П'ятирічна дівчинка радісно підстрибуючи бігла лісною стежкою, до невеличкого дерев'яного будинка. Він самотньо стояв посеред високих сосен, а його фіолетовий дах кидав тінь на усю галявину.
— Мамо, я назбирала цілий кошик малини! - весело проспівала дитина проходячи у маленькі двері. Пройшовши декілька кроків, по дерев'яній підлозі, радість на її обличчі різко змінилася здивуванням. У зазвичай шумному  будинку стояла повна тиша.
Не було ні галасу маленької дворічної  сестри, ні сердитих окликів матусі, навіть годинник не цокав.
Кошик з малиною впав на підлогу, червоні ягоди покотилися  під ліжко.
Руки дівчинки стислися в кулаки. Вона не розуміла що відбувається. І це. Дуже. Погано. Карі очі почали плвільно жовтіти. Дівчинка ще раз окинула приміщення тепер вже ясним і холодним поглядом. Дивно те, що в домі було кристально чисто, ні пилинки, жодного сліду, оку нічим зачепитися. Що ж, якщо це не спрацювало...  Вона заплющила очі і стала вслуховуватися, хтось ніби вимкнув весь звук, дівчинка не чула навіть свого дихання. Нарешті її вуха вловили ледь чутне гудіння яке долинало з низу. Воно було моторошне і невідоме, те з чим вона ніколи не стикалася. Дівчинка присіла і приклала руку до підлоги. Дуже довго нічого не було, янтарні очі примружились. Невже почулося? Дитина зітхнула, і вже збиралася підійматися, як раптом вона відчула сильний порив звукових хвиль. Ніби хтось кричав, кричав від нестерпного болю, але цей крик блокувався, притому так ретельно, що до неї дійшли тільки залишки. Вона почала простукувати підлогу, ретельно вслуховуючись. Майже відразу під дерев'яними дошками почулося гудіння. Наче під ними було щось металеве. Дівчинка посміхнулася, потім зняла з вуха сережку і поклала на те місце. Потім зробила пару кроків назад, і чхнула. Підлога під сережкою провалилася.
— Дуже добре, - дівчинка заглянула  у металевий тунель, з синьою підсвіткою. Намагаючись не думати до чого це може привести, вона стрибнула вниз.


Політ зайняв декілька секунд, після чого дівчинка звалилася комусь но голову. Швидко підскочивши, вона побачила що вона звалилася на високого, під два з половиною метри, чоловіка. Він був дуже худий і з лисою головою. Спочатку чоловік декілька секунд лежав на металевій підлозі, й дівчинка вже подумала, чи вона випадково його не вбила... Та через мить, він вже височився над нею, пропалюючи холодними синіми очами.
Раптом вона відчула що до лоба приклали щось тепле...


Крістіна розплющила одне око, друге категорично не збиралося працювати. Вона лежала на чомусь м'ягкому, а біля неї сиділа Луіза, і і зосереджено дивилася на її голову. Вона відчула що черепом проходить тепло.
— Все, - Луіза прибрала руку з її лоба, в ній була якась біла кулька, яка випромінювала  синє сяйво. — Тепер з твоєю головою все гаразд.
— Де ми? - видихнула Кристіна. — Де Рейлон?
— Ми в його схованці, - закотила очі сестра, — А він, сидить у підвалі. Бо нічого було лізти до мене з купою запитань.
— У мене до нього теж є декілька, - дівчина скочила з ліжка. — То де тут підвал?