– Роберт Руссо, вітаю в Європі.

– Навзаєм, містере Квінн. Але можна було б і кращу погоду підібрати під мій візит.

Вони потиснули руки та попрямували в бік входу до комплексу.

– Ви мене майже панічно вирвали зі штатів, протягнули через всю Атлантику. Коли я отримаю хоч якісь пояснення? – спитав Роберт, входячи до ліфту, де він склав парасольку.

– Ми хочемо використати ваш геній в генетиці для вивчення одного унікального організму.

– Якщо-що я спеціалізуюсь першочергово на надлюдях. Якщо ви знайшли якогось монстра і хочете щоб я його випатрав, то це не зовсім до мене.

– Повірте, вам сподобається.

Коли спустились на найнижчий рівень то одразу ж пішли по коридору просто прямо. Зовсім скоро троє опинились у великому приміщенні в самому центрі якої була скляна капсула з надзвичайно великим та м'язистим чоловіком, чиє тіло було вкрито десятками шрамів і пронизано сотнями трубок.

– Знайомтесь, КФЖ-1. – сказав Оскар.

– Очманіти. – Роберт протер окуляри, щоб впевнитись у правдивості того, що він бачить. – Космічна Форма Життя номер один. Ніколи не думав, що побачу його, ще й так близько.

– На землі він опинився орієнтовано взимку 1951 року разом з метеоритом, а влітку 1952 року його виловили на берегах Британії. – Оскар дав сигнал Вудворду, щоб той покинув приміщення. – Весь цей час він був живий, хоча його мозок страждав від невідомого захворювання яке тримало його на межі життя на смерті.

– Що з ним робили всі ці роки?

– Перші кілька років намагались пробити його шкіру, а коли це вдалося почались експерименти. В тому числі й генетичні. Трохи більше двадцяти років тому групі вчених вдалося виділити окремі його гени та помістити в пробірку. Нажаль зараз ці вчені мертві, стара лабораторія знищена разом з усіма даними дослідження, а КФЖ-1 повільно приходить в свідомість.

– Ви хочете щоб я його вбив?

– Ми хочемо щоб перед цим ви виділили його гени в пробірку для підсадження людям.

– Не думаю, що це можливо.

Вудворд повернувся до приміщення з переносним холодильником у руках. Він поставив пристрій на один зі столів, під'єднав до мережі, після чого відкрив його.

– Ці зразки готові з вами посперечатись, докторе Руссо. – сказав Оскар.

Роберт підійшов та оглянув вміст холодильнику. Там було три колби з генетичним матеріалом. Він обережно провів по них рукою.

– Кому вони належали?

– Для вашої роботи різниці немає. Вашим завданням є дослідити їх і знайти спосіб повторити цей успіх.

Роберт оглянув лабораторію, покрутивши головою.

– На це піде певний час. Місяці як мінімум.

– Тоді починайте.

Ігор вже повністю облаштував свій невеликий будинок при університеті. З цього приводу він запросив до себе в гості Саню та Андрія з Марією, щоб просто відпочити, поговорити і відсвяткувати це невелике досягнення. На вулиці вже починало сутеніти, а спека була все така ж як опівдні.

– Мені здається нас хочуть заживо зварити. – прокоментував Андрій. – Саню, тобі не спекотно в усьому чорному і закритому одязі?

– Ти здивуєшся, але мені комфортно.

– А яку там погоду надалі обіцяють?

Ігор подивився в телефон.

– На 25.07.2022 обіцяють ще спекотніше ніж сьогодні. – сказав він та поклав телефон на стіл.

– Це завтра?

– Так.

– Нащо так ускладняти? В мене й так голова через ту спеку гуде.

– А можна на телевізорі гучність додати? Тут щось цікаве. – поцікавилась Марія.

– Так будь ласка. – відповів Ігор.

Марія додала гучності на телевізорі. В новинах показували запис інтерв'ю за участі Роберта Руссо, де він захищався від звинувачень з боку громадськості.

– Мої слова було вирвано з контексту. – казав він.

– Але факт лишається фактом, ви їх казали.

– Я з цим не сперечаюся, але мене не надто правильно зрозуміли. Так, я сказав що надлюди є потенційною загрозою. Так, я сказав що варто кожну надлюдину, навіть з найдрібнішими здібностями, реєструвати й контролювати. Але я не висловлював ненависті до них.

– Тоді що ж ви до них відчуваєте?

– Інтерес. Вони володіють неймовірною силою, вони спроможні зміни світ, полагодити його! Уявіть що було якби ми знайшли спосіб дослідити природу їх сил, адаптувати їх для наших потреб. Ми могли б винайти ліки від усіх відомих і невідомих хвороб, відновити клімат. Можливості безмежні.

Андрій взяв пульт та вимкнув телевізор.

– Мені важко його слухати. В його словах відчувається якийсь расизм чи що. Він по суті пропонує загнати нас в лабораторію і вивчати нас задля "вищого блага".

