Яка чудова осінь наприкінці жовтня: все червоне, жовте, яскраве і вкрай... божевільне! О, велика богиня Арано, ну поясни мені, простій відьмі, навіщо тобі треба було створювати стільки різних істот на одному клаптику землі? Невже не можна було розділити їх по різних планетах чи хоча б континентах? Це ж немислимо! Понад десяток різних рас, і кожна мала свої звичаї, традиції та особливості, які я повинна була знати.

І який біс сплутав мої документи в університеті? Дізналася — прибила б власними руками. Хоча відьмине чуття мені підказувало, що це все підлаштував ректор, аби заманити абітурієнтів на пробний та вкрай непопулярний факультет психології. Як результат всієї цієї афери — мені дали посаду одного з десяти психологів для нелюдів по всій нашій імперії. А ще, я отримала неперервний потік психічно нестабільних істот на будь-який смак і невеличкий офіс, де й проводила свої робочі будні.

Дивлячись на забитий до країв графік, мені хотілося битися головою об стіну — жодного вікна на найближчі місяці не передбачалося. Про відпустку можна було навіть не заїкатися, як і про лікарняне, тому що замінити мене просто не було ким. Хіба що вдасться відпочити, якщо якийсь клієнт розтрощить вщент кабінет. І то ненадовго, тому що імперія відбудовувала контору своїм коштом і займало це максимум тиждень. А далі все, як завжди: люди, нелюди, проблеми реальні й надумані, тихі відвідувачі або ж буйні. Нічого не змінювалося.

Старий бабусин годинник продзвенів вісім разів, оголошуючи її голосом чергову мудрість: «Люди йдуть, а мертві нервові клітини залишаються і мстять. Бережи себе, внучечко». Чуючи рідний голос, мої губи розтягнулися в усмішці. Поради цієї великої жінки завжди підіймали мені настрій. Недарма я їх притягла сюди після тривалих курсів підвищення кваліфікації. Розслабившись від психічного навантаження, вони повинні були мені допомогти не так гостро реагувати на стресові ситуації та особливості поведінки деяких неадекватних нелюдів. А такого завжди вистачало і багато хто з них просто не усвідомлював, що їхня “норма” могла бути для когось цілою катастрофою.

Тихий стукіт оголосив простір і у двері увійшов перший клієнт. Ним виявився статний чоловік, вкрай специфічної зовнішності: величезні фіолетові очі, природний магнетизм та надто красиве обличчя видавали в ньому інкуба. Одне з моїх незліченних татуювань спалахнуло, віддаючись теплом на ключиці, і охороняючи від вроджених чар. Незнайомець помітив сплеск магії та полегшено видихнув, сідаючи у крісло.

— Доброго дня, пані Елайно. Не уявляєте, наскільки приємно бачити професіоналізм, — куточок блідих губ ледь піднявся, видаючи напруженість співрозмовника.

— Доброго дня, лорде Нортон. Ну, чому ж не уявляю? Ми, відьми, вкрай чутливі до впливу інкубів, і тому намагаємося захистити себе від нього будь-якими способами. Адже ми з вами обидва знаємо, що зовнішність буває досить оманливою, а людські серця занадто тендітні, аби розбиватися лишній раз.

— Так, ви маєте рацію.

Поки клієнт з якимось скептицизмом розглядав інтер'єр, я налаштувала на запис магкам і сіла навпроти нього. Посунувши до чоловіка заздалегідь підготовлений договір, я помітила досить дивну реакцію — він сховав руки під стіл і відкинувся на спинку крісла. Цікаво, що приховувала така поведінка — вроджену гидливість до іншої раси чи небажання йти на діалог? Схоже, і те, і те.

— Що це за пристрій? — спитав він, вказуючи на невелику жовту сферу, яка повисла в кутку кімнати. Вона нагадувала величезного світлячка, який поміщався в долонях та іноді переміщався у просторі.

— Магкам. Він записуватиме наші сеанси та, за допомогою моєї магії, занурюватиме нас у потрібні умови для розв'язання проблем. Також, він може створювати ілюзію будинку, подорожувати по вашому минулому, візуалізувати пережиті ситуації та навіть змінювати їх перебіг, — помітивши стурбований погляд, я вирішила заспокоїти чоловіка, — Не хвилюйтеся, все записане не залишить межі мого кабінету. Якщо ви погоджуєтесь з договором, прошу поставити підпис, і ми зможемо розпочати наш сеанс.

— Дуже на це сподіваюся, — витончені пальці поставили хитромудрий підпис у контракті, і він відразу зник з наших очей. Поправляючи бордову краватку на своїй шиї, красень занепокоєно дивився на мене, не наважуючись на свою розповідь. Зробивши глибокий вдих, він випалив те, у що я не одразу повірила. — У мене виражений страх чужих дотиків і я не розумію, як з цим жити, коли на мене вішаються всі жінки підряд.

— Треба ж таке... Неочікувано... — здивувалася я, не уявляючи навіть, як це взагалі можливо. — А як ваші родичі сприймають цю особливість?

— Родичі? Чудово!!! Матінка щодня з любов'ю кладе натовпи красунь у мою постіль, від чого в мене почався нервовий тик і безсоння. Власне, до вас мене записала саме вона, тому я навіть не розумію, що я тут забув та як ви можете мені допомогти.

— А після чого почалася така реакція? Можливо, ви втомилися від чужих дотиків чи хтось близький вас зрадив? — розігрався професійний інтерес, ігноруючи реальну можливість позбутися від клієнта. Це ж треба таке? Інкуб із гаптофобією! Кому скажи – не повірять.

— Я змалку такий і давно з цим змирився. А ось матінці моїй мозкоправ не завадив би.

