Citrus _S_M/ /Stem Meri 

@Fenoxi


" ОЙ У ВИШНЕВОМУ САДУ"

Садок вишневий в майський день, стиха шелестів молодими листочками від ледь відчутного подиху вітру. Сонечко збиралось спати й тільки ягоди на верхівці старих вишень рожевіли в його променях. З долини повертається стомлена череда, ґелґочуть гуси, чутно сварливого індика, гавкають собаки. Соловейко співає й вдень та найкраще чути його спів вночі, коли все замовкає замріяно й втомлено засинає. Катерина, Галинина мати, пригнала корову — відбула чергу. Вимила руки, взяла відро й пішла до корови Марти.

Галинка сьогодні була сповнена енергії та сил. З домашніми справами впоралась так швидко, що мати тільки й дивувалась: одяг братиків та сестричок увесь випраний, що аж мотузка рветься, коза навіть не блеє — напоєна, нагодована, всім задоволена, город охайний та чистенький, як личко її білосніжне, в хаті повні відра свіжої води. Біля літньої плити зібрались Грицько, Олешка, Маринка і Мелешка і тільки носи свої маленькі догори підіймають — це Галинка в велику миску насипає молоду картопельку з петрушкою, кропом та часником.

— Ото вислуговуєшся, — мати витерла піт з чола і біля ніг поставила відро молока, — а чи не тому, що ввечері збираєшся до Килини?

Дівчина повеселішала, посміхнулась і підстрибуючи разом з мискою картоплі поставила ту на стіл під навісом.

— Ой, мамо, ми таку гарну забавку вигадали. Будемо з Килиною сидіти й зірки рахувати. Моя частина неба ліва, а її — права, пісень співатимемо.

Галинка вбігла щаслива до хати й за мить вже з тарілками та ложками повернулась й на стіл накриває.

— А чи ту Килину часом не Василем кличуть? — мати хоч і не молода, та наче підстрибнула, а обличчя ніби виросло, збільшилось і доньці проникливо в душу вдивляється.

— Що ти, мамо! — Галинка ніжно обгорнула материні щоки долонями, — Та хіба ж я зовсім дурна до Василя йти? Як же ти про мене таке думати можеш? Я ж під твоїм крилечком вибавлена, вигріта, викохана. Ходім краще молоко цідити та й будемо вечеряти, он братики й сестрички вже зовсім зголодніли та й ти біля корів весь день на пасовищі вхляла.

А малеча вже до столу позбігалась і змагалась за краще місце біля спільної тарілки, щоб дісталось найбільше та найсмачніше. Сивий пес Сірко, що досі байдуже спав на порозі помахав носиком й сам пожвавішав, потягнувся, почухав задньою лапою за вухом і до столу прибіг, в очі малечі заглядає, хвостиком махає й облизується. Ось і молоко парне на столі та хліб з печі. І все парує, пахне, просить скуштувати.

***

На пагорбі хатинка Килини ледь помітно біліла в темряві. У нічному вишневому саду квітуча краса засинала, дерева стиха шелестіли, ніде ні звуку, лише соловейко виспівує перед червневих пісень прощаючись з жвавою майською ніччю. Вечір окутав дівчину спокоєм і тишею. Галинка сиділа біля хати Килини на лавці. Раптом схопилась стривожено, підійнялась. Її очі — чорні, як ніч, проте виблискували яскравіше ніж зірочки на небі й немов вслухались в темряву і чи то пошепки, чи ніби й голосно з відчаєм вона запитала:

— Килино, а чи чуєш ти як співає соловейко?

Килина вслухалась й пильно вдивлялась в темряву, поки не помітила постать хлопця за тином біля старої вишні. Він стояв мовчки, і тільки вітер, здавалося, заспівав його ім’я.

— Чую, либонь, то вже Василь прийшов, бо спів на пташиний не схожий.

