Зранку в центрі міста Брест, що у Франції, стали чутні людські крики, вибухи та звуки пострілів. Причиною є напад на місто особи, спроможної керувати тінями, так званого Короля Тіней. З допомогою своїх сил, він руйнував місто. Будівлі розлітались на уламки від тіньових монстрів, аж раптом найбільший з них впав на землю з дірою у грудях та почав розчинятися в повітрі. В небі стало видно героя, відомого як Француз. На його, переважно темно-синьому з білими вставками, костюмі все були рештки тіньової плоті, що повільно розчинялись у повітрі.

– Король Тіней значить? Хіба ти раніше не був Лордом?

– Це називається розвитком, мій друже. Без нього нікуди в ці дні.

– Я тебе вже один раз арештував. Який сенс тікати і ще раз влаштовувати стільки галасу?

– Ти зачепив мою гордість! Мою честь! Це помста!

– Це вже якийсь цирк.

Француз зіткнувся в бою з Королем Тіней. Герой бився так, щоб не сильно шкодити оточенню і по можливості уникати жертв серед людей. Того ж дня, за декілька годин після цього бою у передмісті Києва на правому березі з автобусу вийшов вісімнадцятирічний хлопець на ім'я Ігор. Він читав в телефоні новини про бій останній Француза, але опинившись на сонці поклав гаджет до кишені. Вітер колихав його блондинисте, майже золотисте, волосся поки той йшов до університету.

Дійшовши до першої тіні від дерева, Ігор знову дістав телефон та зателефонував своїй матері, після чого продовжив свій шлях до центрального двору свого нового місця навчання. 

– Синку, як ти там? Доїхав без труднощів?

– Та які там труднощі, я ж не бігав.

– Як там? Красиво? Тобі подобається?

Ігор зупинився в центрі двору, присів поруч з фонтаном на лаву та оглянувся. Купа людей, десь його віку ходили по подвір'ю та вільно користувались своїми надлюдськими силами, через що була легка атмосфера хаосу.

– Красиво, але враження наче в цирк чи божевільню потрапив.

З телефона долинали звуки сміху.

– Добре-добре. Всього тобі найкращого, ми з татом тебе любимо.

– А я вас. Бувай. Татові привіт.

Коли матір поклала слухавку, Ігор сховав телефон в кишеню та трохи розслабився на лавці, в очікуванні на зустріч.  За декілька хвилин він поглянув на годинник, там була вже майже одинадцята година ранку. Ще за пару хвилин очікування до нього підійшов високий та м'язистий юнак в спортивному одязі та дуже коротким волоссям.

– Ігор Лев, так? – спитав він.

– Він самий. – відповів Ігор, встаючи з лави. – Це я тебе мав зустріти?

Вони потиснули один одному руки.

– Так-так. Нічого собі ти здоровий, скільки ти? На око метр вісімдесят мінімум.

– Метр вісімдесят п'ять.

– Трохи нижче мене. Та в мене діамантове око. Я Андрій, твій суперський куратор. В діяльності супера відомий як Мінерал.

– Я бачив пару гучних статей про тебе. Вибач, що не впізнав тебе.

– Та це нічого. В цьому ж уся суть! Але зараз трохи не про це. Таке питання. Тобі спочатку за навчання розповісти чи екскурсію?

– Екскурсія може й почекати трохи.

– Добре. Тоді присядьмо.

Вони обидва сіли на лаву.

– Для початку, вітаю в Київському Національному Університеті Надлюдей. Або просто КНУН, або КиївНУН, як зручніше. Далі, навчання буде йти довше ніж у звичайному універі, десь на рік чи два, як пощастить.

– А чого це?

– Звичайна програма навчання була розбавлена навчанням керуванню і розумінню власних сил. А ну і їх дослідженню. До прикладу я мав би вчитись на психолога чотири роки, але через мої сили додався рік, хоча можуть ще подовжити, як пощастить.

