У квартирі залунав сигнал домофону. Лідія Миколаївна підійшла до екрану, і побачила, що біля під'їзду стояли Вірочка та Льошик.

Жінка нажала кнопку приймача. Впустила дітей до будинку. Потім відчинила двері квартири і вийшла на поріг зустріти дітей. З зайвою увагою прислухалася до тиші на сходових маршах багатоповерхівки.

Аж ось, знизу, з першого поверху почувся бадьорий голос онучки, яка щось жваво обговорювала зі своїм другом.

Загудів ліфту, який рухався вниз.

І Лідія Миколаївна, вже з полегшенням, очікувала, поки діти піднімуться на свій поверх.

Кожного дня, коли онучка йшла до школи, хвилювання не відпускало бабусю аж до повернення, дівчинки додому. Лідія Миколаївна щоранку пропонувала Вірочці провести її, хоча б до пів дороги. Або допомогти донести рюкзак з книжками. Але дівчинка відмовлялася.

— Ну, ба, я ж вже не маленька, — поблажливо нагадувала їй восьмирічна Вірочка, і ниряючи у лямки наплічника, впевнено рушала з квартири.

Школа була зовсім поруч, у сусідньому житловому комплексі. По дорозі не було ані небезпечних проїзжих частин, ані необхідних поїздок у громадську транспорті. Та все ж таки, бабуся завжди хвилювалася.

— Ой, як у нас смачно пахне! — вигукнула дівчинка, забігаючи до квартири. Слідом за нею, з двома рюкзаками на плечах, увійшов і Льошик.

Усміхнена Лідія Миколаївна зачинила двері за дітьми.

Під час обіду між Льошиком і Вірочкою точилося жваве обговорення, щодо ніків у мережі і псевдо взагалі.

— Від нікнейму залежить сприйняття тебе у чаті, — повчально промовляв розсудливий хлопчик.

— Нічого подібного, — заперечувала йому подружка. — От, якщо я назвусь "цукерочкою", то що, всі вважатимуть, що я солодка?

— Майже всі, — посміхнувся хлопчик і додав. — А Дмитрик, точно схоче перекусити, коли побачить, що "цукерочка" приєдналася до чату.

Діти сміялися, уявляючи, як пухкенький однокласник Дмитрик, читаючи повідомлення, щоразу дістає зі свого рюкзака ланч бокс з бутербродами.

Лідія Миколаївна послухала, як діти вигадують різні кумедними ситуації. Зауважила, за звичкою, що під час іжі не варто базікали, і пішла до своєї кімнати. Взяла книжку. І зручно вмостившись у м'якому кріслі, замислилася, дивлячись у вікно.

Лідія Миколаївна із задоволенням присвячувала свій час любимій єдиній онучечці. Жінка мешкала у сусідньому домі, і після виходу на пенсію щоранку приходила до дітей, і поки ті були на роботі, опікувалася Вірочкою. .

І дівчинці подобалося, коли приходила бабуся. З нею було цікаво. Вона знала відповіді, майже, на всі запитання. Розповідала захоплюючі історій. А ще, на кухні, завжди з'являлося щось смачненьке.

Двері відчинилися і в кімнату до Лідії Миколаївни заскочила радісна Вірочка.

— Бабусю! Я буду Марою! А Льошик —Хорсом! — урочисто сповістила дівчинка.

У Лідії Миколаївни, яка багато років пропрацювала науковим співробітником етнографічного музею, від несподіваної звістки, випала з рук невідкрита книга.

— Дитино, не думаю, що це гарний вибір, — з сумнівом промовила бабуся. — Це дуже потужні імена. І вони зовсім не підходять дітям. Це, як одягти мамину сукню і взути її туфлі на високих підборах. Покрутитися перед дзеркалом можна, а носити не зручно.

Побачивши, що онучка засмутилася, лагідно додала:

— Не поспішайте. Пошукайте ще. Щось, обов'язково знайдете.

— От так — завжди, — ображено промовила дівчинка.

— Одразу, "не підходить дітям" , - передразнила Вірочка Лідію Миколаївну. — так і скажи, що ми ще маленькі. А я, між іншим, хотіла зробити тобі приємне. Я ж знаю, як тобі подобаються усі ті історії про забутих богів. - з доктором поясняла бабусі дівчинка.

Розчулена Лідія Миколаївна зробила останню спробу вразумити онучку:

— Мені дуже приємно, що Ви з Льошиком присвятили цей вибір мені. Але ж, хоча б прочитайте про тих, чиї імена збираєтеся носити.

— Добре! — радо вигукнула Вірочка і підстрибуючи вибігла з бабусиної кімнати.

16.06.24.