Вулиці Делірії огорнув густий туман. Я йшла вздовж змерзлих будинків і щосили намагалася згадати, що ж сталося вночі, але пам'ять не хотіла повертатися. Здавалося мені, що розповідь Алана була не зовсім точною, тому хотілося б дізнатися деталі. А ось застуді було байдуже на похмілля і вона набирала обертів, відбираючи  залишки сил. Всю дорогу до самого будинку я чхала, витирала струмок з носа і сварилась, на чому світ стояв, на своє здоров'я. Хто б там що не казав, але алергія його добре підкосила.

А ось біля самого будинку на мене чекав ще один сюрприз, красивий такий, статний, у новенькому дорогому костюмі, який на тлі оббитої штукатурки мого будинку виглядав у рази багатшим. І звали цей сюрприз — Бейт Нортон. Змірявши напівзагоєний синець інкуба втомленим поглядом, мовчки відчинила двері й почала знімати шарф із шиї. Хоча, чесно кажучи, хотілося повіситися на ньому і припинити ці муки. Поки я стягувала верхній одяг, несподіваний гість сумлінно намотував кола моєю кухнею, роблячи мені чай і видавлюючи в нього сік з лимонів. Вже не знаю, чи він так стрес знімав, чи хотів якнайшвидше мене вилікувати й нарешті виговоритися, але коли я відпила напій, лимона в ньому виявилося стільки ж, скільки й заварки.

— Гаразд, зізнавайтеся. Що зробив ваш Ай цього разу? Зуб вибив? Між ніг дав? Послав? — бачачи, як обличчя інкуба з кожною моєю фразою хмурилося все більше, я почала судомно думати, що ж могло бути ще гірше. — Матері вашій нажалівся?

— Та краще б він пожалівся! — не витримав чоловік, дістаючи з кишені пляшку вина та відпиваючи з горла. — Ай просто з'їхав із орендованої квартири та зник! Я ніде не можу його знайти! Із вуличних боїв він теж пішов! Ось де мені тепер його шукати?

— Не знаю... Може, у друзів? У батьків? Зазвичай нелюди так і чинять, — "коли намагаються уникнути неприємних залицяльників" — доповнила подумки. Засмучувати інкуба ще більше не хотілося. — Ви не думали спробувати перенести свою симпатію на когось іншого?

— Як?! У мене вічно Ай перед очима стоїть, навіть уві сні приходить. Я місця собі не знаходжу!

— Гаразд, маю одного знайомого інформатора.  Я можу запитати у неї, тільки мені потрібно більше інформації про вашого красеня. Розкажіть мені, що ви дізналися про нього, перш ніж заробили собі його автограф під оком?

— Небагато, насправді...

Поки інкуб мені описував подробиці та тинявся по моїй квартирі, ніби по своєму власному будинку, я намагалася зрозуміти, коли ж наші стосунки перейшли на стадію «я нишпорю у твоєму холодильнику і ходжу у твоїх капцях». Дивитися на двометрового статного чоловіка із сорок третім розміром ноги, у моєму взутті з тридцять восьмим, було вкрай комічно. Ще смішніше було спостерігати, як Нортон розмахував палкою ковбаси, у пориві емоцій і праведного обурення, хоча обурюватися треба було б мені — їжа то моя була...

Вислухавши цілу повість про сердитого боксера, я надіслала повідомлення бабі Дані з проханням пошукати інформацію на Ая. А ось Нортон зовсім розкис, продовжуючи пиячити, сидячи на моїй софі. Відволікти від тяжких дум його зміг тільки мій чих і бурчання з-під його дупи:

—  Агов, чоловіче, у тебе костюмчик звичайно гарний, але підніми свій зад з мого сидіння! Май повагу до жінки!

Не очікувавши  такої каверзи лорд Бейт вилаявся і відстрибнув подалі від балакучої софи. Я ж стомлено похитала головою. Магія погано слухалася і витрачати сили ще на одну проблему мені зовсім не хотілося.

— Ні, Нортоне, це не білочка. Це чортова родова алергія та застуда. Я коли чхаю, предмети оживають.

— Правда? О, це уже несподівано... — зам'явся інкуб, нахабно влаштовуючись на дивані та відбираючи половину ковдри. — А мене Нор звуть, привіт пані... софа? Маєте чудовий вигляд...?