Галинка не могла приховати відчуття щастя, коли побачила його постать, посміхнулась, опустила очі, обійняла плечі.

— Скоро соловейко вже зовсім стихне аж до наступної весни, — прошепотіла вона, — але стихне він не тому, що злякався — навпаки, од того, щоб ворог в гніздечко не пробрався.

Килина подивилась на подругу й сумно, з осторогою сказала:

— Дивися Галю, щоби потім як батько з Кармалюкового повстання не повернувся, та не вибив з тебе до кого ходила.

Дівчина спочатку злякалась, схвильовано подивилась на подругу, пригорнула долоньки до серця і ніби почула спокійний спів соловейка по-іншому. Наче соловейко житиме вічно, а наче й помре за мить, але ж співає гарно, не лякається, не замовкає.

— Не виб’є, краще вже сама помру, — смиренно відповіла Галинка і ніби приречено поглянула в нічне небо. — А чи вернеться батько? Та й Василько зібрався воювати. А як же ж він рветься туди, наче мене й зовсім не любить, наче ніколи не цілував, наче про серце моє забув. З ким хоче битись? — у відчаї Галинка ніби в смерті питала тягнучи ніжні й водночас роботящі руки в темряву. — Прощальна ніч ця майська. Велика та гірка розлука чекає наше кохання. А час до смерті йтиме повільно та довго, тягтиметься вічно. А Василько зовсім з очима холодних зірок став, не обійме, тільки просить, щоб берегла свої очі від сліз. То вже напевно що знущання таке? Як згадаю рибу у своїх руках, що батько на вечерю приносив, то наче я — тільки губами повітря хапаю, а вдихнути не можу. Не хочу йти від тебе Килино, бо більше вже до тебе не вернусь тою, що була.

— То не йди, залишся, будемо співати пісень, рахувати зорі та мріяти.

Галинка помарніла, ніби на мить вирішила з подругою лишитись, й шкіра вкрилась наче крижаними голками, а серце палахкотіло вогнем відречення.

— Але ж у вишневому саду чути щебет солов’я.

— Нехай співає, лиш не йди, — Килина відчайдушно схопила Галинку за руку.

— А як більше не побачу очі Василька ніколи? А як він заради мене залишиться й не піде воювати? А як більше я нікого не покохаю?

— То йди! — ображено вигукнула Килина, — чи я тобі мати? Йди!

Подруга вбігла до хати й зачинила двері. Галинка, довго не зводила з дверей очей.

— Килино, може якби ти мене довго вмовляла, якби не пускала, то я б не пішла? А тепер і ніч темна, страшна і нікого у світі немає окрім Василя.

Дівчина вийшла за тин, а Василь стояв уже в козачій шапці суровий, змужнілий та сумний чи то сердитий. Галинка невпевнено підійшла до хлопця й тільки в останню мить пристрасно пірнула в обійми. Василь заплющив очі й міцніше обійняв Галинку, наче до душі притискаючи цілюще зілля.

— Ходімо в садок вишневий, Галинко, хочу з тобою попрощатись, бо вже завтра їду.

— Завтра? — дівчина злякано вдивлялась в темні очі хлопця. — Так скоро.

Швидко залишили обійстя Килини. Спустились з горбочка вузькою крутою стежиною. Ніч пахла скошеною травою, зорі миготіли. Теплі долоні Василя та Галини наче світились в сплетінні пальців, наче в їх міцному сховку сяяло сонце. Василь зіскочив де стежина кінчалась, повернувся, простяг руки догори й Галинка мов пір’їнка ніжно опустилась в його обійми. Поцілував. Губи в Галинки горіли. Ось і вишневий сад. Темно. Гілки колючі. Вдень, вишні, хоч і ще недозрілі, висіли на деревах та повні, налиті та рожеві. Вони були вночі непомітні. Галя навпомацки зривала, куштуючи їх на шляху до середини садка. Кислі. До стиглості їм не вистачало кілька днів, щоб справді стати солодкими. Раптом дівчина зупинилась, згадавши матір. Обличчя виросло в її долонях велике, очі осудливі, сердиті. Обіцяла лиш до Килини йти й зорі рахувати. А тепер, виходить, збрехала. Серце виривалось з грудей підстрибуючи до шиї.

