Ukrainian AladdinDog

@UA_AladdinDog


" НІЧ, ЯКА МІСЯЧНА"

Чути крики. На полі бою, буквально, кожну секунду помирає то татарин, то козак. Крики та скрегіт шабель доповнювали всю композицію. Козаки поки перемагали. Ворогів було більше, ніж очікувалось. Змучені вони все ще біжать уперед. Злі вони скрикають майже хором щоб залякати ворога, що виходить. Поки той не розуміє, що робиться, герої у шароварах відсікають своєю зброєю по двоє, а то і троє голів. У засаді сидів один з козаків. З луком у руках через маленьку дірочку у своєму сховку і очікував моменту. Він спостерігав за бійкою. Голова татарів сидів на коні якраз перед ним. Єдина проблема - це побратими, які танцювали кривавий тан з загарбниками. Він терпляче сидів у своїх «хащах» та терпляче цілився. Хвилина... Дві… Три… І ось він, момент! Стріла різко та швидко пролетіла крізь малий отвір та вируючи між ногами козаків та ворогів попала у саме серце коня, на якому той сидів. Тварина голосно заіржала і впала від болі разом з головою орків. Бородатий Хан не знав, що діється і поки думав той самий стрілець вже встиг зарядити другу стрілу та вистріливши попав прямо в глотку. З шиї тирчала стріла та бризкала кров у всі можливі сторони. Закричати від болі він не зміг та так і упав біля свого коня. Один з його воїнів побачив його та прокричавши щось татарською привернув увагу всіх ще живих своїх товаришів. Вони кулею побігли до вже мертвого отамана та взявши його на плечі побігли з місця бою. На полі полі повному трупів та крові стояли козаки. Піт лився з них ріками разом з кров’ю від ран. П’ятеро з них почали збирати тіла загиблих побратимів та складати у рядок біля їхньої «бази». З укриття вийшов Васько Стріла. Весь у сіні та патичках він вийшов зі свого сховку. На його плечах виднілися стріли та лук. Так, це той стрілець. Високий, в якійсь мірі навіть засмаглий легінь років 20-ти, а можливо і більше. З «оселедцем» на голові та невеличкими вусами. Синьоокий хлопець підійшов до коня. Присівши біля нього, той поклав два пальці біля стріли, якою він поцілив у цього.

-- Ще трохи і попа в би в серце. – майже пошепки сказав той.

-- За то цьому виродку дісталось по повній. – Сказав його побратим Іван Довговус. Був трошки вищий від Васі та виглядав на багато старше, хоча був його, майже, однолітком. Єдине що він мав те, чого не мав Васько – довгі густі вуса, як у його товариша. Той підійшов до місця де лежав мертвий голова їхніх ворогів. Від нього залишилась лише калюжа крові. Він не смів ступати на неї. Замість цього красень набравши повний рот слюни і плюнув на цю калюжу.

– Хай чорт в пеклі спочиває, а мої черевики не будуть у його крові. – після цих слів він повернувся до товариша, - Максим кликав за бори біля вогнища. Вони вже зібрали всіх наших. – після цих слів він пішов до решти. Васька не потрібно довго чекати. Він одразу пішов за своїм другом.

Всі вже стояли біля тіл своїх побратимів. Нахиливши свої чуби вони слухали промову від свого гетьмана – Максима Пера. Він був на багато старший за хлопців. Чорні, довгі та густі вуса з бровами робили його більш старшим. Не високий чоловік у пишних шатах, що схожі були на одяг Хмельницького. Він ніколи не стояв в стороні та рвався у бій самий перший. Пером його називали тому, що в полоні татар, йому набили «тату» пера на грудях. В той час, по його словах, охоронці робили це ради забави. Бравши залізний патик та розігрівавши його до золотистого кольору на його кінчику, вони прив’язували чоловіків до стіни, а після чого малювали йому все, що забажали. Максиму вони намалювали перо. Воно було криве та дуже страшне, тому він мало кому його показував.