– Тобто в мене куратор психолог, хоча я прийшов на комп'ютерного інженера?

– Тут все інакше працює. Коли універ почав працювати чотири роки тому, одразу ж почав експериментувати над тим як навчати студентів. Просто змирись. Так що далі? Точно! Якщо будеш гарно навчатись і буду класним героєм то зможеш забути про курсові і дипломні роботи. Ось так.

– А можна пояснення?

– Тут є система рейтингу, але не така як ти думаєш. Вона прив'язана до курсу на якому ти навчаєшся, але також є й загальна, але вона вже суто для умовних змагань між студентами. У випадку з тією, що прив'язана до курсу, чим ти вище – тим більша в тебе стипендія. Піднятись можна за навчання і діяльність як супера. Але це з точки зору університету. З точки зору студентів це завжди про змагання та репутацію. Чим ти вище тим більше до тебе будуть тягнутись бо мати тебе серед друзів просто вигідно, але разом з цим тобі можуть і будуть заздрити, а тому спробують піднасрати в штани.

– Схоже я справді в якусь божевільню потрапив.

– Може трохи. Ну я наче все основне розказав. До екскурсії!

Андрій одразу потягнув за собою Ігоря, розповідаючи про кожну будівлю хоча б по реченню. Університет, включно з його прилеглими територіями, займає площу близько п'яти кілометрів і його можна називати містечком для надлюдей. Є свої кафе, ресторани, бари та клуби, гуртожитки та повноцінні будинки на одного чи пару людей, магазини з продажу надміцного ліцензійного одягу різних брендів, лікарні і різні комплекси досліджень.

Особливу увагу Андрій звернув на тренувальний комплекс, що представляв собою будівлю і прилегле невелике поле зі спеціальним покриттям. Там були різні тренажери і зони для тренувань чи випробувань на будь-який колір, розмір та смак. Коли юнаки проходили повз, то Андрія гукнули. "Мінерал! Лови!", – почув він, одразу після чого його шкіра вкрилась каменем і об неї розбилась дерев'яна тумба.

– Ти ідіот! Я новенькому екскурсію проводжу! А якби в нього поцілив?! – крикнув у відповідь Андрій.

– Вибач! Не подумав! – відповів хлопець, який жбурнув тумбу.

– Ти хоч цілий? – спитав Андрій коли з його шкіри зник кам'яний панцир.

– Та цілий. У мене одна зі здібностей це щось типу невразливості.

– Пощастило отже. Я, чесно кажучи, забув про тебе на мить.

– Бляха! Джинси... – сказав Ігор, коли поглянув на ноги. Його джинси були трохи посічені уламками деревини.

– Вибач, я підкину тобі грошей щоб ти собі щось міцніше купив. А які в тебе сили? І як давно?

– З того що помітив це просто сила і типу невразливість. А є все це в мене десь з середини літа.

– Зовсім недавно значить і володіти сильно не вмієш. Ти кров же здавав при вступі?

– Звичайно, важко було відмовити. А що?

– Ну по ідеї твої гени вивчать і знайдуть когось з відомих суперів які мають схожі або ідентичні здібності. Ну і ще в теорії тобі можуть назвати весь комплект твоїх сил. Хтозна, може ти ще вмієш телепортуватись, але не знаєш про це, чи літати.

– Ти сказав, що мене може вчити хтось з відомих суперів. Тобто, активний герой?

– Так! Університет має такі повноваження. Якщо буде треба він тобі організує викладача з іншого краю планети.

– Це сильно і класно!

– І не кажи! Але коли знайдуть когось схожого на тебе, він тобі по суті дасть базові знання, щоб створити основу, а далі ти вже будеш більш-менш самостійно все це розвивати, але вже під наглядом інших суперів-викладачів. Йдемо далі?

– Ти ще питаєш?

Наступною їх зупинкою став технічний комплекс університету. Коли вони туди зайшли, в Ігоря майже одразу ж забрали телефон та повністю змінили операційну систему. Тепер там були всі необхідні університетські програми для навчання, а також вихід в закриту область інтернету зі соціальними мережами виключно для надлюдей.