— Василю!

Галинка смикнула хлопця за руку і місячне проміння ковзнуло по його очах - злякані, червоні та нещасні.

— Не піду! Відпусти! — закричала вона мов божевільна й смикала руку. — Не хочу бачити твоїх очей, вони кидають мене у твої обійми. Хто тебе колись згадає? Навіть у сусідньому селі тебе не знають. Ти ж вмреш і більше не побачиш мене!

— То хоча б ти мене згадаєш. — Василь відпустив руку дівчини й обхопив долонями її плечі. — Разом з Килиною заспіваєте і порахуєте зірки. Якщо не вернусь, то може десь на небі мене знайдеш? А як вернусь, то разом заспіваємо. Не йди від мене так неначе в останню мить нашої зустрічі я тобі не потрібен.

— Я люблю тебе мій милий. Ти мій, а я твоя назавжди. — Галинка розчулено обхопила груди хлопця і подивилась на небо, — Поглянь, навіть зорі свідки нашого кохання, нашого вінчання. Та як проснеться моя мати, бо ж я не прийшла і сон не буде йти до неї, що ж я їй скажу?

Василь ніжно обійняв Галинку, пригорнув як немовля до серця.

— Ти скажи, моє серденько, що весна йде, майська ніч прощається, дає життя квітам, красі й все разом із нею радіє, і ти разом із нею радієш.

Вмить дівчина забула материні очі, спокій обійняв душу руками Василька і серце заспокоїлось. Теплі груди хлопця наче заколисали дівчину.

— Радію я не весні. Я тобі радію, мій коханий.

— Я теж радію, бо з тобою в цю прекрасну ніч і серце твоє — моє, і навіки зі мною зостанеться.

Василь поцілував Галинку ніжно й пристрасно. Між гілок зорі виблискували, наче яскраві краплі роси. Місяць одним боком причаївся за хмарою й сяйвом своїм світив у вікно Килини, а вишневий садок поринув в непроглядну темряву і тільки Соловейка було чутно, поки спів закоханих не змусив птаха слухати.

О, вишневий сад, як довго можна глядіти на тебе і забувати про час, що невпинно летить! Крізь гілля твої рахувати зірки й мріяти, любити та жити.

***

Галинка стояла на порозі хати замріяна, відчужена від реальності. Потім очі розплющила широко наче пробуджуючись від сну і сльоза на зустріч цьому прозрінню забриніла швидко лоскочучи підборіддя. Сонячне проміння ще не визирнуло з-за обрію й обстанова в хаті була сіра та ледь помітна. Матір підійняла голову з подушки й вгледілась в сірий силует доньки.

— Галинко, доню моя, що скоїлось? Чом се твої очі заплакані? Чом волосся розплетене?

Галинка глибоко вдихнула схлипуючи, сльози дужче линули по обличчю. Плечі захитались.

— Мам… мамо… матусю моя рідненька, косу розплела Килина, щоб для Василя я здавалась гарнішою. Мамо, моє серце щасливе, я така молода, хочу жити, і так люблю. Не сварись на мене, на доньку свою, через те, що ти вже стара. А плачу, мамо, я від того, що з Васильком прощалась.


" ПОДОЛЯНОЧКА"


Я відчував порожнечу в душі, тому й вирушив з Києва світ за очі. Говорять, що надмірний інтелект псує настрій та я впевнений на сто відсотків, що його відсутність призводить до безцільного пошуку місця у своєму житті. В моєму випадку мій інтелект мені не заважає, проте відсутність чогось нового, колоритного та таємничого робить мене звичайнісіньким, таким собі простаком. Я - письменник і в кінці моєї невеличкої повісті, гадаю, дізнаєтесь хто я.

