Він гнався по золотому полю, за Кіркілу. Це такий звір, за розмірами як кролик, очі в нього як в мухи, а крила літучої миші із хвостом скорпіона, який на кінці роздвоюється на два жала. В гільдії за нього давали непогану ціну, якщо принести живим, але він був занадто швидкий для хлопчини, який вже після двох годинної біготні за Кіркілу геть втомився. Йому було дуже важко, очі вже закривалися, але він звідкись черпав сили на ще два кроки, но не тепер коли Інфінітум зачепився об камінь і рухнув до землі а звірь вже полетів за горизонт.
"чорт! Знов його впустив! Якось потрібно міняти тактику. Може в них є якесь гніздо? Потрібно запитати у Лоренцо. А тепер ще мінутку полежу, і..."- попилясто волосий хлопчина в білій мантії із чорним орнаментом на комірі і ґудзиках та помічником на шиї розляхся на тому полі і заснув як дитина наруках в матері.
    Сонце вже зайшло за горизонт а місяць весів над Інфінітумом який ще спав але не довго, тому що холодний вітер який змусив його кіски задрожати, прокинув його.
- а? Що? Де я? Ааааа... Точно, яж заснув. Аааах. Тепер в місто треба перти! А може й ніііі.- із підозрілою посмішкою сказав це, встав із землі, склав долоні на проти грудей, так бутто молитися хотів
- темпоріс іт спаті трім его ут адт оппідум.- він швидко розчепірив руки і під його ногами почав вимальовуватися пектограмний круг із ерогліфами в середені і назовні. Потім весь хлопчина почав світитися і розкладатися на маленькі шматки, а ті на ще менші поки він не пропав із того поля.
   На вході в велике місто, що на великому острові, який був видний із острівця Зеро.
- ура!!! Так!!! Я не помер!!! Я зміх!!! Ура я буди жити!!! О! Потрібно розповісти Лоренцо!- і з всіх ніг він побіг до Лоренцо його друга і місцевого бібліотекаря, який мав най більшу бібліотеку в цьому світі. Вже була опівніч, але Інфініта це не зупиняло і він із всієї дурі почав гепати стукачем в двері.
-Ло-ре-н-цо!!- гукнув він так що сусіди прокинултсь і почали лаяти на нього.
- Заткнись!
- Подивись яка година!
- Зарас як спущуся, то мало не покажеться!!
- Чо там розорався!?
- Дай поспати!- репутація в нього була не дуже, а тепер впала ще нижче в очах цих недовольних, обурених сусідів. Але йому було по- барабану на них, тому що він чув як Лоренц вже шкандибає із свічкою до дверей. Вони відчинилися і на вулицю вийшов чоловік літ так сорок, в піжамі та з нічним ковпаком на голові, із свічником на якому було три свічки, трішки роздратований, сердитий, сонний і через позіхання ледь промовив:
-вибач я невзяв окуляри, хто ти? А то я не дуже добре бачу.
- Нічого страшно, це ж я Інфінітум.
- Ага, зрозуміло.- Лоренц схопив його за потилицю і забив його голову в бруковку так, що лише шию було видно- я ж тобі, казав! Щераз прийдеш посеред ночі! То мокрого міста не залишу! Зрозумів!?- грозним та суворим голосом погрожував Лоренц.
- уумммгу- ледь- ледь вимовив хлопчина. Він його відпустив і буркнув під ніс.
- добре, заходь. -  Інфінітум піднявся із землі, із його лицем майже нічого не було, лише деякі незначні царапинки, із усмішкою він послідував за бібліотекарем в сердину- а в тебе тут тепло- додав він і сів на крісло що напроти каміна. Вони сиділи в гостинній комнаті, Лоренц заварював чай а в каміні трісконіли сухі дрова, той вогонь, який був в каміні, освічував маленький столик, із темної деревини, який був на проти каміна, а біля того столика в обидва боки були розкішні, але старі і в деяких містях пошарпані, крісла ізумрудного кольору. Дід приніс дві чашки чаю, поставив їх на столик і присів на друге крісло, повільно видухнув і взяв чашку і не спішно, насолоджуючись тим смаком зеленого чаю, почав пити. А Інфін схопив ту другу і випив весь чай одним глотком-" ох! Підлітки! Всюди кудись поспішають і неможуть відрізнити справжній чай від лайна."- обурено в подумках сказав старий пивши чай.