Після офіційного похорону всі зібрались біля вогнища. Тоді вже був вечір. Вогонь обігрівав їх, а вони сидячи на колодах чи каміннях, поїдали паляниці та обговорювали сьогоднішній бій. В один момент заговорив Максим:

-- Дорогі козаки, - вернувся він. – сьогодні ми добре попрацювали, але «уклін» віддати хочу Ваську Стрілі. – його вказівний палець вказав на Васю. Всі його побратими поплескали йому та викрикнули декілька слів похвали. Той трошки зашарівшись лише дякував хлопцям. Командира забрав руку і всі замовкли. – хочу вже відпускати п’ятьох з вас додому. Поки не прибудуть сюди нові воїни, інші п’ятеро мені потрібні на випадок нападу. Тому, збирайте речі, Васько Стріла, Іване Довговусе, Федьку Залізо, Борисе Паляниця та Володимир Оса.

Розкажу вам про товаришів, що їхали з ним. Федька називали Залізом через його палець. Він був також сином другого коваля у їхньому селі. Батько навчив сина володіти ковальським знаряддям ще в 5 чи то 6 років. Хлопчина вже у 8 скував свою першу сокиру. Після цього він поїхав на січ, де один з татар відрубав йому палець. Коли він приїхав у село, він довго мучався та кінець-кінцем зміг зробити собі протез з заліза. Авжеж, палець був майже не рухомим, але він у нього був. Потім він знову добровільно поїхав воювати. Борис Паляниця – сильний чоловік, що виріс з бабусею, яка навчила пекти його прекрасні паляниці. Він завжди на службі міг на вогнищі приготувати нам їй, а ми з радістю їли їх запиваючи водою, або є трав’яним чаєм з м’яти, ромашки та інших трав. Володимир Оса був одним з найкращих воїнів. Він був м’який як пух, але своєю шаблею жалив як оса. На тілах загиблих від його рук татар він шаблею мітив їх вицарапуючи зброєю велику букву «О», що означало Оса.

Вже зі самого ранку хлопці запрягли коней та поїхали до села. По, майже, чотирьох годинах їзди вони з пагорба вже бачили рідне село. Де-не-де у хатах ще горіло світло, де-не-де вже було темно, що свідчило про те, що у хаті всі сплять. Більшість друзів козаків лише йшли до сільського клубу, або ж вже вертались з нього тримаючи одне одного по під руки, тягнучи українські народні пісні.

-- Ніч яка місячна, зоряна ясная! – басовим голосом протягнув Стріла, що їхав попереду. Він вже чітко бачив хати та людей, які вертались з гульок чи гостей.

-- Видно хоч голки збирай! – відповіли його товариші.

-- Вийди, коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай. – доспівали куплет козаки на вході в село. Хлопці роз’їхались по своїх хатах, а Стріла далі продовжував свій шлях майже до кінця села, де була їхня хатина. Невеличке житло козака знаходилось поряд з сільським клубом. Звідти вийшла красна панна. Сукня по коліна, червоні коралі, на довгій русявій косі віночок з квіток маку й ромашок та несамовита врода. Її очі були ніби сапфіри, молочна шкіра та тендітне тіло. Всі звали її Марічкою. Вона була донькою сільської знахарки – Іри. Васько сповільнив коня та почав їхати повільніше біля дами. Та, зась, верталась з клубу, де барменом працював її батько – Ян. Також, він був ковалем і дуже добре дружив з батьком Васі.

-- Хей, Марічко! – легенько вскрикнув той. – Як життя? Як тітка Ірка, дядько Ян?

-- І тобі здрастуй, Ваську, - з невеликою привітністю відповіла та. Видно було, що вертаючись з клубу вона там точно не відпочивала зі своїми однолітками, а допомагала батькові з його роботою там. - Життя, як життя, нічого нового. Мама добре. Тато зараз працює. От, відпустив додому на відпочинок.

-- Сонце моє, можливо прогуляємось? – хлопчина, зробивши вигляд ніби не почув слова Марічки, грайливо посміхнувся.

-- Так, виявляється, я вже й сонце? – дівчина так само посміхнулась, - ще й твоє? – її запитання звучали зі сарказмом, але Стріла не зупинявся й знову притворився ніби не почув її.

-- Ну так, погоджуєшся? – він далі продовжував про своє.

-- А якщо я відмовлюсь? – почала дразнити його леді.

