Ходить легенда одна у містян про хмари білі. Чи справді це було чи ні я вам не скажу. Та скажу що розповідь наша починається з тих часів яким немає ліку. В одному з невеликих міст жила дівчина — Катруся гарна немов квітка. Сині очі, як озера, біла шкіра наче сніг, волосся золотисте немов колосок, рум'яні щічки. А руки тендітні немов у панночки, яка не знає роботи з роду. На вигляд тендітна й роками молода, а характером м'яка. В будні дні за роботую літала високо в небесах. А у вільну хвилину бігала степами немов вільний птах. Коли не було роботи то в домі її не бувало. Як казали парубки: " Навіть чорт не втримає її". Вільною була вона. Кожному парубку хто до неї свататись ходив давала гарбуза. Та не довго чарам парубоцьким опиралась дівчина. Одного разу прийшов у їхнє містечко мандрівний парубок . Так усі про нього лиш говорили. Про вроду його, про чорні коси , чорні брови, смагляве личко, карі очі. Тай вирішила Катруся й собі глянути на вроду його. Як побачила його наша Катруся той очей не відводить. Все дивиться за ним. А слова мовити соромиться. Та як побачив її мандрівник то привітно посміхнувся й привітався. Й вона собі з ним вітається. І якось розговорились а ж до вечора. Прощається Катруся з ним і біжить додому чим дуж. А вдома батько з матінкою Катрусю виглядають.В дома її все питають де була, а вона мовчить. Так було понад місяць. Й бачить батько з ненькою, що не тримається їхня донька рідної хати. Ще трохи й загубиться у мріях своїх й долю свою дівочу занапастить.Й вирішили посватати її з паничом багатим ще й молодим. А той панич вже давно на Катрусю поглядає. І про все вже домовились. Та як прознала про це Катруся то біжить до свого миленького й про горе своє вона йому розповіда. А він сумно все на ню поглядає, сльози її витирає. Ніжно їй посміхається немов у перше й цілує в губи. Вона його обіймає, а він каже пошепки їй на вухо : " Ти моя єдина й іншої я вже не покохаю". Вона знову плаче та сльози інші. І його вона прохає разом утікати у незвідані края де ніхто їх не знайде та він їй відмовляє кажучи що не буде їй з ним щастя. Що не дасть їй усього чого серденько прагне. Крізь сльози вона каже, що все чого бажає це ти. Почувши ці слова каже їй утекти з ним разом на світанку. Радіє Катруся й іде додому, а мандрівник сумує і йде куди очі глядять. На світанку прибігла до його хати Катруся та не де йоги не видно. Заплакала на порозі гіркими сльозами й додому йде. На наступний день іде під вінець у білій сукні .Всі гості радіють її вітають. А вона ледь сльози стримує. І як побачила нареченого не стримала своїх сліз. Не хотівши заміж іти за не коханого чоловіка чим дуж у ліс побігла. Бігла боса в сльозах сама не знаючи куди. Коли отямилась побачила все своє містечко. А вдалі постать свого милого, який на ню дивиться занепокоєно. Вона йому посміхнулась, а він до неї побіг й обіймає міцно міцно. Для них немов час тоді зупинився й почули кроки важкі. Побачила Катруся чоловіка свого й знаючи що не бути з милим їй пригнула з гори. А мандрівник побачивши це за нею. І зникли вони у воді, а на небі з'явилось двоє хмар одна біла наче сніг, а інша сіра.