Ще трохи побродивши по територіям університету, останньою зупинкою був гуртожиток. Ігор одразу порівняв його з наземними пофарбованим бункером з віконцями, на що Андрій трохи посміявся та повністю підтримав цю думку. Всередині ж все було на диво гарно та естетично. На цьому етапі юнаки й розійшлися. Андрію ще треба було йти по своїм справам, а Ігорю облаштовуватися в кімнаті під нього. Завдяки одному з нових застосунків в телефоні, новоспечений студент знайшов свою кімнату та увійшов до неї з допомогою електронного ключа. Там його вже облаштувався його сусід. Це був молодий юнак з надзвичайно чорним волоссям та злегка бліднуватою шкірою.

– А ось здається й мій сусід. – сказав він, встаючи зі свого дивану. – Вітаю, мене звати Олександр, але Саня теж зійде.

– Мене звати Ігор, дуже приємно.

Вони потиснули один одному руки, після чого Саня знову сів на своє ліжко.

– Таке питання, може дивно прозвучати. Ти по хлопцями чи дівчатам?

– Максимально дивне питання, особливо при знайомстві в першу хвилину. Дівчата подобаються, а що?

– Добре, просто якщо будеш когось водити сюди, то попереджай мене. Не надто люблю всі ці... шуми.

– У мене в планах немає нічого такого.

– Прекрасно! Просто я взагалі в цьому плані відсторонений тому... ну ти зрозумів.

– Так, пропустимо це краще.

– І ще одне, якщо вночі прокинешся і побачиш дивні рухи тіней або те як я працюю, не лякайся. Побічні дії моїх сил такі. І пробач, що навалив на тебе стільки всього, просто не хочу щоб потім були непорозуміння чи конфлікти.

– Та нічого, можна зрозуміти.

Ігор нарешті зняв свій масивний рюкзак та почав розкладати свої речі. Трохи облаштувавшись, він змінив свої штани на більш цілі, після чого почав встановлювати на ноутбук все необхідне забезпечення через телефон.

Вже наступного дня почалося навчання і тоді Ігор побачив ще одну відмінність цього університету від інших. Все було націлено на індивідуальність. Навіть групи не формувались, кожен робив все індивідуально і в міру власних сил з можливостями. Одразу після того як всі пари в Ігоря скінчились, він повернувся до кімнати. Не встиг він як слід почати відпочивати, як почув стукіт у двері. Їх відкрив Саня і побачив високого чорного м'язистого чоловіка у тренувальному одязі.

– Ігор Лев? – спитав він, з яскравим французьким акцентом.

– Ігорю, ти не казав, що в тебе фанати з Європи є. – з відчутним сарказмом у голосі сказав Саня, поки відходив від дверей.

Ігор швидко підійшов до дверного проходу так швидко як міг.

– Так? – спитав він.

– Я б волів говорити англійською мовою. – сказав чоловік. – Мене звати Ерік. Моє завдання навчити тебе керувати свої сили хоча б базово.

Ерік передав Ігорю в руки невеликий пакунок.

– Там одяг для тренувань, вдягай і йди до тренувального комплексу на майданчик. Я тебе там зустріну.

За декілька хвилин вони знову зустрілись. Обидва були в однакових світло-сірих тренувальних костюмах.

– Отже, перед тим як почнеться перше заняття, в тебе є якісь питання чи уточнення?

– Ви Француз?

– Так, я народився і виріс у Франції.

– Ні я маю на увазі Француз як герой.

– Так це я. Зміг розпізнати мене, розумник. Ще питання?

– Поки ні.

– Чудово. Значить йдемо одразу до практики. Злітай. – сказав Ерік й сам злетів на висоту в пару десятків сантиметрів.

– Але я не можу.