-- А я перед фактом вас ставлю – Він зупинив коня та простягнув руку дівчині. Вона оглянула накачену руку красеня та подала йому свою. Той різко затягнув її на коня. Дівчина від неочікуваності ойкнула та обхопила за бедра Стрілу. Васько відчувши її руки голосно крикнув: «Но!», даючи коню команду. Вони разом швидко попрямували до гаю.

Вітерець був прохолодний. Він розвівав заплетене волосся Марічки. Козак рішуче дивився вперед. Вже скоро вони прибули до гаю. Злізши з коня, вони залишили його пастись, а самі сіли під калиною та, притулившись одне до одного, милувались краєвидом. Сонце вже більш-менш зійшло, але почав стелитись гаєм туман.

-- Поглянь, рибонько, - звернувся він до дівчини, - туман стелиться гаєм, ніби срібна хвиля. Красуня у відповідь лише трошки розсміялась та кивнула. Гай був чарівним. Ніби всипаний променем. В далині на високій осичині від прохолодного вітру листя на ній пестливо тремтіло. Все небо було всипане зорями.

-- Боже, що за краса! – вигукнув козак.

-- І не кажи. – сказавши це змучена роботою дівчина притулилась до свого коханого. Той був лише за цьому жесту. Обійнявши її у відповідь, він почав милуватись нею. Від туману вже, як перли, на траві почали з’являтися краплі роси. Дівчина відчувши вологість на своїх босих ніжках притисла їх до себе.

-- Ти не лякайся, що ніженьки босі вмочиш в холодну росу, - знову промовив Васько, - я тебе, вірна, аж до хатинонькисам на руках донесу. – у Марічки на лиці з’явилась посмішка. Вона щільніше притулилась до коханого обійнявши його за плечі. В той момент вітер стих. Хмари розійшлись у різні сторони, дозволивши побачити парочці місяць. Хлопчина пригорнув до серденька свою кохану, а воно билось без зупину. Зеленоока почувши це підвела погляд подивившись хлопцю прямо у його карі очі. Вона повільно піднялась до його губ та ніжно поцілувала. Після хвилі насолоди вона повернулась у свою попередню позу. Серце козака пришвидшило темп ще. Він приобняв свою кохану сильніше і вони разом просиділи там майже до ранку.


" ПРОВЕДУ Я РУСАЛОЧКУ ДО БОРУ"


Я не була колись такою. Такою як я є зараз бачила мене лише одна людина. Можливо я почну розказувати все зі самого початку.

Мене звати Іванна. Я жила у маленькому селі. Воно було на стільки мале, що усі його жителі знали одне одного очі в очі і ми всі жили як одна родина. Моє дитинство було дуже веселим. Матері у мене не було. Вона померла після мого народження, тому я жила лише з батьком. Він працював пекарем. Завдяки цьому на подвір’ї біля нашої хати завжди стояв невеличкий дерев’яний столик з солом’яним дашком, а на ньому висів плакат з написом «Родинна Випічка». Ми часто з батьком проводили час разом продаючи різні булочки, хліби і тому подібні вироби. Зазвичай мій день ділився на основні частини: хатні обов’язки, навчання, допомога татові і прогулювання лісом разом з друзями. У мене їх було двоє – Ілля та Мирослав. Ілько був худим блондином з блакитними очима. Він часто був блідим, але деколи його тіло таки набувало тілесного відтінку. Також його волосся було довге та гарно підстрижене. Чуб накривав все його чоло, а потилиця була майже повністю лиса. Він завжди одягав шиту білу сорочку та ткані штани, що, зазвичай, були трошки нижче коліна. Також мав він шкіряні сандалі. Мирослава ми називали Мироном. Він був дуже схожий до мене, хоча на два роки є на два роки старший від мене і на рік старший він Ільки. Його з Іллею зріст був однаковим. Каштанове волосся та карі очі пасували за кольором. Зачіска була дуже схожою на зачіску блондина. Відрізнялось лише потилиця, яка у кароокого була просто акуратно підстрижена. Одягався він так само як і Ілько, тільки замість сандалів мав черевички. Я була між ними, як ви зрозуміли, наймолодша. На той момент Мирон мав 17 років, Ілля 16, а я 15. Я мала довгі коси майже по пояс такого ж каштанового кольору як і у Мирона. Хлопці були від мене лиш на голову вищі. Від Мирослава нас відрізняли лише очі. У нього були чисто карі, а у мене чисто зелені. Більшість у селі порівнювали їх до двох смарагдів, а батько деколи називав мене Лілею, а якщо точніш то ім’ям моєї матері. Він завжди казав що у мене мамині очі. У мене була лиш одна біла сукня з вишитими квітами та довга нічна сорочка. Залишилось ще декілька маминих, але на мене вони ще за великі.