Я повернув стежиною, а з-за кущів явилось щільне, таємниче диво — ліс. З превеликою насолодою я зняв нарешті того циліндра, шинель, й розв’язав того банта, яким можна було запрягти чорта й сісти верхи - втомився страшенно. Була весна. Вітер шепотів стрибаючи з листочка на листочок іноді аж розгойдуючи їх, а часом ступав так тихенько та непомітно, здавалось, що він замріявся десь на одному із них, тільки мої уважні очі бачили, що чи то десь вгорі, чи внизу, а окремий листочок таки розгойдується.

Якось мені уві сні ввижалися дівчата, що водять хороводи, а я в самісінькому центрі кола і не просто в центрі, а в серцевині душі та очей однієї із тих дівчат. Дівчина робила якісь ритуальні рухи, а повз неї, тобто повз мене пролітали дівочі обличчя й зникали в темряві. Часом відчувалась натужність посеред грудей, немов з тих виростало дерево з безліччю гілок, і ті росли на всі боки. Що було далі — не пам’ятаю.

Десь посеред лісу я сів на повалене дерево й дістав цукерку. Паперова обгортка. «О, Джозі!» — я поглянув на долоню й засоромившись помістив цукерку в кишеню. Цей тягар ніколи не зникне з моєї душі. Коли помічаєш у своїх долонях щось прекрасне і воно росте красується, а потім наче чорт мене запрягає і краса навкруги чомусь тьмяніє або як Джозі — помирає.

Під черевиком я намацав якусь дошку й постукав каблуком — пустота. Дивно. Я поглянув на свою тростину, котру заздалегідь притулив до стовбура, взяв її й з плином баских сумних думок щось там собі порпав ту дошку.

***

Був собі невеличкий хутір на Поділлі. Чи мав той хутір назву, чи ні, цього ніхто не знає. Хати біленькі, та такі, що в сонячний день очі засліплює. Дахи мов шапочки грибочків. І здавались ті хати мов дерево — розлогими та низенькими, а очиська-віконця — блакитні й тільки в баби Секлети – червоні. А як подивишся зверху, сівши на пагорбі, то неначе кожна оселя на долоні й все у дворі метушиться: дівчата воду носять, кури збігаються на звук пшениці, гуси й качки біжать розправивши крила до водоймища — купаються, індики поважно ходять туди-сюди розпушивши хвости, з-під стріхи ластівка відлітає, Марфа килими пере на річці й біля неї малеча десь поховалась в вербах, на полі сіють буряки. А десь Іванко та Гриць на чолі з більшістю чоловіків хутора на долині місять глину з соломою, щоб стелю в новенькій хаті на дилі намотувати. От тільки коли повернешся, подивишся на те, що з того пагорба на хати споглядає — старовинна церква: дерев'яні обпалені дошки, здавалося, витворені з самої ночі, хоч вигнуті та міцні, віконця хоч і чисті, а здаля наче матові. І здається та церква з-під землі виросла й скам’яніла мов магматичний розплав. Нещодавно, після щедрівок, поселився в ній молодий дяк. Щось він там робив в тій церкві, частіше господарськими роботами займався й готувався до приїзду священника.

Коли ж ніч заволодівала хутором, в місячному мареві від церкви було чутно завивання дяка. Люди сміялись з того, що дяк впивається вином і чорні вуса весь час ніби вмочені, а губи пофарбовані в червоний колір. Відпочивав дяк годинами сидячи на лавці біля церкви, відщипуючи невеличкі шматочки м’якуша житнього хліба, роблячи із них горошинки й з насолодою ковтав. То Марфа хліб пекла і на церкву давала за чоловіка й за матір. Наче й з виду привітний був дяк, але як насупить чорні густі брови потопаючи в думках споглядаючи наче крізь дошки церкви, то наче за стінами її сидів сам чорт. А потім встаючи з лавки ніби вклоняється мало не до землі, що аж чорне волосся дибки стає і неохоче випрямляється, худі боки розминає і повільно ступає всередину святилища. Сходи скриплять непривітно і той хитається, задкує оп-оп і вже знову на лавці сидить, горошинки ковтає. Ось так дяк і господарював.

