав парубок. - Примушувати Олену я не буду. А жити без неї не можу.

- Нема горя, хлопче. - дід поплескав онука по плечу. - Як, дійсно, не можеш без неї жити, то зроби так, щоб вона тебе сама обрала.

- Та чи зможу я?.. - немов, злякавшись неможливого завдання, промовив хлопець

- Звісно, що зможеш. - м'яко посміхнулася бабуся. - дід твій зміг. І в тебе все вийде.

- А, як не обере? - все ще сумнівався хлопець.

- Хай, як там буде, ти мусиш зробити усе, що зможеш. А вона, якщо дійсно, розумна — то обере. Обов'язково. І буде так, як має бути. - підсумував дід.

І, десь далеко, почулася пісня. У тому співі оживали забуті долі. Безліч доль. То з'являлися, то зникали, немов у густому мареві переднічного туману. Перепліталися. Спалахували. І танули у небутті...

З-за хмари визирнув місяць і заблискотіли перші зірочки. А пісня, підхвачена вітром, то наближалася до притихлих людських осель, то віддалялася. Далеко… Так далеко, що вже й не можна і почути її. Тільки уявити. Голоси-стрічки, від спільного хвилювання, непомітно танули у щирому співчутті. І у місячному сяйві ввижалися оспівані події, які увірвалися в реальність. На мить. І знову, невблаганний час безжально поглинув їх.

- От, чого ти образилася? Ну не зміг вчасно приїхати. Вибач. Я все поясню. - та так і не пояснив, бо слова, наче, спіткнулися і падали, падали в омут холодних сірих очей.

- Не зміг? Чи не схотів? – з, майже щирою, байдужістю спитала дівчина. - Чи, може, знову карбюратор лагодив? - награно-співчутливо запитала вона. - Чи, може, переплутав де і з якою пасажиркою мав зустрітися і заблукав? А я стирчу тут о такій порі. Ніч — на дворі. Це очікування, врешті-решт, могло б бути небезпечним. Подивись на небо — місяць зійшов. - хлопця обдало хвилею дівочого гніву. - Чи, може вигадаєш, що тебе матуся не пускала? - хмикнувши додала вона.- Ти міг, хоча б, передзвонити, попередити, що затримаєшся? - не намагаючись приховати роздратування, запитала дівчина.

- Не міг. Телефон розрядився. Ну, вибач, будь ласка. Так обставини склалися. Мала ключі від машини сховала. - швиденько додав хлопець, щоб встигнути вставити хоч слово пояснення.

- Та ти що. А на метро доїхати ти не міг?

- Так, я ж і збирався на метро іти. А старша сестра знайшла ключі й віддала мені. Я почав заводити машину, а карбюратор здох. От я його і лагодив.

- Та це капець якийсь. От на що воно мені...- дівчина безпорадно підвела очі до неба.

- Ну, я ж вибачився...

- Так. Приїхав. Вибачився. Вільний. Все. Бувай. - різко відвернувшись від розгубленого хлопця, дівчина пішла по тротуару. Та, згадавши про щось, зупинилася. Дістала телефон. І, демонстративно-голосно, щоб і хлопець усе чув, почала розмову:

- Алло, мам, я не уявляю, чим тобі оце "непорозуміння" так подобається... Хлопчик з хорошої родини...- передражнила вона когось. – До мене — постійний ігнор і, завжди, у нього якісь обставини, то це — гарні манери? Ні. Я не перебільшую. Ні. Не посварилися. Він мене просто вибісив. - з виразним наголосом на останньому слові додала дівчина. - От тепер, ніяких знайомих твоїх знайомих. Все, мамусю. Пока. Цілую.

Дівчина сховала телефон. І вже тихіше промовила:

- Сама знайду собі, кого схочу. Якщо схочу. - з натиском додала вона і, раптом… в глибині її сірих очей, на мить спалахнув зелений вогник … І вчулося їй далеким-далеким відлунням..., звідкись згори..., може, навіть, з зірок... , як тихі дівочі голоси співали пісню... якусь знайому..., та, ніяк не розібрати, яку саме... А, може, то й не пісня... А спогад... 