З хлопцями я гуляла досить часто. Наші з ними пригоди були незабутні. То підемо до лісу, то до гаю. Але у нас було лише одне місце до якого ми нікого. Ми звали його «Бухтою». У нашому селі усі казали, що там мешкають русалки, але вірити нам не хотілось. Поки вони всі боялись підступити до «Бухти», ми сміло бігли туди коли хотілось побути на самоті. Чому ж все ж таки ми звемо його «Бухтою»? Тому, що коли ми вперше дізнались про це місце, про ці русалки і так далі, у мене в голові були картинки моря зі скелястим островом на березі якого сиділи русалки. Вони своїми хвостами доторкались до морських хвиль, що безжально били по каміннях, на яких вони сиділи. Після того як я розказала про свої фантазії хлопцям, ми у той же ж день пішли туди. Це було не на стільки далеко від села. Ця місцина знаходилась на краю бору біля ледь помітного озерця, через яке плив струмочок. Вода у «Бухті» була з невеличким болотним відтінком, що можна було ледь розгледіти на голе око. Струмочок був таким з таким ж відтінком. Саме озерце було обкладене камінням, а біля нього лежали колоди і воно, також, було не маленької глибини. Ми раз спробували у нього залізти. Першим поліз Мирон. Він хоч і був найвижчим, але коли він ступив приблизно два чи то три кроки, його ноги різко потягнуло вниз і він упав туди. Після буквально декількох секунд він виплив і сказав, що тут просто глибоко. Після цього ми туди не лізли.

З Мирославом на Іллею ми знайомі майже з народження. Буду відверта, не пам’ятаю, як ми познайомились, але я рада, що зараз ми все ще разом. Про нашу компанію знають усі та й називають «Не святою трійцею». От так у нас уміють придумувати клички і назви. Ми разом завжди чи то в таверні бунти влаштовували, а якщо не бунти то ще щось. Чи то корів водили чужих, чи то яблука крали у сусідів, а часом вишні і грушки.

Робивши це все з хлопцями, я зрозуміла, що не була до Мирона байдужою. Та й зараз не є. Ілько знайшов собі кралю та часто прогулювався з нею селом. Його дівчину звали Анна. У неї було риже пряме волосся та сірі очі. Вона була з заможної родини, тому кожного дня одягалась по новому. Неможливо було передбачити, у що вона одягнеться сьогодні. Частина села рахували її відьмою, але решта ні. Вона була доброю та працьовитою. Завжди всім допомагала. Та і в основному, хоч я її і не знала в очі, я знала яка вона є. Що на рахунок мене, я була завжди одна та приховувала свої почуття від друга, але я розуміла, що це все не може так довго тривати. Після того як синьоокий увесь час швендявся зі своєю коханою, я часто проводила час з Мирославом. Нам було весело, дуже. Якось одного разу увечері ми з ним побігли до «Бухти». Разом ми оббігли озерце та впали на зелену траву біля одної з колод. Мирон лежав прямо на травичці, що по троху покривалась невеличкою вечірньою росою, а я упала на нього зверху. Ми разом реготали, а за мить кароокий сів опершись спиною об колоду. Його сильні руки обіймали мене і не пускали на вологу траву. Я єдине, що могла, це притулитися до нього. Він був таким теплим, що я лише час від часу могла спробувати притулитися до нього ще сильніше.

Сонце вже майже зайшло. Прохолодний вітерець розвівав його чуб та мої коси. Я усвідомлювала, що, буквально, сиджу на людині, яка нагло вкрала моє серце. Мене це дуже соромило. Увесь час ні я, ні Мирослав мовчали. Ми не знали, що можна сказати одне одному. Ми просто дивились на село, що готувалось до темної літньої ночі. Діти бігли до своїх домівок, старші, у більшості, заганяли дітей додому, а молодь йшла до корчми або просто тікала гуляти. Я дуже хотіла нарешті йому признатись у своїх почуттях, але страх був сильнішим. В якийсь момент я переборола його та підняла голову догори дивлячись у його глибокі карі очі. У той момент моє серце шалено билось. Відчуття було, ніби воно зараз вистрибне з грудей. Я сперлась на його груди. Він опустив голову та зробив запитальний погляд.

