Вечір. Недільний день добігає свого завершення. З дому я таки нікуди і не виходила. Деякий час провела за розмовами з батьками. Зараз ще не пізній час, отож вирішила подивитись якийсь фільм. Мій вибір припав на веселу комедію американського виробництва. Переглянувши початок, вимкнула телевізор повністю. Не той настрій. Душа хоче музики. Лягла на ліжко поверх покривала, світло у кімнаті було вимкнено. Лиш трохи цю темряву з вікна освічував місяць. Одягнула навушники і понеслась по музичних хвилях. Пізні про кохання навіяли мені спогади з мого минулого. Одного часу,ще у школі мені подобалися два хлопці, одинадцятикласники. Були вони між собою кузенами й однокласниками водночас. Але зовсім між собою не схожими. Я, на той час навчалась у дев'ятому класі. Чому подобались обидва? Відповідь проста - я просто не могла оприділитись. Бачила блондина - мої очі сяяли, погляд не могла відвести від нього. Коли появлявся брюнет, серце починалось бити у пришвидшеному ритмі. Це була така собі юнацька закоханість. На вечірках у знайомих, я мріяла, щоб хтось з них підійшов, запросив на танець. На томість, я споглядала на те, як вони танцювали з іншими. Блондин, один час зустрічався з дівчиною з паралельного класу. Я не могла їх бачити разом. Тому, побачивши якось цю парочку у шкільному коридорі, просто йшла геть. Між нами ніколи нічого не було, навіть не спілкувались. Але знайомими були. Наші батьки раніше працювали разом. Якось в дитинстві, навіть була у одного з них у гостях.
   Ця моя закоханість продовжилась до певного часу. Якось літнім вечером гуляючи з однокласницею Вітою по місту, ми  побачили ще двох своїх однокласниць. Тож, вирішили підійти до них. Ті виявились не самі. З машини, що стояла поруч, повернулись два хлопці і обійняли дівчат. Сказати, що я була розбита, це нічого не сказати. Вони відверто фліртували між собою. Весело проводили час. Зробивши вигляд, що у нас ще справи, пішли геть. Попрощавшись з Вітою, я понеслась додому. Добре, що батьки були у гостях і не побачили мого стану. Забігши у кімнату, я ревіла як божевільна. Сльози по моїх щоках лились рікою. Я злилась на них, як вони могли так вчинити. Чому мої однокласниці? Чим я гірша? Як дівчата могли з ними бути, адже підозрювали, що брати мені подобаються? Я питала себе, чому світ такий не чесний? Я тут любила їх кілька місяців, а вони зав'язали себе з іншими.
     Проплакавши кілька годин, я все сиділа на тому ж місці і для себе в один момент зробила висновки. Що більше ніколи не закохаюся з першого погляду. Не буду за ніким сохнути, бо вони не варті моїх сліз.
     Тепер це все здається мені смішним. Як я могла закохатися в них? Тоді це було, можна назвати ще, дитячим коханням, яке до дорослого не має жодного відношення. Тепер я розую, що не можна кохати без взаємності. Це як самогубство для свого серця. Ти наче живий, але наче і ні. Твої думки завжди з ним. Де він? Чим зайнятий? А по вечорах, ще й з ким? Ти не живеш,не відчуваєш всіх барв життя. Невзаємне кохання - це біль, який знищує все живе всередині нас. Висновок-не спішити  закохуватись. Та хіба серцю прикажеш....