" ОЙ БІЖИТЬ, БІЖИТЬ МАЛА"


- Ну, мааам.. - протягла, майже пронила маленька Вірочка. - Ого, аж на тиждень. Що я там робитиму у тієї бабусі? WiFi - нема. Навіть мобільний не працює.

Та на те невдоволення не було звернено уваги. Вірочкина мама вважала свою доньку достатньо дорослою і вдумливою, щоб самостійно заспокоїтися. І, до того ж, цілком здатною, склавши докупи всі, раніше наведені, аргументи, погодитися з тимчасовою незручністю.

Мама Віри, була фаховим архітектором-дизайнером. І вчора їй запропонували цікавий проект. Але в іншому місті. Треба з'їздити на тиждень. Тато, теж - у відрядженні. Тож, доведеться пожити у бабусі

Настрій дівчинки був зіпсований з самого ранку. Зі святкового ранку, бо у неї, Вірочки, сьогодні у дитячому садочку - випускний. «От вміють ці дорослі зруйнувати дитячі мрії своїми планами». - надувши губки, думала дівчинка, розглядаючи себе у дзеркалі. Вигляд був класний. Новенькі лакові чорні туфельки з зеленими бантиками. Довгеньке, аж до колінок, пишне плаття з зеленого гіпюру, на чорному чохлі. І зелена стрічечка у курчавому довгому золотаво-рудому волоссі. «Отпад» - подумки, із задоволенням, констатувала Віра. – «Льошик очманіє. Він же звик завжди бачити її у шортах або джинсах. А тут така урочиста і гарна зайде у групу. Звісно, що очманіє.»

Треба сказати, що Льошик, то давній друг Вірочки. Дуже давній. Вони були знайомі ще з дитячих візочків. Мами дітей, і самі, були подружками. І діти їхні зростали разом. Тож, згадавши про друга і твердо налаштувавшись вразити його, Віра задоволена, пішла з мамою до садочку. Як добре, що діти не зациклюються надовго на неприємностях.

Святкування було цікавим і красивим. Льошик, звісно очманів. Хоча, і сам був - супер. Одягнений, як справжній джентельмен. Ще й з клітчастим метеликом під білосніжним комірцем. Та і всі на святі були ошатні і веселі. Програма випускного передбачала цікаві конкурси. Вірочка, доречі, виграла призи на конкурсах з логічного мислення і розгадування загадок. Віддала мамі красиво загорнуті подарунки і, навіть, не подивившись, що там було, побігла розважатися. Вірочка зовсім забула, про ранкову неприємну новину. Та, раптом пригадала. І гарний святковий настрій, вмить, щез. Льошик, цю зміну настрою своєї подружки помітив відразу. Навіть, раніше Вірочкиної мами. Поцікавився. І, звісно, дівчинка все йому розповіла. Але, на своє здивування, побачила, що Льошик, її найкращий друг, зовсім не засмутився. Навпаки. Зрадів. І побіг до своєї матусі.

«У, зрадник», - подумала дівчинка і відвернувшись від усіх присутніх, дивилася у вікно. І, тільки настроїлася засумувати, як до неї, знову підбіг Льошик. І не встигла дівчинка сказати йому, що справжній друг, міг хоча б, поспівчувати…Як Льошик радісно повідомив:

- А я завтра їду з тобою. Моя мама дозволила! А твоя мама, тільки що, по телефону все узгодила з твоєю бабусею!

Від несподіванки, Вірочка, декілька секунд дивилася мовчки на хлопчика, кліпаючи своїми великими зеленими оченятками. Та, зрозумівши, яким чудовим і цікавим може стати наступний тиждень… без мам, з найкращим другом, у селі, біля лагідної бабусі…

- Так! Так! Клас! Чудово! Їдемо разом! - Вірочка радісно підстрибувала і, майже, кричала від захвату.

Збиралися у подорож двома родинами. Мами, по телефону, корегували одна одну. Діти ж і собі радилися, що брати і що може стати їм у нагоді. З такою радістю Вірочка, ще ніколи не збиралася до бабусі. І ніколи так, нетерпляче, не чекала ранку. І ранок настав. Всі речі - у багажнику. Діти поспіхом усілися на задньому сидінні. Вірочкина мама - за кермом. Усі пристебнулися пасками безпеки. І їхня автівка повільно виїхала з двору.

