Повість про калину
У калини червоні наместинки, немов краплі крові.
У водиці.
У прозорій.
Гордовитий її вид.
Вітер гуляє, листя шелестить.
У полі вона стоїть одинока і смутна.
Її горе ніхто не розгадає.
Сонце до неї ластиться та їй байдуже.
Плачуть блакитнії очиці.
Посмутніла калинонька.
Зеленіє листячко горе усе збира...
Калинонька усе рида...
Її горе розділяє рідна земля, котру слізками вмиває що дня
І блакитні небеса, до котрих кричить повсякчас.
Картина сумутна та до чого ж прекрасна...
Посеред поля стоїть вона пишно вбрана
Одинока
Та смутна
Вся у сльозах...
Її горе я б забрав із собою в небуття.
А натомість вона забере моє і розкаже про ню безмовним небесам
Та сирій землі.
До чого ж прекрасна вона.
Смугле личко.
Біле вбрання, розписи давні.
Зеленії очиці, подібні листю...
Каштанове волосся, немов дерева кора.
Червоне намисто, немов грони калини.
Це й образ її мариво моє або ж ні...
Озвучка
https://youtu.be/UOOQjRhaReg?si=26ziZdlJu1ot5Cz_
2023-09-15 16:40:40
10
4