Настали майські свята. За звичаєм молоді дівчата збирались разом біля церкви, адже біля неї широка площа. Дяк спочатку таємничий стояв на сходах, а погляд моторошний, відлюдькуватий та з часом, посміхнувся й раптом знову став суворим та серйозним. Згадав щось собі й не посміхався більше. Парубки хутірські лаштували огнище неподалік церкви, щоб усі і дівчатка, і ті, що на виданні гарно зустріли культове божество маївками, а вони – парубки, щоб не було нудно стрибатимуть через вогнище.

Гриць і Іванко та ще з десяток хлопців й хлопчаків накидали сухих гілок й таких, що горітимуть довго. Зморившись й після важкого дня посідали на лавці біля церкви чекати молодь, а решта парубків повлягались на траві. З хат почали виходити дівчата і дітлахи. Іванко від нудьги заспівав:

— Де ж ти була, не вичерала, з'їла вула ще й барана, п'ятдесят поросят, штири качечки?

А Гриць продовжив:

— Промей собі очки, подвяжи панчошки, возьмеся у бочки, поскачи у скочки. - Засміялись.

Дяк тим часом вийшов з льоху з новеньким п'яти літровим бутлем вина і швиденько забіг в церкву. Скільки він випив знає лише внутрішнє оздоблення церкви, образи та розіп’ятий Ісус Христос. Сидів він довго.

Дівчата зібрались гуртом й пішли сміючись та співаючи плести вінки з кульбаби. Дітлахи й собі зривали квіти на віночки. Чорноока Наталка вхопила Галину за руку і разом вони відбились від більшості дівчат, зникаючи в невеличкому отворі між гілок, потрапляючи на круту стежину та спустились до річки. Нарвали для вінка квіток кульбаби, вероніки та польової герані й сіли на березі. Ірина для свого вінка використала ці три квітки, а Наталка в останню мить вирішила взагалі кульбаби не вплітати. Два кольори з невеликих квіток, та ще й з різних боків естетично стирчатимуть голі тонкі стебельця герані, що ще не викинули квітку. Ось уже й хлопці запалили огнище і те затріщало викидаючи іскри на всі боки. Полум’я швидко виросло й намагалось дістатись гілок сосни. Найвідчайдушніші з парубків перестрибували багаття, що мало не смажило їм волосся. Іван відійшов на метрів десять і як розбігся, як підстрибнув й грацією коня ледь помітно його п'яти залоскотали язики полум'я.

Дівчата й собі почали водити хороводи та співати. Багато пісень згадали, а потім вирішили подоляночку по черзі грати. Швидко дійшла черга до Наталки, сіла вона в центрі кола, опустила голову з червоно-блакитним віночком.

— Відьма, — сказав Іван пошепки Грицьку, — красива та підступна.

— І то правда, — підхопив Гриць, — от Марічка не така.

Гриць і Іванко обімліли. Марічка посміхалась, що аж очі виблискували в полум’ї, і повернувшись то до одної подруги, а потім до іншої – закинула русяву косу на плечі, розсміялась ще дужче і навалившись всім тілом на сусідку, повела танок співаючи. Решта дівчат підхопили пісню. Наталка почала робити ті рухи, що притаманні пісні:

Десь тут була подоляночка,

Десь тут була молодесенька

Тут вона сіла, тут вона впала

До землі припала,

Сім літ не вмивалась,

Бо води не мала.

Ой устань, устань, подоляночко,

Ой устань, устань, молодесейка,

Умий своє личко та личко білейке.