– "Не можу" і "не вмію" поняття різні. Згідно з даних які мені надали, ми з тобою маємо ідентичні сили. Щоб полегшити собі завдання, спробуй уявити те як ти відриваєшся від землі. Твоє тіло зробить решту.

Ігор прислухався до поради. Відірвати від землі в нього вийшло не з першого разу, перші кілька спроб не перевищували й пари міліметрів висоти. Проте з часом юнак зрівнявся з Французом у висоті над землею, але був доволі байдужий.

– Щось не бачу ентузіазму. – сказав Ерік.

– Просто втома після пар.

– Я можу відрізнити одне від іншого. Щось не так?

– Я просто не хотів мати сили. Ніколи. Не моя мрія тому ентузіазму нуль.

– Моє завдання тебе навчити, тому прошу лише одне, не створюй мені зайвих клопотів. Нам обом це не треба.

Коли Ігор почав стабільно триматись у повітрі, Ерік навчив його переміщатися доволі примітивним але дієвим способом – через нахилення корпусу в потрібну сторону. Як тільки юнак почав більш-менш впевнено та вільно переміщатись, вони вдвох одразу ж полетіли за декілька кілометрів від університету.

У чистому полі, подалі від всіх зайвих очей, вони відпрацьовували приземлення. В Ігоря виходило це не дуже, лише з десятої спроби йому вдалося приземлитися без утворення кратеру й купи зайвого галасу. В якийсь момент в юнака постало одне цікаве питання.

– А як ми орієнтуємося в повітрі? – спитав він.

– Залежить від здібностей і природи польоту. – відповів Ерік. – Хтось орієнтується по гравітації, оскільки літає подібно птаху чи ракеті, або ж керує гравітацією. Інші, такі як ми з тобою, мають змінену будову вух і використовують звук для орієнтації, або ж мають надзвичайно гостре відчуття простору.

– А що саме в  нас?

– Не знаю як в тебе, а в мене гостре відчуття простору. Якщо сильно схотіти, можна розвинути надточну координацію рухів. Продовжимо заняття.

Ще трохи позаймавшись польотами, вони перейшли до оцінювання та відточення реакції та сили Ігоря. Все йшло стабільно та непогано, але Еріка це не вражало, та й юнак не мав великого ентузіазму в очах і своїх діях. Тому, щоб все пришвидшити він здійснив неочікуваний напад на Ігоря та вдарив по щелепі з такою силою, що з рота вилетіло два зуби швидше за будь-яку кулю.

– Якого хуя?! – спитав Ігор, витираючи рота від крові.

– Вдар мене. Зараз.

Ігор не розумів, що відбувається, але при цьому емоції затьмарили його розум і він хотів трохи відігратись. Він вдарив Еріка з усієї сили в обличчя, але це нічого не дало. Натомість, Француз ударив ще раз, але в груди.

– Та за що?! – ледь вичавив з себе Ігор, лежачи на землі, відхаркуючи кров, у спробах дихати.

– Я не викладач. Я військовий лікар. Я був готовий покласти життя за свою країну, зараз я маю сили і я захищаю всю Європу. Ці сили – дар. Вони мені життя врятували. Ти отримав свої сили то ж запхай своє небажання володіти та користуватись ними на благо куди подалі. Кожного дня, після твоїх пар, ми з тобою будемо зустрічатись тут. Будуть прості заняття, тренування та спаринг. Якщо спробуєш уникнути цього, я за вуха тебе притягну з твого гуртожитку.

Ерік простягнув руку Ігорю, щоб той встав. Юнак прийняв цю мовчазну пропозицію.

– Університет в південно-східному напрямку. Це туди. – сказав Ерік та вказав рукою в потрібний бік.

Обидва злетіли вгору. Різниця була в тому, що Ерік майже миттєво набрав висоту в три кілометри, щоб спостерігати, а Ігор лише кілька сотень метрів для комфортного польоту. За декілька хвилин юнак повернувся на територію університету і лише після цього Француз полетів геть.