Взагалі-то, Вірочка була рада, що їде до бабусі. Дівчинка скучила за нею. Бо, скільки себе пам'ятала, мамина мама завжди була поруч. Вона мешкала у сусідньому під' їзді їхньої багатоповерхівки. І із задоволенням нянчилася з онучкою. Та, коли Вірочку почали готувати до школи, вирішила, що дитині треба буде десь, по-справжньому, відпочивати від шкільних навантажень. І, тому, нещодавно, купила собі маленький будиночок у селі. Дві години їзди від міста. Наче, і не дуже далеко. Але, з усіх благ цивілізації, до яких так звикла міська дівчинка, у тому будинку, була лише електрика. Дивитися, як бабуся готує їжу у печі, Вірочці було цікаво. Але без Інтернету, і навіть, без телевізора, можна просто занудитися. Ані прогулки до лісу, ані відпочинок біля річки Вірочку не тішили, бо занадто урбанізована дівчинка не розуміла, в чому сенс таких розваг. Бабуся ж вважала, що згодом, онучці сподобається дозвілля на природі. Тим паче, що час від часу, дитині дуже корисно перебувати саме у таких умовах.

І от, саме у ті умови вона і їде зараз з найкращим другом. І це - зовсім інша річ. Оце буде справжній відпочинок. А може, навіть, і справжня пригода. Усю дорогу балакуча дівчинка розповідала Льошику про густий і темний ліс, біля якого стоїть бабусин будинок. Про височенний рогіз, який росте біля річки, і що до тієї річки можна добігти за десять хвилин. Вона розповідала так захоплено, що мама, яка також, все чула, почала хвилюватися. І примусила дітей пообіцяти нікуди без бабусі не ходити. І, звично-нудно, по-маминому, останні кілометри чітко перераховувала усе, що не можна робити. Діти слухали. Але, то вже було не цікаво.

Бабуся чекала біля хвіртки. Під'їхала автівка. Діти повистрибували з неї і, привітавшись, почали допомагати заносити свої речі до будинку. Без нагадування вимили руки. Усілися до столу. Намагалися бути охайними. І усім своїм виглядом показували, що готові самостійно прожити цей тиждень

Пригощалися пухкими оладками з густою домашньою сметанкою і смачнючим запашним кисилем з лісової суниці. Вірочкина мама швиденько з'їла пару оладок, поцілувала діток і свою маму. Ще раз нагадала дітям, щоб поводилися чемно і були слухняним. Що приїде по них за тиждень. І поїхала назад, додому, у місто.

Бабуся, залишившись із дітьми, одразу домовилася з ними про правила їхнього спільного проживання, аргументуючи свої вимоги. Гулятимуть малі тільки біля дому, бо ще зовсім не знають цю місцину і можуть заблукати. За стіл сідатимуть відразу, як бабуся їх покличе, бо їй николи буде по-декілька разів розігрівати їжу. А, якщо будуть слухняні, то денний сон відміняється. Діти були у захваті. Все було нове і цікаве. І відчуття свободи, шум вітру у верхівках височенних дерев, і якесь інше, цвірінькання пташок, і запах скошеної трави, і навіть бабусини правила.