– Я б подивився на те, як він магію адаптує. – сказав Саня, чим викликав в усіх усмішку. – Ні! Я серйозно! Мені б зайвим не було.

– О так! А що з моїх сил було б? – спитала Марія. – Якийсь магнітний генератор чи ще щось?

– Та годі вам. – сказав Ігор. – Мені здається він просто не зміг підібрати коректні слова.

– Це ж в нього не перша подібна гучна та суперечлива заява. – зауважив Андрій. – Подібне було раніше. Я здивований що він в США ще хоч якось може безпечно жити з такими висловлюваннями.

– Навіть так, я б не був проти віддати себе в лабораторію. Я хочу зрозуміти звідки мої сили з'явились. Я розумію що вони вірогідно вроджені, але я маю сильне відчуття наче це не так.

– Пропоную відкласти політику в довгий і недоторканий ящик. Бо це можна легко посваритись, може навіть побитись, я не хочу потім в медпункт ходити.

– Не бійся, бити не планую. Ну травмувати так точно.

Всі легенько посміялись окрім Сані.

– Точно? Не будеш йти по стопам Француза? – спитав він. – Я чув він став агресивним.

– О це я чула. Його наче з кайданів спустили. – сказала Марія.

– Те що ви чули, я бачив. – сказав Ігор.

– Ану подробиці! – в один голос сказали Андрій з Марією.

– Пару місяців тому на якесь Єгипетське місто на берегах Середземного моря була здійснена подвійна атака. Там буй кайдзю та якийсь божевільний піроман-терорист який хотів місто розплавити. Поки я розбирався з двохсотметровим кальмаром на ногах, Француз влаштував справжній сеанс ММА з тим піроманом.

– Я щось таке читав в інтернеті. – перебив Саня.

– Де ти бляха лазиш? Я такого не бачив. – поцікавився Андрій.

– По-перше, ти не хочеш бачити мою історію пошуку. По-друге, я б подивився що ти робив, коли сон для тебе це щось далеке й недосяжне.

– Я продовжу? Дякую. – сказав Ігор. – Якщо коротко й до суті. Я здивований що піроман взагалі живий лишився. Він виглядав як каша з крові та кісток але якимось чином він все ще живий.

Того ж дня, кількома годинами пізніше, до лабораторії де працював Роберт завітав містер Квінн. Був він в далеко не найкращому настрої, бо бачив останнє інтерв'ю доктора Руссо.

– Ви знущаєтеся з мене?! – спитав він. – Ми організували вам безпечну переправу до Європи щоб ви тихо працювали, а натомість ви продовжуєте робити свої гучні й скандальні заяви.

– Пробачте, не втримався. – відповів Роберт, не відволікаючись від роботи.

– Не час для сарказму. Сподіваюсь за півтора місяці ви змогли досягти хоч якогось успіху?

– Так. Маю певні новини, хоча не впевнений в їх корисності. – Роберт повернувся обличчям до Оскара. – Для початку, особи, чиї матеріали ви мені дали, не являються родичами. Але це дрібниця. В двох зразках я знайшов сліди хвороб.

– Яких саме?

– Один зразок мав сліди раку, інший мав невідому генетичну хворобу яка нищила нервову систему.

– Тобто ці люди хворі або можуть захворіти?

– Ні, вони здорові. Ці сліди раку і невідомої хвороби я знайшов у середині одного специфічного гену який відповідає за імунітет. Він знаходить хворобу, досліджує її, знищує та запам'ятовує і у випадку нової зустрічі не дасть їй навіть хоч якось розвинутись.

– Дякую, це вже щось. Є  ще якісь більш корисні досягнення?

– Більш корисні? Більш корисні. Немає. Їх немає. Ви надали мені найкращі інструменти, але при цьому мало часу. За півтора місяці я зміг хоч якось дослідити та зрозуміти лише один ген. Один. Вибачайте мене, але мені критично потрібно більше часу і мате...

Розмова була перебита звуком приглушеного удару по склу. Оскар та Роберт поглянули на капсулу з КФЖ-1 і вони побачили як рука прибульця опускалась.

– Що ви з ним зробили? – спитав містер Квінн, не відвертаючи погляду від капсули.

– Я й він під наглядом ваших систем безпеки. Я нічого не робив, можете самі впевнитись.

Оскар підніс свою руку до обличчя.

– Вудворде, активуй протоколи ізоляції та транспортації КФЖ-1, зараз же. – сказав він в годинник.

– Вже працюю сер.

– Докторе Руссо, за мною.

Вони пройшли до центру спостереження за комплексом й почали перегляд запису з активністю КФЖ-1.

– Що саме там відбулося? – спитав Оскар.

– Різко підскочила нервова активність, вище ніж будь-коли. – відповів працівник. – Системи зреагували й почали накачувати його транквілізаторами, але це не дало достатньо сильного результату.

– Докторе Руссо, як сильно сповільниться ваша робота якщо ми повністю виключимо КФЖ-1?