Вже починало сутеніти. Поки ще було трохи часу, Ігор дійшов до деканату, трохи лякаючи інших студентів своїм побитим та закривавленим виглядом. Коли він зайшов до кабінету, декан була шокована його виглядом.

– Ігорю, що з тобою? 

– Методи викладання Еріка.

– Розумію, але ми не можемо його замінити. Ніхто інший не погодився, окрім того у вас з ним ідентичні здібності та їх природа.

– Він мені два зуби вибив. Можливо ребра зламав.

– Ми проведемо з ним профілактичну бесіду, але не будемо заміняти його. Це підходить? – спитала декан та глянула в екран комп'ютера. – Та й схоже ти йому все ж чимось сподобався. Він поставив тобі найвищу оцінку на першому ж занятті.

– Це хоч щось.

З деканату Ігор пішов одразу до медпункту. Його там оглянули, виявили один розбитий зуб і одразу ж видалили його. Решта тіла була ціла, хіба пара синців була. Коли ж Ігор повернувся до своєї кімнати то Саня здивувався як і годині о якій прийшов його сусід, так і його зовнішності.

– Тебе потяг поцілував чи ти з неба впав? – спитав він.

– Замість поцілунку був кулак, але з неба я падав десь з десяток разів. – відповів Ігор та сів у крісло.

– То що сталось? – спитав Саня та повернувся всім своїм тілом в бік Ігоря.

– Француз трапився. У нього дуже специфічна манера викладання.

– Пиздець якийсь.

Саня злегка поворушив пальцем в бік сусіда, після чого з його тіла по підлозі попливли тіні. Коли вони дійшли до Ігоря то повністю огорнули його тіло, а коли зникли, одяг був чистий наче щойно з пральні.

– Небагато, але хоч чимось допоможу. – сказав Саня. – Тепер й одяг чистий й ти як після душу.

– Ем, дякую. Не знав що ти так можеш. А які в тебе загалом сили?

– Маніпуляція темною енергією і контроль тінями. Воно непогано, але якби є частиною моєї тіні і її продовженням. Ну і мені не треба спати чи їсти.

– Ну в тебе хоч креативно.

– А в тебе золота класика!

Пізніше Ігор ліг спати, а зранку він прокинувся з дивним відчуттям у роті. Перевіривши своїм язиком, він не повірив, але коли подивився через дзеркало то побачив, що в нього знову були всі зуби, наче їх ніхто й ніколи не вибивав. 

Третього жовтня, близько восьмої вечора Ігор прийшов до одного з клубів на території університетського містечка, де старші курси організували вечірку, а разом з цим умовну "посвяту" в студенти для першого курсу. На вході він зустрів Андрія, який вийшов з приміщення щоб трохи свіжим повітрям подихати.

– Ігорю! Ти прийшов! Але трохи спізнився. – сказав він та потиснув йому руку.

– У мене ж заняття з Французом було.

– Точно. Цього разу без синців?

– Ну як сказати. Вони є, просто не на видному місці. Після розмови з деканатом він почав хоч трохи обережніше "викладати".

З будівлі вийшла красива дівчина з темним волоссям, вона підійшла ззаду до Андрія та обійняла його.

– Не встиг ти на й на дві хвилини вийти, там без тебе вже божевільня почалась. Вертайся. – потім вона звернула увагу на присутність Ігоря та відпустила Андрія. – Вибачте. Мене звати Марія.

– Я Ігор. Дуже приємно. Ви зустрічаєтесь?

– Так. – відповів Андрій та обійняв дівчину. – Вже трохи більше року.

Потім він помітив, що Ігор в мить став похмурим.

– Щось сталось? – поцікавився Андрій. – Якось ти насупився різко.

– Та може трохи заздрю вам. – відповів Ігор з легкою натягнутою посмішкою та тихим коротким сміхом. – З дівчиною розійшовся майже рік тому.

– Нам шкода. – сказала Марія.