До вечора Вірочка та Льошик нишпорили біля будиночка. Вигадувати розваги не довелося. Їх, тих розваг, було повно. По-перше, вони ще не зустрічали так багато комах одночасно. Бджоли, коники, якісь полосаті жуки, навіть, зелену сарану помітили у траві. Від величезної оси довелося тікати. А, побачивши богомола, влаштували йому справжню фотосесію. По-друге, спостерігали, як дві маленькі пташки, сірі з червоними хвостиками, по черзі прилітали до гніздечка. Певно, годували своїх пташенят. Почули, як десь, зовсім близенько, стукотів дятел. Залізли на невисоку огорожу і дивилися на густий і навіть вдень, темний справжній ліс. Вчасно, як і домовлялися сіли до столу вечеряти. Та цю домовленість було не важко виконати. Бо і Вірочка, і Льошик так зголодніли за півдня на свіжому повітрі, що вже з нетерпінням чекали, коли їх покличуть до столу. А після вечері бабуся, у дворі, прямо на скошеній траві, розстелила ряднину. І, стомлені за день діти, з радістю вмостилася на ній, очікуючи цікаву бабусину розповідь. А та, як би між іншим, сказала, що саме в цей день, день їхнього приїзду, починається Русальне свято. Тиждень, коли, русалки можуть ходити по землі, як звичайні люди. І, щоб діти були обережними, бо з такими істотами не варто шуткувати. Почувши це, діти розчаровано глянули один на одного: невже бабуся вважає їх малюками, які вірять у такі казки. І розважливий Льошик проінформував бабусю, що русалки живуть у морі. І, якщо, знаючи відстань від моря до цього села, і прирівнявши швидкість пішого ходу русалок до середньої швидкості звичайної людини, то виходить, що русалки не дістануться до їхнього села не те, що за тиждень, а й за три тижні. Вірочка у захваті дивилася на Льошика. А бабуся, посміхнувшись, повідомила таке, що Вірочка зрозуміла: вони з Льошиком не даремно приїхали. Виявляється русалки бувають різними. Не тільки морськими, а ще й луговими, лісовими і річковими. І кожні мають свої обов'язки. А свято русалочне - одне на всіх.

Діти втомилися сидіти і прилягли на тій ряднині. Так, було і зручніше, і цікавіше. Бо можна було не тільки слухати бабусю, а ще й дивитися на небо. А воно з синього ставало темно- синім. Почали блискотіти зірочки.

Вірочка слухала бабусин голос і уявляла, що опинилася серед росистого вечірнього луку. І, разом, з луговими русалоньками розчисувала м'який ковиль чарівними гребінцями. Та, почувши ніжний спів, що лунав від річки, бігла підспівувати напівпрозорим річковим русалкам. А, зайшовши в ліс, вітала мудрих і добрих лісових русалок. Мавок. Ті, чомусь, були трішечки сумні. Але, привітні. Вірочка вже й не чула бабусю. Тільки цвіркуни так гучно співали у траві. А трава - м'яка, пружна. А сама Вірочка вже не лежить на ряднині біля бабусі, а біжить понад річкою. Босоніж по холодній траві. Швидко біжить. Швидше за річкову воду, в якій блискотить відображення зірочок. Може, навіть, швидше за час, бо не розуміє, як довго вона біжить. І відчуває, що поряд з нею, хтось є. Подумала, що то - Льошик. Та помилилася. Вона повертає голову і бачить, що чи то біжить, чи то летить, майже невагома русалонька. І, зовсім не страшна, а красива. Чого бабуся попереджала, що треба стерегтися цих істот… Русалонька щось каже, та не чути за тими цвіркунами. Вірочка зупинилася, щоб дізнатися, чого ж хоче від неї ця гарна дівчина з довгим розпущеним волоссям. Несподівано виявилося, що та пропонує Вірочці загадки розгадати. Прикольно. Дуже добре, Віра любить розгадувати загадки.

- Що росте, та без кореня? - запитала дівчинку Русалонька.

Віра подумала і ввічливо звернулася до неї: - А знаєте, тітонько… - Русалка невдоволено і здивовано глянула на дивну дівчинку, та Вірочка продовжувала -... тут можливі декілька відповідей. Це може бути і Місяць, бо він росте, поки не стане повним. І дитина, бо росте, поки не стане дорослою. А ще… - та Русалонька, чомусь, не дала дівчинці договорити: - Друга загадка. - поспіхом почала вона. Але, обурена Віра, пояснювальним тоном наполегливо продовжувала:

- Тітонько, нас у садочку вихователька вчила, що перебивати - не ввічливо. Ви задаєте питання і не дослуховуєте мою відповідь. В чому, тоді, сенс цих загадок? Якщо хочете почути мою відгадку, то не перебивайте, будь ласка.

Русалонька у всі очі дивилася на дівчинку. І несподівано для себе мовила:

- Добре. Вибач, не буду більше перебивати. А ти не називай мене "тітонькою". - примхливо додала вона.

- Домовилися, - погодилась Віра. - загадуйте наступну загадку.

