«Сьогодні» тягнулося безкінечно довго. По краплині міліло, скрапувало дорогоцінними хвилинами. Він слідкував, як з’являлася перша видима зірка, а потім ще декілька, тих, що можна було узріти над його містом. Хотів би дістати ті зорі для неї, хоч кожну по черзі на всі дні її життя, або ж усі разом, одразу. Та не міг. Занадто високо для його польоту.

Вкрите зорями сьогодні перетікало у завтра. А те «завтра» було ще страшніше, бо мало більше годин до зустрічі з нею. Вони танули противною ірискою на зубах. Довгою вервечкою непотрібних облич, неважливих справ. І він не запам'ятав нічого з усього, що трапилось до зустрічі з нею…

- Маєш переглянути ці папери, - голос Олі, колеги, чув наче через вату. – Гей, Матвіє! Папери!

Своєї уваги на неї звернув не більше, ніж на предмет інтер'єру.

- Вибач, ніколи.

Схопився з місця, бо вже майже-майже. Вже скоро побачить «свою» Ярину. Вибігав з офісу, натягуючи пальто по дорозі, і стрімголов летів до тієї невеличкої кафешки.

Її ще не було. Звісно, бо він же прийшов раніше. Тепер мусить терпляче чекати. Мусить перечекати ті останні декілька хвилин, що боліли найдужче. Бо відома всім істина – можеш чекати рік, а остання хвилина буде найважчою.

Вистукував пальцями по дерев'яній поверхні столу лейтмотив свого серця, що гупало, як шалене. Виглядав у вікно, бо ж чекав. Бігав очима від однієї дівчини до іншої. Здається, вивчив кожен сантиметр тієї вулички. Почав вивчати небо, яке ще зранку раділо променям, що проривалися з-за хмар, але зненацька, у лічені хвилини, наче темною ковдрою вкрилось – жодної щілини. Буде дощ.

- Привіт, - вона теж з’явилася зненацька, як ті хмари.

Матвій скочив на рівні ноги. А вона, усміхнена і прекрасна, з довгими косами на плечах, сіла напроти.

- Ну що, розкажеш трохи про себе і звідки взявся? – почала розмову перша, незважаючи на його мовчання, прорізане лише ледве чутним «привіт».

І тоді сталося щось надзвичайне. Вона вже не була тією неприступною дівчиною, холодною, як той день, коли вперше її побачив. Ярина сміялась, фліртувала з ним. Грайливо опускала вії, коли він робив їй черговий комплімент.

Вони не могли наговоритись: про подорожі, про кіно та книги, про музику, про космічні системи і надприродні сили… Вона підтримувала будь-яку тему, а від того Матвію здалось, що іншої такої більше не знайде. Споріднена душа є одна в цілім світі. І його, в цей момент, п'є з ним зелений чай.

Голову закрутило і знесло вітром. Втратив голову. Все.

Друзі сказали б, що так не можна. Куди ж там, йому вже тридцять. Але він не з друзями. Чхати що подумають ці невдоволені життям чоловіки.

Він з нею. З нею йому двадцять.

Нарешті вона розтанула. Ярина. Яра. Ярося. Взяв її за руку, а вона не пручалась, і відчув, що тепер все зможе.

Світ лежить під ногами. Але чхати на світ, бо він зараз з нею.