- Хух, нарешті п'ятниця! Сьогодні додому!, - підхвативши сумку на плече, кажу Маринці.

     - Ага, і на дискотеку?

     - Можливо.

     - А що там твій Макс?

     - Казав, якщо вийде-то приїде.

     - Класно, - посумнішала дівчина.

     - Не журись. Ще місяць, а там і твій коханий приїде, - намагаюсь підбадьорити подругу.

     - Ой, цей місяць як вічність триватиме.

     - Та де там. Наступного тижня вже сесія починається. Поки це все поздаємо, навіть незчуєшся, як цей час пролетить.

     - Твоя правда. За горами конспектів не буде можливості й думати про сум.

     - Добренько, бувай. Скоро побачимось!

     - Бувай, люба! Гарненько там відірвись!

     - Дякую! - і я рушила до свого поїзда, який щойно прибув.


Будучи вже вдома, вирішила трохи прилягти, а потім йти збиратись на побачення. Хвилин так за п'ятнадцять, зазвучала мелодія, що була на дзвінку від Максима. 

     - Дивно, щось він скоро... Алло! 

     - Привіт сонце! Як ти? Вже вдома? 

     - Так, вже приїхала. Відпочиваю трішки. А ти вже в місті? 

     - Сорі, киць, але сьогодні не вдалось вирватись. - проговорив з таки доволі жвавим голосом. - Не скучай, буду завтра. 

     - Угу..., - мій сум зрадив голос. 

     - Чесно буду! Все, іди відпочивай, відсипайся. Завтра наберу тебе. 

     - Добре. 

     - Цілую. Люблю тебе! 

     - І я тебе люблю! Па. 


   Так, так. Люблю! І хоч ми ще не так довго разом, але те почуття, що зародилося між нами, неможливо приховати. Знаю, що його тягне до мене, бачу, що подобаюсь. Так же і мене. Я скучаю без нього. Важко бути разом і так рідко бачитись. Добре, досить вже, а то ще розревусь... Краще подзвоню до Роксолани. 

     - Привіт подружко! - ох, як я скучила за нею. 

     - Привіт, Анютка! Як справи? Що нового? - защебетала, мов та пташка. 

     - Все добре, навчання теж, скоро сесія. Що у тебе? 

     - Та те саме. Відчуваю, що якщо не подужаю той граніт, то він мене завалить. 

     - Це той граніт, що гризеш чи той, хто його викладає? - жартую. 

     - А... два в одному! - сміється.

     - Ну... успіхів! 

     - Дякую. А ти чого це вдома? Я думала, що сьогодні знову будеш з Максом? 

     - Знову? Ми ще два тижні тому бачились. 

     - Та ну, не шифруйся вже. Я бачила його минулого тижня, у нас в центрі. Поспішав. Певно, якраз до тебе. 

     - Ні, Макс не казав, що приїде. Дивно. Може ти помилилась? - питаю розгублено. 

     - Та точно, це був він. Ти ж була вдома? 

     - Так, була. Я ще теплі речі брала назад із собою. - неприємне відчуття увірвалось мені в душу. Як же так? Чому я нічого не знаю?

     - Тобі це не здається дивним? 

     - Може, в нього були справи, а сказати забув. Треба запитати. 

     - Ну, гаразд, це ваші справи. 

     - Ти давай розказуй, як там у тебе на "любовному фронті"? - питаю у Росії, щоб якось відволіктись від своїх думок. 

     - Це два різні питання. На одному-глухо, а на іншому-появився дехто. 

     - І хто ця нова жертва? - жартую. 

     - Та тут я жертва! Є в нас один хлопець, на 5 курсі навчається. Проходу не дає. То на перерві підійде, то в столовій не дасть спокійно поїсти. 

     - І чого він добивається? 

     - Пропонував якось в кіно сходити. 

     - А ти що? 

     - Ігнорую… 

     - Чому? Не подобається тобі? - подруга вже мене дивує. 

     - Та наче симпатичний хлопець. Просто, розумієш, я ще з одними стосунками не розібралася, не знаю, що з того вийде. А тут другі починати… 

     - А що там твій Влад?

     - Все без змін. Але в мене є намір найближчим часом з ним серйозно поговорити. 

     - Чудово. От і визначся для себе, що і хто тобі потрібен. 

     - Так. 

     - Добре, люба. Ідемо відпочивати. Бачу і в мене завтра буде серйозна розмова з Максом. 

     - Окей. Зідзвонимось. 

     - Добраніч.