- Так ти чого приперся в такій порі?
- А! Точно! Помниш те заклинання яке ти мені дав?- парубок посмішно і з усмішкою відповів йому, а той подивився на нього строгим поглядом, даючи сигнал, що потрібно більше інформації- нуу. Те. Як його? А! Ось! Заклинання телепортації. Воно спрацювало! І я цілий цілесенький.
- Дурак! Яж тобі говорив шо для тебе його ще рано використовувати! Тебе могло розібрати на шматки і не скласти назад!
- воу. Тихіше, бачиш я живий і все добре. О і ще я хотів тебе запитати про Кіркілу. В них є якісь гнізда, чи ще шось подібне цьому?
- Кіркілу... Чекай зараз принесу- Лоренцо обережно поклав чашку, встав взяв підсвічник і пішов в бібліотеку. Та бібліотека була великою і круглою. В ній полиці були полукруглі і викладині в круг, по спіралі, і високі були десь за два метра, а прохід між ними був такий вузенький, що ледь одна людина поміститься. Старий пройшов до столу що був при вході, взяв штуку яка була схожа на мікрофон і сказав
-лібрум інвийнятс КпТ- той мікрофон почав світитися віддаючи зеленим, потім те світло вийшло із нього створивши шар світла який направився в лабіринт із книжок, він крутився по тій спіралі поки не дійшов до центру, там він ввійшов в книгу і передав їй своє світло, після чого вона повернулася тим же шляхом до Лоренца. Він міцно її схопив і світло згасло.
- чудненько те що потрібно.- він вийшов із бібліотеки кинув книгу Інфану і вишвернув його, тому що хотів спати і взагалі він старий борчун якому все неподобається. Але Інфан йому нагадує його сина який помер через неправильне застосування заклинань.
   Молодик йдучи по вулиці скоро перегортав книгу і дізнався про те що ці звірючки мешкають в глубині пещер, які зазвичай находяться на сході.
" так! понятненько. А тепер куплю щось поїсти і гайда в пещери міста Рін". Він «позичив»  в пекарні декілька булочок, швидко їх зїв і відправився до пещер.
    Місто Рін було великим і могутнім,  але темним і страшним. Воно саме по собі віддавало страхом і печалью. Це все завдяки Мортему, до прибуття його величності це місто цвіло і пахло, воно було місцем мрій і втіхи, воно славилось своєю красою і величчю...
     Хлопчина дійшов вже до пещер і стояв біля входа в неї.
- Помічник який аналіз?
-[ іде процез аналізу. Зачекайте. ••• Готово. В цій печері нараховується близько до 3723000 осіб Кіркілу ]
-чудесненько.- він протягнув руку і вона почала світитися і освітила всю печеру. Це був навик «рання зірка». Коли світло пропало то по всій стелі повідкривалися червоні очі і почалася божевільна митушня із краю до краю поки вони не знаходили виходу. В пещері їх ставало все менше і менше.
- потрібно щось зробити. О! Нам анімалла капіт рете.- Із його руки вийшла сітка яка спіймала одного Кіркілу, потім вона піднялася вверх, Інфін впіймав за кінець мотузки і в нього получився воздушний шарик із Кіркілу в середені, а решта розлітілися хто зна куди.
    Раптом він почув жіночий голос
-ачтелірати ит саліре. Хлопець озирнувся назад як через нього перестрибнула, срібло волоса дівчина із червоними очима, і вхопила звірька, він озернувся а їй вже слід простив. Інфін був взбішений і знервований.
- ХЕЙКООО!!!- заорав він на всі сили які в нього були. Цей крик дійшов і до неї а вона тільки посміхнулася.
-хі.