Нє,  ну  і  як  то  бабця  —  найближча,  рахуй,  людина  —  може йому  таке  загадати?  Після  того,  що  тоді  було,  піти  й помиритися  зі  Свєткою?  Ну  то  й  що,  що  пройшло  двадцять  з лишком  років  —  дитячі  травми  люди  до  старості  лікують. Костя  навідріз  відмовився  йти  до  Свєтки.  Вже  саме  її існування  було  живим  свідченням  його  довічної  ганьби. Але  як  же  відмазатися  від  бабці?  Сказати,  що  згоріла кондитерська?  Так  Свєтка  б  іншу  якусь  знайшла  собі  —  такі пронири  ніде  не  пропадуть,  це  ще  в  дитинстві  на  районі ясно  було.  Сказати,  що  не  знає,  де  її  шукати?  Так  навіть бабчині  сусіди  знають,  що  мережа  місцевих  бабок  під українською  церквою  працює  краще  за  будь-які  фейсбучні іммігрантські  групи:  всіх  найдуть,  як  не  ховайся. Костя  ще  з  годину  сушив  голову,  а  тоді  раптом  його осінило:  він  напише  бабці,  що  насправді  гей!  І  що  «пойняв це  в  буржуазному  фривольному  Парижі».  Так  він  уб’є  двох зайців:  і  зі  Свєткою  від  нього  відчепляться,  і  перестануть вважати  «дєвствєнним  ботаном-нєудачніком». Костя  звівся  на  рівні  ноги  й  струсив  із  себе  рештки невпевненості.  Цікаво,  що  коли  він  думав  про  бабцю, автоматично  робив  це  її  суржиком  з  дитинства.  Так,  наче крізь  роки  пробивався  запах  пиріжків  з  капустою  чи  маком. Запах,  утім,  пробивався  просто  з  сумки:  Костя  нарешті заходився  розкладати  все  українське  добро  поличками холодильника.  Вистачить  на  пару  тижнів. «Банки  назад передаш!» —  дописано  маминою  рукою  на  звороті  бабчиної записки. Костя  зітхнув  і  сів  за  листа  бабці.  В  принципі,  його  можна встигнути  передати  тією-таки  маршруткою.  Додавши  коробку французького  шоколаду  («І  нашо  ти  ото  гроші  тратиш?  У  нас шо,  конфєт  нема?»),  пляшку  сотерна  (вдома  пили  тільки солодке  вино)  і  пару  коробок  брі  та  рокфору  («Бо  інші  всі вонючі  сильно»). Костя  був  хорошим  хлопчиком.  Усіх  любив.  І  всі  вдома любили  його.  Тому  звістку  про  його  нетрадиційну  орієнтацію мають  сприйняти  толерантно,  обманював  себе  Костя.  А  там уже  як  піде:  коли  бабця  заспокоїться  зі  Свєткою,  він  скаже правду.  В  тому,  що  бабця  житиме  ще  довго  і  щасливо,  Костя аніскілечки  не  сумнівався  —  вона  любила  драматизувати  й кричати,  як  не  «Смерті  моєї  хочете!»,  то  «Тільки  через  мій труп!»,  скільки  Костя  її  пам’ятав. Але  цього  разу  все  було  не  так.  Тиждень  по  тому,  як  в Україну  поїхала  посилка  з  вином,  сиром  і  камінг-аутом,  з України  прийшла  сумна  звістка: «Бабця  померла.  На  похорон не  встигнеш,  приїзди  на  читання  заповіту».

©Ірена Карпа 2021
©Юта Радуга 2021