– Мироне, - звернулась я до хлопця, - мені потрібно тобі дещо сказати. – я закінчила речення, а він і далі мовчав, чекав на те, що я скажу далі. – Вже дуже давно я в тебе закохана. Не можу сказати, скільки точно. Завжди при виді тебе моє серце калатає з шаленою швидкістю. Воно хоче більшого. І… я також. – після цього він ще хвилину мовчав. Потім посміхнувся. Я відчула як його рука притискає мене до себе.

– Наші почуття взаємні, Іванно, - сказав він спокійно, - насправді, я давно хотів тобі це сказати, але ніяк не наважувався. – його слова були як бальзам на душу. Моє серце було переповнене радості. У мене було велике бажання просто закричати щосили, щоб увесь світ почув моє щастя. Я вирішила вже доводити діло повністю до кінця. Я знову підвела свій погляд на, тепер вже, свого коханого. Він миттю зрозумів чого я хочу й, посміхнувшись тою ж посмішкою, що й на початку, він нагнув свою голову до моїх уст та ніжно поцілував. У моєму животі літали метелики. Кольорові метелики, що сповіщали збудження та любов.

Після ніжного поцілунку наші губи розійшлись. Ми обіймались майже до ранку. Після чого Мирослав завів мене додому та й сам попрямував туди ж. Я зайшла через «чорний хід» та тихо, попри тата, пройшла до свого ліжка. Я просто впала у нього, закуталась у ковдру та втупилась в стелю ніби на великий плакат на якому були рухомі малюнки. Вони зображали момент, коли наші губи стали одне цілим. Я прокручувала цей момент знову і знову, до тих пір, поки мої очі самі не закрились.

На наступний ранок я з радістю прокинулась. На моєму обличчі сяяла посмішка від вуха й до вуха. Згадуючи події минулої ночі я раділа ще більше. Нарешті він мій! Чорт, як же я його кохаю. Після сніданку тато попросив допомогти йому у продажі. Я погодилась. Ми разом відкрили нашу «крамничку» і в той же момент до нас прийшло не мало покупців. Гаряча випічка продавалась з шаленою швидкістю. Коли більш-менш люди розійшлись, навпроти нас з батьком стояв Мирон з букетом квітів. Він підійшов до мене та приобнявши за талію ніжно поцілував в лоба. Після чого дав мені квіти. Я дивилася на подарунок, час від часу переводячи погляд на тата, що не розумів нічого. На його лиці так і було написано: «Мені нарешті хтось пояснить, що тут, до біса, коїться? Чого я не знаю?». Кароокий побачив, як мої очі спантеличено стрибають то з букету на батька, то навпаки. Він підвів погляд на мого тата.

Доброго ранку, дядьку Микито! – привітався він.

Доброго, Мироне. – татовий голос звучав дуже й дуже розгублено. – а чи можете ви мені з Іванкою пояснити, - він зробив паузу, а потім вказав на букет та руку кароокого на моїй талії, - це?! – після того як він закінчив говорити, Мирон розсміявся.

Дядьку Микито, я кохаю вашу доньку і це, як ви бачите, взаємно. Тому ми тепер пара. – після його слів тато прикрив лице рукою.

І як давно?

Аж від вчора. – після цього батько мовчав. Лиш по хвилині він підвів погляд на нас.

Якщо Іванка тебе кохає, тоді нехай буде. Але якщо ти хоч за дрібницю її образиш… - він не встиг договорити. Його одразу перебив Мирон.

Зрозумів, дядку!

