Втікачка
За тиждень до того... 
Малюнки на стіні
За шість днів до того... 
До життєдайного вогника
За п'ять днів до того...
За шість днів до того... 

— Мааам, - Вірочка гукала маму. Голос дівчинки був трішки розгублений.

Жінка зазирнула до доччиної кімнати. Вірочка сиділа за столом перед включеним ноутбуком, і зосереджено роздивлялася стелю.

— Тобі щось не зрозуміло? — поцікавилася у дівчинки мама і зазирнула у ноутбук. На моніторі висвітлювалося зображення реєстрації у класному чаті. Вже були заповнені поля з прізвищем та ім'ям. І курсор нетерпляче миготів на пустому полі для написання ніку учасника чату.

— Зрозуміла. Не знаєш, як себе назвати? — усміхнулася мама.

— Нічого не можу вигадати. А те, що вигадується - вже чиєсь. — ображено відповіла дівчинка.

— О. Я знаю. Назвись Вірочкою-Квіточкою, — лагідно промовила мама і погладила донечку по м'якому волоссі.

— Ну, мам. Краще вже зовсім без ніку, аніж з таким, — обурено відповіла їй дочка. — Тоді, хоч в клас не заходь. Не хочу ніяких квіточок.

Почувши їхню розмову, до кімнати увійшла бабуся. Дізнавшись, в чому справа, підтримала онучку:

— Ну, звісно, що то за нік "Вірочка-Квіточка"? Це ж вже — не дитячий садок. Треба придумати слово, щоб і без імені було зрозуміло, про кого йде мова. Нік має підкреслювати індивідуальність людини, — повчально промовила бабуся, і замислившись на хвилинку, урочисто запропонувала:

— Розумниця!

— Бабусю, у нас цілий клас розумників, — поблажливо відповіла їй онучка, заперечливо мотнувши головою. — "Розумниця" не годиться.

На жваву бесіду до кімнати увійшов тато.

— Проблеми? —бадьоро запитав він у своїх дівчат.

— Вигадуємо нік для класного чату, — майже розпачливо зітхнула мама.

— Он як. Уявляю, які тут були пропозиції, — тато співчутливо подивився на засмучену донечку. — А чому ж ти не звернулася за порадою до найкращого друга? Тим паче, що в нього є досвід юзера. І ви з Льошиком — на одній хвилі. Впевнений, що знайдете підходящий варіант самостійно. От завтра, у школі, і обміркуєте це питання. 

— Тільки не на уроці, —додала мама і усміхнулася татові. 

— Чудова ідея. Льошик — розумний хлопчик. Він обов'язково допоможе тобі, — погодилася з татовою пропозицією бабуся, виходячи з онуччиної кімнати.


А Вірочка негайно почала набирати у телефоні номер Льошика.

01.06.24

© Ірина Велика,
книга «Між Білим та Чорним».
До життєдайного вогника
Коментарі