- Що біжить без повода? - настороженно запитала Русалка

Вірочка подумала, та й каже:

- На мою думку, тут можливі два варіанти відповіді. - захоплено почала дівчинка і не помітила, як Русалонька, аж голову в плечі вжала. - По-перше, це - час, бо є такий вислів: "час біжить". А по-друге, це - вода, бо часто кажуть, що вода не тече, а біжить. Хоча, звісно, ані час, ані вода не можуть бігати, бо не мають ніг. Скоріше за все, такі вислови з'явилися, щоб зробити акцент на швидкості…

- Панночко, - Русалка, не в змозі дотримати своєї обіцянки, знову перебила дівчинку. - Звідкіля ти взялася тут така розумна?

- Я до бабусі приїхала. З міста. І тут не в розумі діло. Просто я - достатньо розвинута сучасна дитина. Так сказали у школі, коли я проходила тест для вступу у перший клас. От там, дійсно, задавали цікаві питання, було над чим подумати. Якщо бажаєте, то і я можу Вам загадати загадку. - відверто і добродушно відповіла Вірочка.

- Ні. - різко промовила Русалка. - В мене ще одна загадка є. Що цвіте, та без цвіточок? - і задоволена своїм питанням, впевнена, що маленька дівчинка ніколи не зможе правильно відповісти, Русалка, переможно дивилася на малу.

Та, не довго розмірковуючи, Вірочка почала:

- Зрозуміло, що в цій загадці йдеться не про рослини... - вираз обличчя Русалки почав змінюватися. - Припускаю, що це - щось ліричне…- від розмірковувань дівчинки Русалка насупилася . -... це або кохання, у дорослих таке трапляється: між ними постійно щось або цвіте, або палає. Або ж - дівоча краса, бо традиційно дівчину порівнювали з квіткою.

Невитримана Русалка, майже вигукнула: "Все. Досить! Іди до своєї бабусі!" - і від її голосу сполохані цвіркуни замовкли. Та, раптом, щось згадавши, вдавано лагідно промовила:

- Зачекай. Бачу, що ти дуже розумна і розсудлива панночка. - почала вона лестиво. - А давай отак домовимося: тепер ти мені загадку загадаєш. Одну. Якщо я не відгадаю, то відпущу тебе до твоєї бабусі. Якщо ж відгадаю, то ти залишишся зі мною навіки.

Дуже здивувала така умова Вірочку. І вона почала розуміти, чому Русалка зі своїми загадками до неї причепилася. Ця архаїчна істота з самого початку мала намір її викрасти. Це ж треба. Виявляється, ще за тих часів кіднепінг існував. І, мабуть, ця напівпрозора викрадача, схожі умови пропонувала ще тоді, коли летіла поруч і щось казала. Та Віра не чула тих слів. Отож бо, що не чула. Якби чула, то і не зв'язувалася б з нею. "От права була бабуся" - тільки і встигла подумати дівчинка, як звідкілясь здалеку, долинуло дзвінке цвірінькання пташок. І від того співу Вірочка прокинулася. Встала з ліжка. Подивилася у вікно. Ранок був чудовий. Сонячний. А у дворі Льошик вже допомагав бабусі дрова до печі носити.

«Нічого собі сон…», - подумала дівчинка і відчула, що дуже зголодніла. Наче, і справді всю ніч по траві бігала. Босоніж.

За сніданком, з небувалим апетитом, швидко, доїдаючи свою порцію яєшні з вівсянкою, дівчинка докладно розповіла бабусі і Льошику свій сон. Бабуся дуже дивувалася. І, тому, як її онучка, яка зазвичай, вранці мляво копирсалася в тарілці, зараз снідала швидко і без вибриків. Та найдивнішим було те, що розповідала Вірочка. Бо вчора, під час своїх оповідей про русалок, бабуся не згадувала цю давню русальню пісню. Ба більше. Вона зовсім забула про неї. Звідкіля ж у онуччиному сні міг з'явитися той самий сюжет, та ще й з такими яскравими елементами.

А Льошик не здивувався, а сказав, що Вірочка - крута. І жалкував, що йому такий сон не наснився. А потім, діти цілий день вигадували і згадували найважчі загадки. На всяк випадок, треба добре підготуватися. Бо Русальний тиждень ще триває. А, раптом, Русалка схоче реваншу…

© SURGEBOOK AWARDS,
книга «ПИШИ ПЕРОМ ПІСНЮ СОЛОВ'ЇНУ».
Коментарі