З того моменту пройшло два місяці. Вони були прекрасними. Кожен день з коханим. Кожен його дотик та поцілунок були незабутні. Я пам’ятаю кожен. Ілля в основному забув про нас. Ми давно з ним не спілкувались. Він просто гуляв селом з Анною. Його вираз обличчя був гордим та хвалькуватим, а його кохана була такою ж приємною дамою як і була. Ми просто ніби розійшлись своїми дорогами. Хоча.. можливо навіть без «ніби». Ми просто розійшлись своїми дорогами. Більше не дуже хочеться про нього згадувати. Я й так є щасливою. У мене є хлопець, який піклується про мене, кохає мене і готовий на все заради нашого з ним кохання. Принаймні я так думала. Ми якось вирішили уночі піти до таверни. Він погодився миттю і сказав, що прийде раніше і займе столик. Тоді було якесь свято (не пам’ятаю яке). Коли тато заснув я побігла до корчми. Народу там було повно. Я зайшла шиноку та очима почала шукати коханого. І я його знайшла, але, видно, не в найкращий момент. На його колінах сиділа Анна та жадібно цілувала його. Біля них сидів Ілько та попиваючи спиртне лише сміявся та час від часу мацав свою «дівчину» за сраку. У той момент у мене все перевернулось. Я не розуміла що коїться. Я зі сльозами на очах вибігла звідти та побігла до «Бухти». Там я встала над озерцем та дивилась в нього як в люстерко, плачучи. Моє серце боліло шалено. У той момент я не думала, про що жалію до сих пір. Мирослав – не був моїм першим коханням. Я кохала багатьох хлопців, але це було не взаємно. Коли вони мені відмовляли мені не було на стільки боляче. Сьогодні якийсь виняток. Мій розум був у тумані. Я все ще дивилась в наше озерце і за декілька секунд у мене все життя промайнуло перед очима. Я бачила в озерці лише прекрасні миті за свого життя. Мені хотілось до них. Я зробила перший крок у воду, потім другий. Я все ще бачу світло від трактиру вдалині, але мене він не цікавить. Все найгірше я залишила там, а до усього самого найкращого я зараз прийду. Третій вирішальний крок і я відчуваю як падаю униз. Моє тіло неначе камінь летить на дно. Я вже нічого не відчуваю. У моїх очах повна темнота. Я відчуваю лише як моє серце перестає битись, а тіло падає на саме дно доторкаючись до мокрого піску.

На ранок я прокинулась на березі річки. Невже мене хтось урятував? Ні. Все стало на багато гірше. Я сперлась на свої лікті та побачила хвіст. Великий риб’ячий хвіст, який був замість моїх ніг. Я налякалась. Завдяки моєму страху я різко відстрибнула ще більше потягнувши хвіст на сушу. Коли той перестав торкатись води, замість нього у мене появились ноги. Шкіра на них була блакитна з морським відтінком, а де-не-де виднілась луска. Та сама ситуація була по усьому тілу. Я встала та подивилась на себе у озерце. Моє лице не змінилось. Я лише була вся блакитна, а мої очі почали сяяти. Волосся також було з темно-блакитним відтінком. Придивившись у озеро я побачила своє мертве тіло.

Сюди, дядьку Микито! – почувся голос Мирона. Я різко сховалась у кущі та спостерігала за ними через малу щілинку між листям. Мої колишні друзі та тато прибігли до озера та почали роздивлятись його. Мій батько різко стрибнув у нього у пошуках чогось. Через, буквально, декількох секунд він вийняв свою голову з озерця. Важко дихаючи він схопив руку Іллі, що простягав йому її. Після чого від виплив тримаючи на руках моє ж тіло. Трошки поплакавши вони понесли його до села, а я нишком пішла за ними.

У селі провели офіційний похорон. «Мене» поховали біля моєї матері. Коли вже люди розійшлись я побачила свого батька. Вперше я бачила його сльози. Вперше бачила слабкого його.

Як це сталось? – спитав він суворо у Мирона, що стояв з Анною та Іллею позаду нього.

Чесно, я не знаю… - відповідав той.

Не бреши, падлюко! – батьків голос звучав грізно. Мирослав злякався.

Я чесно кажу, дядь… - він не встиг договорити як тато вдарив його по мордяці. Після чого схватив його за комір сорочки. – Біжи, чортяко, біжи щоб очі мої тебе не бачили! Поки я тебе своїми ж руками не забив! – він швирнув мого колишнього на землю, а він, піджавши хвоста, утік разом зі своїми приятелями. Коли їх вже не було видно пішов і він. Я востаннє поглянула на свою ж могилу, як у мене забурчало в животі. Я занадто зголодніла. Вирішила піти до поля з житом, нарвати собі трошки.