– Та ви ж тут ні до чого, це я тут з негативом прийшов трохи.

– Пішли в середину! – запропонував Андрій – В приємній компанії, з якимось напоєм в руках. Розслабишся, трохи відпочинеш.

Вони зайшли до приміщення. Всередині була доволі комфортна атмосфера. Приємна не надто гучна музика, не надто сліпуче освітлення, а підлога була вкрита легкою димкою. Хтось був біла бару, хтось танцював як вмів, хтось просто сидів за столом та їв, або забився десь у кутку, а були й ті хто грали в якісь ігри.

Ігор сидів за столом, в компанії Андрія, Марії та ще кількох студентів. Юнак попивав Криваву Мері і загалом насолоджувався часом. Аж раптом він побачив одного зі старшокурсників який пройшов в кількох метрах від нього.

– Це ходяче дерево? – спитав він.

– Та загалом так. – відповів Андрій. – Це один з перших студентів універу. Він хоча й дуб-дерево, але розумний. А ще впертий і непохитний наче дуб.

– Досить жартів про дерева, а то я тобі сучок твій відірву. – пожартувала Марія.

– Добре-добре. – з усмішкою відповів Андрій. – В будь-якому разі приємний хлопець, хоча ще та рослина. Ще на другому курсі в нього є друг який теж по рослинам тільки він виглядає як людина. Обидва травку вирощують і продають.

– Що? – перепитав Ігор.

– Та тут же нічого поганого нема. – Андрій нахилив голову в бік Ігоря. – Тим паче траву скоро легалізують, а для нас це й так все одно що соку чи води випити. – сказав він в швидкій манері.

– Може в карти зіграємо? – запропонував один з студентів.

– А чого ні! – відповіла Марія. – Ігорю, ти будеш грати?

– Лише якщо без ставок.

– А чого так? – поцікавився Андрій.

– Від цього всім буде краще, скажімо так.

Всі хто був за столом трохи всміхнулись від цього, але погодились зіграти без ставок. Пройшла одна партія, за нею друга, третя, четверта і тут в Андрія вже трохи здали нерви.

– Ігорю тут щось не те. Я розумію виграти один раз ну два рази підряд. Але всі чотири і п'ятий вже в тебе в кишені. Пояснюй гад.

– Ось тому я й не хотів грати зі ставками. – сказав Ігор з посмішкою на обличчі. – Я школу закінчив з золотою медаллю і окрім цього в мене математичний склад розуму та гарна пам'ять. Зі мною ніхто в карти, шахи та загалом в усе де є хоч якийсь розрахунок або де ним можна скористатись, грати не хотіли.

– Ах ти хитрий лис. – сказала Марія.

– Це ще нічого. Мене через це навіть в усі казино Києва вже не пускають.

– А як це? – з подивом в очах спитав Андрій і ще пара студентів його підтримали в цьому питанні.

– Ну на автомати я не ходив бо там все підкручено. А от за карткові столи завжди сідав, а десь через годину мене вели до керівництва і потім виганяли й забороняли повертатись. 

– Отже грабувало не казино, а ти його.

– Ну один раз було не нашим не вашим. Сімнадцятого липня я пішов в казино, трохи порозважався з картами, потім пішов в туалет і...

– Це ж тоді казино грабували. – перебила Марія.

– Точно... – доповнив її Андрій.

– Так. Я почув трохи криків, постріли. І сховався. – продовжив розповідь Ігор. – Далі коли все затихло я вийшов і опинився прямо перед грабіжниками, які пустили мені кулю в груди.

– Боже мій. – сказав один з студентів.

– Я впав на підлогу, а вони пішли далі. Десь за хвилину я встав, побачив, що живий, а куля стала млинцем на шкірі. Я приховав дірку від кулі і пішов додому за першої можливості. Так я про сили й дізнався.

Ця розповідь трохи вбила настрій в компанії на якийсь час, але скоро після того вони знову почали якось розважатись на насолоджуватись часом з атмосферою.