Бежи до Дунаю, бири молодейку.

Бежи до Дунаю, бири ту, що скраю.

Дяк уже вмочив вуса настільки, що вийшовши із церкви лиш хитався та ловив рукою повітря. Ледь до лавки дійшов з куском хліба й почав хлібні горошинки в пальцях скочувати.

Коли ж у колі побачив Наталку, схопився за серце, скибка хліба випала на землю й поки глядів то на церкву, то на дівчину, пес з-під лавки витяг пащу і вхопив хліб. Жує та ще й гарчить. А бачив дяк не дівчину, а наче перед ним стояла згорблена відьма зі здоровенним носом та хитрим злим поглядом. Під пахвою вона тримала смертельно худу Джозі породи мопс. В іншій руці відьма тримала кістку і дражнила бідолашку.

Дяк поглянув навкруги наче вій прозрів, а молодь того не бачить, не розуміє яке зло відбувається. А потім впав на коліна підібгавши ризу, щоб легше було просуватись, й наче дичина, почав пробиратись і тільки головою налаштовувався прорватись в середину. Коли ж танок сповільнився таки пробрався в центр кола. Підповз до дівчини зі спини поки та сиділа й просунув руки між пахвами і як заверещить по-звіриному.

— Клята відьма! Віддай! – Наталка злякавшись як закричить, що дівчата за вуха вхопились.

— Свята людина й та чує, що то відьма, — сказав Іванко сміючись.

Хоч Грицько і Іванко недолюблювали Наталку, та вмить вскочили в коло і дяка відтягнули. А той з величезними очиськами пручався, п’ятами впирався й щоки надуваючи, щось собі бурмотів, махаючи кулаками в бік дівчини:

— ..бур бала, жозі, збар бала…ммм…чишшш, клята чорна жаба! Душу краєш!

Іван та Гриць зареготали, поклали дяка на лавку, а той скрутивсь клубочком, що коліна аж звисали. Наталка розплакалась, кинула вінок в дяка. Плетиво розлетілось на куски біля ніг дяка й дівчина розплакалась ще дужче і побігла до дому.

Марічка увійшла в коло, похилила голову вліво, посміхнулась, присіла і заплющила очі. Гриць стояв біля дяка, а щоб той не смів більше заважати дівчатам, Іванко ще й зверху сів, що той аж заскавучав. Та ще й Марічка саме в центрі уваги зображаючи подоляночку. Ось вона розплющила очі, коли дівчата добре попросили словами пісні подоляночку встати. Марічка наче весь день відпочивала набираючись сил лише для того, щоб так граційно, без натуги підійнятись, розвела руки і як весна розпускає на гілочках листочки, так і вона долоні розгорнула, а потім до долу мов мішок гепнула на коліна і впала наче мертва. Гриць і Іванко злякано та розчулено вже мало з місця не зірвались, аби врятувати дівчину. Знову попросили дівчата подоляночку встати і Марічка так само зобразила величний підйом. Ніжно притиснула долоні до щічок і ніби вмилась. А потім як гляне скоса на дівчат і бере за руку ту, що скраю. Галинка посміхнулась протягнула руку і Марічка й Галинка помінялись місцями. Ось уже й Галинка подоляночка, а дяк тільки й може, що дивитися як відьомська сила Джозі голодом морить. Скільки міг виривався, а Іванко ще й ліктем заспокоює того між ребра.

Згодом Наталка повернулась. Спочатку вона сумувала й сиділа на лавці, поки біля неї не сіла Марічка. Про щось весело розмовляючи дівчата безтурботно гойдали очеретяними личаками. Марічка час від часу поправляла червоне намисто і вінок. Ледь помітно краєм ока вона поглядала на Іванка. А потім вхопила за руку Наталку і підійшла до парубків.

— А що се ти, Йванко, дивишся на мене й зовсім не вітаєшся? — защебетала Марічка.