— Який галантний кавалер, Елайно. Вам варто придивитися до нього краще, а не шукати йому сумнівних нелюдів у пару. Ваша мати буде на сьомому небі від щастя! — химерно пробурчала софа. — Твердуватий правда, але ти цілком можеш його відгодувати.

— Свята Інсаніє, за що це мені? Ну, де я так нагрішила в минулому житті, що в цьому мене переслідують невдачі? Я що, була палієм диванів? Чи фонтани руйнувала? Чи ламала стійки?

— Годі вам, Елайно, — почав лорд Бейт, обіймаючи мене за плечі. — У вас цілком мила особливість. Це ж так чудово! Вам ніколи не буває самотньо.

— У такі моменти я мрію про самотність. Навряд чи вам доводилося в дитинстві пояснювати друзям, чому ви розмовляєте зі своєю білизною або чому раптом ожила ванна. Подібні моменти відбивають бажання спілкуватися з людьми.

— От чому у вас така стійка нервова система. Ви з дитинства працюєте із психами, так? — співчутливо запитав напівп'яний інкуб, гладячи моє волосся. Ніколи не подумала б, що він так легко напивався. Он, уже очі злиплися майже, хоча випив пляшки дві вина. — Захоплююсь вами...

— Вашими стараннями, мене мало чим тепер можна здивувати. Хоча зарікатися не буду, а то ще щось трапиться... — кинувши погляд на сонного інкуба, похитала головою і вклалася зручніше на боковушку. — Сподіваюся вам там зручно спати, на моїй дупі. Дякуйте Інсанії за те, що я вкрай чуттєво ​​ставлюся до сну. Чорт...!

Цікаво, всі живі істоти так жили, чи це мені тільки так пощастило? Келих алкоголю стверджував, що деяким нелюдям доводилося й гірше. Розглядаючи шевелюру інкуба, я чомусь згадала те, що сталося вночі. Уривки пам'яті спливали образами, легкими дотиками й, що найгірше, незрозумілим теплом. Закривши свої очі, я раптом виразно побачила, як так само торкалася волосся Алана і гладила його по голові. Як він дивився в мої очі з ніжністю, хитаючи головою через мій п'яний стан. Як я цілувала губами його шию, а він міцно притискав до себе, намагаючись втихомирити мене. Свята Інсаніє, Алан Хоум що, святий? Звідки він узявся взагалі на мою хвору голову?

Несподіваний дзвінок відволік від думок, і я спробувала намацати під кістлявим тілом лорда Бейтона свій телефон. Ткнувши в екран, почула задоволений голос баби Дани, яка мовляла про зниклого:

— Він працює офіціантом у «Тихому домі». Якщо поспішите, то встигнете поговорити з ним до закриття кафешки. У вихідні вона працює до сьомої вечора, так що у вас в запасі є ще години три.

— Слухайте, невже це той самий рудий Кай? — здивувалася я пристрасті сплячого інкуба. Це ж треба було закохатися в нього.

— Якщо бути точніше, лорд Кайтон Даст — спадкоємець, що втік, бажаючи добитися всього своїми силами. Ну знаєш, дитинко, синдром багатого синочка.

— Боюся, що в мене самої незабаром  буде синдром психованого психолога... — задумливо простягла у слухавку, намагаючись придумати, що робити. — Дякую, бабо Дано. З мене тортик.

— Не переймайся, Елайночко. Не чужі люди ж.

Скинувши виклик, я обережно вилізла з-під інкуба і пішла за настоєм для тверезості.  Діставши з холодильника потрібну баночку, впевнено розштовхала Бейтона і влила в нього цю гидоту.

— Що це було? — просипів лорд від міцного напою. На смак було пекельною сумішшю, зате діяло майже моментально.

— Я знайшла вашого Кая і якщо ви швидко приведете себе до ладу, то навіть зможете його побачити сьогодні. Бажаєте?

Так швидко при мені ще жоден нелюд не збирався. Бейтон блискавкою погнався у ванну, пригладжуючи волосся, вмиваючись і заїдаючи лимоном перегар. Я навіть не встигла переодягнутися, як він виштовхав мене на вулицю і почав розпитувати куди їхати та скільки залишилося часу. Ось, що означало "кохання". Вчись, Елайно. Дивись, яка це велика сила. Не те що всі ці рожеві марення про кохання до труни. Справжні почуття коштували багатого і навіть могли підняти з ліжка після перепою. Всім би такого.