Уперіщив дощ.
За хвилину безхмарне зоряне небо почорніло і опустилося на місто, мов капелюх.
Матвія нудило, крутило у животі, хоча він нічого не їв уже декілька днів. Кидало з холоду в жар, спина вкривалася потом і несвіжа футболка липла до його тіла.
Де вона ділася?
Де вона?
Де?..
Не втримав стогону від хвилі болю і зарився лицем у подушку.
Який сьогодні день?
Ще осінь надворі?
Несподівано завібрував телефон, що давно лежав без діла, тихий і мертвий. Матвій схопився на ноги, ледь втримався, бо в очах усе запливало чорним. Нишпорив в розкиданих речах, шукав слухавку. Знайшов її під купкою розмальованих клаптиків паперу. Навіть не глянув на дисплей.
- Синку?
- Мамо?
То була не вона. Знову була не вона. Але від рідного голосу йому на мить полегшало. Відступила нудота, і те, що дерлось крізь його серцевину, скинуло оберти.
- Матвіє, ти як? – жінка на другому кінці жалібно схлипнула. – Я відчуваю, щось коїться.
- Я… нормально, - він не наважився відімкнутися. Зібрав усі сили, щоб його голос звучав бадьоріше.
- Скажи мені, що за нечисть тебе турбує?
- Про що ти, мамо?..
- Матвіє… Ти не телефонуєш, жодної звісточки від тебе. Але навіть за ці сотні кілометрів я відчуваю – щось коїться. Сьогодні мені наснився сон, - жінка замовкла. Стало тихо з обох кінцівок електродроту на цілу хвилину. – З тебе виходило щось нечисте, просто з душі! Ти корчився від болю і кричав так, що, здавалося, не витримаєш цього ритуалу, помреш…
Його мама знову схлипнула, тихенько заголосила.
- Але ж це лише сон, - зробив спробу усміхнутися, щоб звучало безтурботніше. – Зі мною усе добре, правда, заспокойся…
За вікном гримнуло страшенно гучно і зв'язок урвався. Матвій простягнувся на підлозі – сил встати вже не знайшов.
Думав про свою дівчинку, ігноруючи удари болю і приступи блискавиць за вікном. Пам'ять стирала і те, як вона звалася. Здається, це було щось на «Я». Ярослава? Яся?
Хтось наче провернув ключ у дверях.
- Ярина.
Це сказала вона.
Стояла над його розпростертим тілом у білій сукні, на шиї мала нитки білих перлин, густо намотані. Волосся спадало по грудях і спині, обіймало майже її всю, а очі, прекрасні очі, в темряві квартири світилися не зеленим, а чорним.
Матвій спробував звестися на ноги, але завмер, ставши на коліна, простягнув до неї руку і не наважився торкнутися. Чи вона це була?
- Як ти ввійшла? – прошепотів пересохлими губами.
- Через двері, Матвіє. Не на мітлі ж прилетіла!
Ярина засміялася. Захихотіла як тоді, у кав'ярні. Як справжня дівчина. Його дівчинка.
Він врешті обхопив її руками, міцно обійняв за ноги, все ще стоячи на колінах, відчуваючи, як стає солодко-легше.
- Не чіпай! – вона зробила крок назад, легким рухом відштовхнула його від себе. – Мало тобі страждань було? Це як цукерка – щастя від неї короткочасне, а після хочеться ще і більше.
- Будь зі мною, - шепотів безсило і жалюгідно, повзав перед нею на колінах, хотів схопити за поли сукні. – Я не можу без тебе, а ти без мене. Будь моєю…
- Я не твоя, Матвіє, - знову засміялася. – Говорила тоді, не тебе чекаю! Це його я, це без нього я не зможу, це він не прийшов вчасно, а ти трапився не в щасливу хвилину. Вибач, хлопче.
- Що ти таке кажеш, Яринко…
- Досить пестощів, - вона опустилася біля нього. – Мушу забрати лише щось своє і дам тобі спокій.
Матвій завмер у недоречній позі. Не розумів, що коїться, а від того ще більше скидався на божевільного. Не хотів розуміти. Все одно було на приниження, лишень би бути поряд неї завжди.
- Краще б тобі зціпити зуби і закрити очі, - дівчина схопила його за плече, зовсім не по-жіночому. Матвій продовжував дивитися.
Тоді Ярина солодко усміхнулася, провела долонькою по його щоці, подарувавши негадану до тих пір ейфорію. Він наче до небес піднявся, наповнився по вінця живою водою. А на ділі просто на хвилину осліп.
Впав на землю з гучним гуркотом.
Нутро його, наче лезом прорізало, всі нутрощі поперевертало. Кричав як навіжений. Здавалося, його судини і нерви намотують на довгі пальці, а потім виривають, з корінням.
Грім гуркотів майже без перестанку, і Матвія за його гуркотом чути не було.
Ярина піднялася. Витерла і так чисті руки об білу сукню. Поправила перлини на шиї.
Матвій лежав на підлозі непорушний. Пустий. Порожній. На диво, ще живий.
Вона ступила крок до дверей.
Він лише помітив, що ноги у неї босі.
Не знав, що сталося, і чи прийде тепер ранок. Вона виходила босими ногами з його життя.
Не його. Не дівчинка. Він її зовсім не знав, але продовжував кохати тим шматком серця, що залишився цілий.
- Хто ти? – прохрипів ледь чутно. Вона затрималась і глянула через плече. - Ти… відьма?
- Відьма? – засміялася, аж відкинула голову назад і трусонула волоссям. – Все що надприродне – неправда, ти ж знаєш це.
Босі ноги ступили ще крок, різко зупинилися. Вся її стать випромінювала неприродну силу, а тихі слова лунали гучніше грому:
- Я жінка, Матвіє. Просто жінка.