– Вона може не просто сповільнитись, вона може повністю зупинитись і стати просто недосяжною мрією. – відповів Роберт.

– Тоді приготуйтесь вичавити з себе стільки генію, скільки можете. – Оскар знову зв'язався з Вудвордом. – Терміново зв'яжись з Пентагоном, нам потрібен Фотон і не забуть одразу ж згадати за КФЖ-1.

– Буде виконано сер. – відповів він.

За півгодини Оскар Квінн вже стояв на посадковому майданчику поруч з капсулою огорнутою в найміцніші земні метали. Аж ось з небес спустився Фотон.

– Мене ще в житті ніколи так не квапили летіти через всю Атлантику, ще й без пояснень. – сказав він.

– Таке вже життя. Фотоне, якщо я не помиляюсь ти можеш обходитись без кисню, чи не так?

– Це доволі грубо сказано. Але так, можу, хоча процес й не з приємних.

– Також якщо я не помиляюсь ти можеш витримати температури Сонця.

– І це також можу.

– Твоє завдання взяти цю капсулу й не просто закинути її в Сонце, а помістити в самісіньке ядро та простежити щоб вміст капсули згорів там.

– І що ж це там такий зміст?

З капсули прозвучав приглушений звук удару, який на мить притягнув погляди всіх людей на майданчику.

– КФЖ-1 власною персоною. – відповів Оскар.

– А я думав це міф. Хіба не простіше його ядерною бомбою стерти в пил?

– Багато людей вважають його міфом і ні, не простіше. Наші експерти вважають що він може пережити удар водневою бомбою. Від ядерної сенсу тим паче немає.

– Більше питань не маю.

Фотон підійшов до капсули та взяв її за ручки, після чого обережно злетів у повітря та почав швидко набирати висоту. За лічені секунди він вже був за межами атмосфери Землі та прямував в бік Сонця. Пройшло менше хвилини як Фотон вже був на орбіті Меркурія. Сяйво зірки почало злегка сліпити йому очі, тому герой й сам засяяв. Аура, що вкривала його тіло, стала яскравіша, а самі очі засяяли блідо-жовтим кольором. Фотон помістив капсулу перед собою та почав наближатись до Сонця.

Опинившись у верхніх шарах зірки, метали миттєво розігрілись й почали плавитись. Фотон у відповідь прискорився. Зовсім скоро капсула випарувалась і герою довелось продовжити шлях, тримаючи все ще непритомного КФЖ-1 за шию. В якийсь момент Фотон відчув як гравітація Сонця почала інакше на нього тиснути, так він й зрозумів, що знаходиться в самому центрі ядра. Він зупинився й тримав КФЖ-1, в очікуванні поки той згорить.

За декілька годин Фотон повернувся на майданчик, абсолютно голий. Вудворд одразу ж дав йому рушник, щоб прикритися.

– Дякую. – сказав герой, прикриваючись.

– Все пройшло вдало? – спитав Оскар.

– Як бачите. Хоча цей КФЖ виявився міцним, він дуже довго опирався температурам ядра.

– Він точно мертвий? Немає вірогідності що він отямився та вислизнув?

– Я мертвою хваткою тримав його за шию. Я відчував як його шкіра та м'язи згорали, як його кістки обвуглювались, ставали попелом та випаровувались. Я впевнений що він мертвий.

– Чудово. Твій запасний костюм вже очікує на тебе. Вудворд проведе.

– Дякую.

– Йдіть за мною, сер. – сказав Вудворд.

Коли Фінлі та Фотон вже відійшли на певну відстань, Оскар поглянув на Сонце та видихнув з полегшенням.

Пройшло декілька місяців. Роберт стояв в туалеті в кабінці з інжектором у руках. Гарно все обдумавши та прийнявши рішення, він злегка припідняв рукав на лівій руці та ввів собі рідину, що там знаходилася. Повернувшись до лабораторії, Роберт зустрів Оскара.

– Ви казали що маєте новини для мене. Я очікую. – сказав містер Квінн.

– Так новини є, але не найкращі. Цей проєкт вартий лише поховання.

– Аргументи?

– Без постійного потоку свіжих генетичних матеріалів від КФЖ-1 робота неможлива. Ті матеріали що були, вичерпали свою цінність. Теоретично можна було б працювати зі зразками від тих кому вже були насаджені гени, але мені потрібна купа матеріалів від них. Всі можливі тканини та рідини з організму, в будь-який час, в потрібній мені кількості. Мені потрібен донор.

– Якого ми не можемо надати бо це переходить всі межі людяності, навіть наші.

– Знаю. Тому й кажу що цей проєкт мертвий і гідний лише поховання. Те чого я зміг хоч якось досягти, його мало і воно годиться хіба в медицині.

– Тоді дякую за співпрацю. Ми знайдемо де та як використати ваші досягнення.

– Це я вам дякую. Було цікаво, але зараз я хочу повернутись до США і гарно відпочити в Лос-Анджелесі.