Костіне  горло  болюче  стислося:  полилися  сльози.  Не  встигне на  похорон!  Зате  примчить,  як  всі  ті  родичі-канальї,  на читання  заповіту  бабці,  якій  він  безбожно  брехав!  Ні, Костя  не  міг  собі  такого  уявити.  Ні  за  що!  І  хоч,  звісно, було  вже  пізно,  він  таки  вирішив  зробити  те,  про  що  його бабця  просила:  піти  й  поговорити  зі  Свєткою. Свєтка  з  бейджиком  «Селін»  хвацько  продавала  паризьким клієнтам  еклери  та  равликів  з  маком,  час  від  часу  (цілком так  по-червонослобідськи)  напарюючи  ще  й  тарталетку  з шоколадом  і  цитриною  зверху. –  Свєт,  привіт,  не  узнала? —  несміливо  підступив  до  неї Костя,  коли  надійшла  його  черга. – Pardon, monsieur? —  підняла  брову  вона.  В  цю  мить  Кості здалося,  що  він  переживає  страшний  сон:  стоїть  голим  серед людей.  От  тільки  не  в  літаку,  а  в  переповненій кондитерській. –  Два  круасани,  сіль  ву  плє, —  промимрив  Костя,  і  по  тому, що  таки  їх  отримав,  бодай  упевнився,  що  він  не божевільний,  а  Свєтка  це  Свєтка,  раз  його  зрозуміла. Костя  стовбичив  під  кондитерською  до  кінця  робочого  дня. Свєтка  вийшла  і  пішла  швидким  кроком,  ігноруючи  його. Костя  не  відставав  і  канючив: –  Свєт,  ну  Свєт,  поговори  зі  мною…  Ну  поговори,  а?! Звернувши  в  темний  провулок  на  острові  Сен-Луї,  Свєтка рвучко  щось  дістала  з  сумочки  й  направила  в  обличчя  Кості: газовий  балончик! –  Ти  достав  мене,  придурок!  Яка  я  тобі  Свєтка,  я  Селін Меньє,  громадянка  Франції!  І  як  ти  смієш  приходити  до  мене після  того,  що  тоді  сталося?! Костя,  закриваючись  руками  від  загрозливого  балончика, встиг  подумати,  як  хвацько  вона  примудрилась  поміняти  собі ім’я  та  прізвище:  зі  Свєтки  Менько  на  Селін  Меньє.
Молодець! –  Ну  от,  власне…  Після  всього  того,  що  сталося,  я  хотів… попросити  у  тебе  пробачення,  Свєта…  Селін.  Пробач  мені, будь  ласка.  Я  ненавмисно  годував  тебе  хробаками  тоді,  в третьому  класі.  Мені  просто  сказали  на  базарі,  що  з  них виростають  метелики.  І  я  той-во…  Чув  щось  про  метеликів  у животі  й  хотів…  Ну...  щоб  ти  у  мене  закохалася. Останню  фразу  Костя  сказав  майже  пошепки,  але  Свєтка почула  її  та  неохоче  опустила  балончик. –  Ну  ти  й  придурок,  Гавриленко.  А  я,  блін,  у  психологів лікуюся,  трачу  чесно  зароблені  гроші  після  твоїх «бабочок». Свєтка  розсміялась,  і  Костя  на  мить  побачив  ту дев’ятирічну  дівчинку,  в  яку  колись  був  так  сильно закоханий.  І  яка  йому  за  тих  хробаків  чи,  точніше,  гусінь капустянки,  мстилася  ще  довго  й  нудно:  закладала  перед учителями,  оббріхувала  перед  іншими  дівчатами.  І  навіть якось  викрала  його  штани  й  труси  на  річці,  тож  Костя  не міг  повернутись  додому. –  Моя  бабушка  померла, —  додав  тихо  Костя. –  Хто?!  Анна  Павлівна?! —  Свєтку  новина  торкнула  до  сліз на  очах. —  Коли?! –  Та  от,  день  тому… –  Так  шо  ж  ти  стоїш,  Гавриленко?!  Давай  руки  в  ноги!  Я  от давно  вже  вдома  не  була.  А  ти?  Якраз  оно  три  вихідні підряд.  А  Анна  Павлівна  мені  була  як  рідна...

©Ірена Карпа 2021
©Юта Радуга 2021