— Ми тут з Грицем важливу розмову маємо, — серйозно відповів Іванко.

— А ця розмова, не про нас з Наталочкою? — засміялась дівчина.

— І про вас, і про дяка, і про глину, що місили весь день, — відповів Гриць сміючись.

— Ой, ви такі молодці, що Наталочку врятували від дяка. Що він собі думає? Так впивається. Ото приїде піп, ото вже христитись дяка вчитиме…

А дяк лише під ніс бурмоче «Жозі… Жозі…»

— А давайте дяка прив’яжемо до дерева і будемо подоляночку грати? — запропонувала Наталка, що досі сором’язливо мовчала. Іванко й Грицько подумки підтвердили киваючи: «Відьма», а Марічка сумно глянула на дяка й сказала:

— Шкода дяка, шкода знущатись з нього… але разок можна. Най знає, що селяни дяка вчать.

Дівчата і хлопці засміялись і прив’язали дяка до сосни. Почали водити хоровод всі разом й співати подоляночку. А дяк сльозами вмивається, перед очима миготять молоді дівчата й парубки веселі як зірочки, щедрі як весняний дощик. Посеред грудей дяка виростав біль мов оленячі роги й він ті роги навіть бачив. То з-під пахв стирчали гілки, котрі йому всунули хлопці. Це дяк на шляху до ялини розповів їм сам про відьму, яка тримала під пахвою його «Жозі», а в іншій руці — кістку. І дяк до тих гілок так і звертався:

— Їж моя «Жозі», їж, — і аж плечі надривав, щоб того мопса нагодувати.

Марічці стало шкода дяка, вона підбігла до нього, присіла розв’язала того банта й пов’язала чоловіку на шию. Іванко посміхнувся й такий задоволений стояв, що його Марічка така добра, не те, що Наталка. Серед всіх ця точно відьма.

— Йди до церкви, дяче, — мовила Марічка

— Не піду!

— Ходи до світлиці, до столиці, бери свою шинель, — відказала знову Марічка.

— Не піду! – знову вперто відповів дяк і аж голову відвернув та ще й губи надув.

Марічка посміхнулась, натягнула циліндра на голову дяка, поцілувала в щічку і ще й тростину подарувала.

— Не видумуй дяче, ходи вже в церкву, ходи помолись і за себе, і за мене, і за ту Жозі, і за Іванка, і за Грицька, і за Наталку

— Бо Наталка — відьма, — Іванко таки не стерпів все видав що було на думці.

Дяк подивився на Наталку та вже не бачив тої старої з горбатим носом, а лише милу сором’язливу дівчину.

— Ні, Наталочка не відьма і віночок гарний… був, і подоляночка вона теж хороша.

Дівчати й хлопці засміялись і розв’язали дяка. Тільки гілок він не відпустив і так в церкву з ними ледь пропхався.

***

Я випорпав тростиною дерев’яного ящичка, а в ньому був схований щоденник одкровення дяка, про того, що я написав. А в щоденнику на останній сторінці був запис:

«В майський день, коли хуторські дівчата грали подоляночку, я побачив серед них відьму, що тримала мою померлу собаку породи мопс. Її звали Джозі. Вона померла від голоду, тому що я був настільки заклопотаний, мої думки були настільки сповнені іншим, що й забув про Джозі. Та після її смерті я не забував про неї ні на мить. Дерев’яна церква стала моїм пеклом, а всі ті хороші думки, всі ті хороші справи, котрі я колись робив здавались мені бездушними та несправжніми. Тільки коли Марічка попросила мене помолитись за Джозі, я по трохи став менше згадувати, а згодом й взагалі забув. Лише ось зараз я згадав про те, як важко я переживав смерть моєї собаки».

Поховав я того щоденника на тому ж місці. І ні дощі, ні вітер, ні час, навіть вогонь не могли знищити того щоденника. Весна ж завжди лунала: «Десь тут була подоляночка»…