Простягаючи тримтячі кістляві руки до життєдайного зеленого вогника, який споконвіків пробивався крізь гладку поверхню холодного алтарного каменя, знесилена босорка відчула, як Життя повертає їй втрачені сили.

Нездоланне, нескінченно різноманітне Життя.

Яке у неспинній боротьбі з Небуттям, знову і знову створює безліч яскравих граней, які спалахують переливами кольорів веселки. Насичені барви вибухають блискучим розсипищем. І у тій мерехтливій неосяжності лунає безліч звуків, в яких народжується гармонія співіснування.

У глухій тиші підземелля Босорка чула, як дзвінкий спів птахів поступається тихому шелесту дерев.

Лагідний плескіт вод заколихує гучне буботіння неспокійної тверді.

Грізні рики стишуються перед беззахисним муркотінням.

Галас тоне у шепоті.

Босорку огорнула солодка знемога і вона відчула, як чіткість звуків перетворюється на натяк тонів.

І бачила, як на грані сприйняття, в глибині крихкої тиші, з'являються дивні створіння. Вони не мають форм і до них не можна доторкнутися. Вони існують лише в уяві. Але живуть. Бо уява та настільки потужна і невичерпна, що створені нею істоти з часом сильнішають, втілюються, стають могутніми.

І мудра босорка знає, що Всевладне Небуття безсиле перед тими розмитими химеріями, до тих пір, поки десь, хоча б маленькою іскоркою, тріпотить жива пам'яті про них.

І Всеохоплюючий Час, який неперервним плином повільно рухався повз босорку, не здатен накрити ті дивні створіння своїми холодними хвилями. Бо не у мертвому забутті, а у заціпенінні вікового напівсну чекають знесилені давні боги пробудження, щоб стати на захист тих, хто своєю вірою вдихне в них сили.

Вікопам'ятними залишили своїх богів віддані майстри, змалювавши на стінах замоленого святилища, в тиші забутої печери, в глибині священної гори.

І тільки вона, зеленоока босорка, час від часу, наважувалася порушити той важкий спокій, поспіхом проходячи повз священні зображення з шанобливою цікавістю. Завжди, юною дівчиною, спускаючись у таємничі глибини яскині, вона відчувала на собі втому виснажених богів. І не в силі протистояти гнітючому тиску, з кожним кроком старішала.

Слабкою і немічною діставалася босорка до прадавнього алтарного каменя, на гладкій холодній поверхі якого, споконвіку жевріли зелені відблиски.

15.06.24