— Значить, вам боятися нічого! - спритно зловила на слові інкуба, доки не відкараскався розповідати. Це ж унікальний випадок! - Пропоную подорож по минулому, а потім я зроблю спеціально для вас амулет, який блокуватиме родову магію. Від фобії він не вилікує, але всякі дамочки перестануть вішатися вам на шию, що значно полегшить життя. Згодні?

— Магію інкубів майже неможливо заблокувати, як ви собі це уявляєте? — засміявся лорд, скептично піднімаючи чорну брову. — Ваше татуювання не можна набити всім істотам в Делірії.

— А про татуювання не йшлося, — посміхнулася, на ходу дістаючи магкам із повітря та простягаючи клієнту. За цим страхом щось стояло, і моя відьомська інтуїція аж свербіла від цікавості та нетерпіння. — Ну, невже вам не хочеться мінімізувати чужі дотики? Ви в жодному разі нічого не втрачаєте.

Яскраво фіолетові очі впилися в мої, намагаючись чи зрозуміти мій зиск, чи просто спопелити. А даремно. Ми, відьми, за своєю натурою були жалісливі та дуже любили допомагати іншим. Не дивлячись на весь свій мстивий характер та манію експериментувати з різними зборами, допомога іншим залишалася для нас завжди у пріоритеті. Вона була життєво важливою.

— "Et secreta revelentur"¹, — прошепотіла я, після того, як інкуб наважився на подорож.

За лічені секунди кімната перетворилася на величезну зелену галявину, засіяну сотнею магкамів. Вони висвітлювали шлях і мерехтіли десятками різних відтінків. Саме так виглядала долина минулого для кожної живої істоти. Одні спогади вигоряли, інші спалахували подібно до зірок. Серед усього цього безумства мені потрібно було знайти найтьмяніший нічний ліхтарик, відігріти його і побачити те, що він зберігав у собі.

Бірюзова трава лоскотала голі ноги. Я котру годину бродила серед спогадів лорда Нортона, але відкопати в них причину такого розладу не могла. Зате від штабелів красунь, які вішалися на нього з абсолютно одним й тим самим безглуздим виразом обличчя вже нудило. Якщо описувати все, що відбувалося з ним усе життя двома словами, то це була сценка театру — «Морський чорт спокушає електричного вугра». Найрізноманітніші жінки з кровожерливими поглядами намагалися з'їсти нещасного інкуба в поцілунках, а він, своєю чергою, витворяв такі па, що циркачі могли б позаздрити. Таких ситуацій було настільки багато, що в якусь мить мені й самій стало бридко від чужих дотиків, при тому, що чіпали навіть не мене.

Блукаючи вздовж десятків доріжок, я натрапила на нічім непримітну сферу. Вона ледь-ледь світилася фіолетовим кольором віддаль галявини й тому привернула мою увагу. Взявши у руки магкам, мені відкрився дуже старий спогад. У ньому Нортон виглядав як семирічна дитина. Він бігав лабіринтом від своїх друзів і несподівано для себе заблукав. Високі кущі простягалися на кілька метрів нагору і не давали йому побачити навіть Місяця. Він тинявся однаковими рядами, аж доки не забився в черговий глухий кут і заплакав. Якоїсь миті до нього підбіг інший хлопчик — людської раси. Незнайомець обійняв його і почав заспокоювати, поки перед очима інкуба не з'явилася червона завіса. Це було воно! Все стало на свої місця, і я поспішила вивести з долини пам'яті клієнта.

— Ви зрозуміли, що сталося того дня? — нетерпляче поцікавилася, на ходу дістаючи із заначки основу під амулет. Поки нелюдь намагався усвідомити свою орієнтацію, я нанесла своєю кров'ю візерунок і закріпила його своїм особистим експериментальним заклинанням.

— Це безглуздо, моя раса не об'єднує душі! Та ще й із чоловіками! Це ж нонсенс! — фіолетові зіниці заволокло чорним, і повітря в кімнаті значно нагрілося. По моїй шкірі розлилося тепло, а татуювання від стороннього впливу на психіку почало пульсувати. — Мені було лише п'ять років, як це взагалі можливо?!

— Раджу вам поговорити з матір'ю про ваші гени. А ось цей амулет позбавить вас від набридливих жінок. Чесне слово, якби я була на вашому місці, давно б втекла в монастир від них.

— Навіть не знаю, що гірше. Бути єдиним геєм-інкубом, з фобією чужих дотиків, або ж бути першим інкубом-монахом, — чоловік розлючено потер скроні, взяв кулон і мовчки вийшов із кабінету, переварюючи інформацію.

На моїх долонях лежав магкам, у якому відзеркалювалось зображення двох абсолютно різних дітей. Якщо Бейт був шалено привабливим ще в дитинстві, то інший хлопчик не мав нічого примітного, крім розсипу шрамів по всьому тілу. Вигоріле руде волосся виблискувало на сонці, а ямочки на щоках майже не привертали увагу, бо були видимі лише під час посмішки. Я не знаю ким він був. Можливо, він працював у них прислугою чи був випадковим малим крадієм, котрий натрапив на панського сина і пошкодував його. Цього мені не вдалося побачити. Але якщо лорд Нортон якось знайде цього бідолаху, то боюсь вони обидва стануть моїми постійними клієнтами.

Якби мені раніше хтось сказав, що подібні відносини між інкубами та людьми взагалі можливі, я б посміялася йому в обличчя і дала свою візитівку. А от моєму клієнту, швидше за все, дадуть по гарному обличчі. Навряд чи матінка, чи той рятівник повірять йому з першого разу. Добре, що на найближчий тиждень все було розписано і мені не доведеться слухати занадто часто його обурення. Головне, щоб до нового сеансу він нічого не натворив.

¹. "Et secreta revelentur" — з латині означає "І нехай таємниці відкриються".