Прийшовши туди я пройшла трошки в далі від краю поля і вирвала собі пару колосків. За собою потоптала трошки, але все буває. Я вийшла з нього та сіла біля краю поля. З колосочків почала плести віночок. Вийшов він у мене досить не поганий. Взявши його з собою, я побігла до пекарні тата. Він з сумним виразом обличчя стояв та продавав випічку. Кожна друга людина повторяла одне і те ж слово «співчуваю», на що той у відповідь кивав та бажав їм гарного дня. Я тихо прокралась за ним та забрала одну буханку хліба поставивши на її місце вінок. Чесний обмін. Після цього я втекла до «чорного ходу» та сівши там на сходах почала наминати смачну випічку. З’ївши його половину, я підвела погляд і побачила як прогулювались Ілля з Анною та Мироном. Вони весело сміялися та в основному розмовляли. Я різко зажадала помсти. Залишивши хліб на ґанку я швидко пробігла і встала за ними. Після чого швидко почала лоскотати Анну. Вона залилась сміхом, а хлопці обернулись. Я знову швидко перебігла і далі продовжила своє діло. Анна, приблизно, за хвилину замітила мене, бо її лице одразу наповнилось страхом. Після цього я утекла далі доїдати свій хліб.

Вечоріло. Я й надалі сиділа на ґанку чорного ходу і вечеряла теплою булочкою з вишнею. Мої очі світилися ніби у кошеняти. Як я це зрозуміла? Я почала краще бачити. Хоч на той момент сонце вже зайшло, я бачила все так, як у день. Доївши свою вечерю я почула шорох. Різко підвівши погляд я побачила руді локони Анни.

П-привіт? – сказала вона, боячись.

Доброго вечора – відповіла я.

Ти ж Іванка? – я мовчки кивнула. – Що ти тут робиш? Що з тобою стало?

Я не зобов’язана тобі відчитуватись.

До-о-обре, – протягнула вона, - можливо підемо прогуляємось, все обсудимо.

У мене немає про що з тобою говорити.

Можливо просто прогуляємось?

Навіщо?

Просто. – вона занадто мене задовбала, тому я погодилась.

Ми мовчки йшли у сторону виходу з села.

Чому ти це зробила? – обірвала вона тишу. У відповідь на це я всього лише поглянула на неї з нерозумінням. – чому утопилась?

Мені було занадто боляче. Я зрозуміла на скільки життя паршиве.

Але ж твій батько…

Він сильний чоловік, то проживе і без мене. – хвилина мовчання, - я вірю у нього.

Зрозуміла. – її голос звучав винувато. Мені аж стало її шкода. По хвилині вона витягнула з-під накидки фартух зав’язаний на кінці у вузол та дала його мені.

Тримай. – сказала вона.

Що це?

Випічка на декілька місяців. – я знову поглянула на неї з нерозумінням. У той момент ми підійшли до «Бухти». Я встала біля озера разом з цим фартухом. Вона спершу стояла переді мною, а потім зробила декілька кроків назад. На її лиці з’явилась хитро-зла посмішка. Вона почала щось бормотати собі під ніс. Я спробувала до неї підійти, але мене різко відкинуло назад. Побачивши це, Анна почала сміятися як відьма. Коли вона закінчила, її погляд знову опинився на мені.

Не прийдеш ти більше у наше село. – почала вона. – мавки, русалки, домовики і тому подібне не місце у людського світі.

Ти сама ж є відьмою! Чому ж я не можу бути там?

Тому що ти потвора, а я – вона заправила прядку волосся собі за вухо, - красуня, як ти бачиш. – у той момент я згадала за луски, що були у мене на обличчі. – бажаю померти, хвойдо! – вона на останок знову посміхнулась та плеснувши в долоні вона зникла. Я не знала що можна було робити. Тому я поставила фартух з випічкою на колоду, а сама стрибнула у озерце та поплила на самісіньке дно. Вода, на диво, зігрівала моє тіло. Від цього тепла мене поклонило у сон і я заснула.