Вона стояла на іншому боці вулиці, роззираючись доокола, і лишень раз, на секунду, глянула на нього. Наче дві зелені блискавиці пустила в його бік. Матвій поправив комір свого пальто. Погода страшенно зіпсувалась. Він звик, що перші дні жовтня ще радуюсь сонячним теплом, але не цієї осені. Вчора було ще добре. А сьогодні, зненацька, од самого ранку грянула злива. І так і хлеще протягом дня, час від часу вщухаючи на якусь годину чи дві. Злива оббивала ще навіть не до кінця пожовклі листя з дерев, омивала сірі будинки, роблячи їх ще більш похмурими.

Ті, що відважилися висунути носа на вулицю, промінявши затишок домівки на бридку погоду, ховали обличчя в довгих різнокольорових шарфах, і намагалися пересуватись швидко, розбиваючи калюжі на тисячі брудних бризок.

Вона стояла і роззиралася. Волосся її лежало по плечах, сяючи здоровим блиском, досягаючи до сідниць. Раз у раз кидали на це волосся завидливі погляди ті жінки, що наважувались глянути доокола, а не лише під ноги.

Обережно, намагаючись оминути кожну калюжу по дорозі, він підійшов до неї.

- Привіт.

Вона глянула на нього спочатку як на дурня, а потім просто здивовано. Бодай щоб мабуть зрозумів, прочитав у цьому погляді, що не звала вона його до себе, не чекала, не кликала. Та йому вмить і так стало все рівно, бо дивилась вона таким зеленими очима, що світ навколо захитався, закрутився та й потонув у тому зеленому чаєві. Він розглядав її аж занадто прискіпливо. По-хамськи. Але… Але Матвій навіть якби захотів, не зміг би відвести очі від тієї краси.

- Ти мабуть загубилася. Допомогти? – ляпнув перше, що прийшло у голову. Щоб і далі не стояти мовчки, витріщаючись, мов ідіот.

- Ні, я чекаю на когось.

Мабуть, треба було. Треба було щось ще сказати, розпочати розмову, потягнути. Трохи знахабніти. Дівчата ж таких люблять. Але вона була як сама неприступність. Не дивилась навіть на нього уже. І все, що він міг бовкнути, це: «Я Матвій». Дурне, і нікому не потрібне. Я – Матвій.

- Ярина.

Вона сказала це, знову глянувши йому просто в очі. Але сказала! Сказала, і він, Матвій, аж просяяв.

- Яке гарне ім'я… - прошепотів, видихаючи залишок повітря з грудей, а вдихнути уже не зумів. І тоді вона усміхнулась кутиком найніжніших у світі уст, ледь-ледь, як Мона Ліза усміхається зі свого невеличкого полотна.

Матвій усміхнувся у відповідь, вже широко і щиро, бо зрозумів одне – вона має бути його. Його жінкою, його дівчинкою, його красунею і княжною. Він її вже не забуде, не відпустить. Глянувши на нього, осяяного усмішкою, Ярина насупила чорняві брівки, наче в тій посмішці угледіла щось страшно неприємне.

- Бувай, Матвіє, - одразу ж попрощалася і полинула вулицею.

«Ти куди?» - кричав він, не розтуливши рота. «Ти ж на когось чекала!» Поривався за нею бігти, але ноги наче вгрузли в асфальт. Чекала, чекала… Може на нього? Може, однак, свого дочекалась?

Знову уперіщив дощ, і її блідо-жовта курточка розтанула за його стіною.