- Яриночко… - шепотів у гарячці. – Де ж ти, моя дівчинко?

Тиша стояла стіною, наче натхненний солдат, непорушно. Ось його диван який він ненавидів, бо вона на ньому не лежала, ось ванна, у яку навіть не заходив, бо вона так і не прийняла у ній душ, не загорнулася в його рушник. А ось далі лежить його телефон, на дзвінки якого Ярина не відповідає. Повідомлення ігнорує. І допіру тепер Матвій зрозумів, ще не знає, де вона живе.

Допіру тепер, коли вона пропала.

Провалилася крізь землю.

А під ним ґрунт не розсунувся, асфальт не тріснув. Не побачив Матвій пекло під своїми ногами, а вже б краще було б йому там, бо без неї у цьому світі пече не менше, ніж у казанку Люцифера.

Тиждень він бігав містом, шукав її вулицями. Хватав, як навіжений, дівчат за рукави жовтих курточок, обдзвонював лікарні. Звернувся у поліцію.

- Він вбив її! Вбив! – кричав у лице якомусь рядовому слідчому.

- Громадянине Рогоцький! Заспокойтеся, а то я накажу вас замкнути в ізоляторі, для профілактики адекватності! Хто вбив Ярину?

- Чоловік в пальто!

Двоє хлопчаків-поліцейських, що нишком підслуховували, не стримали сміху, але поглянувши в шалені Матвієві очі, одразу заспокоїлись, важко ковтнули страх у горлі.

- В пальто, чорному, - продовжив він. – Вони говорили у той день, коли вона зникла. Вона його боялася, бо він погрожував, казав щось про мотузки…

- Добре, пане Рогоцький, я задам вам декілька питань про вашу Ярину. У неї є якісь близькі, рідні? Ви їм телефонували?

- Підозрюю, що немає… Ми не говорили про наші родини.

- Друзі? Вона ж мала підтримувати контакт ще з кимось.

- Не знаю, ніколи не чув, щоб вона з кимось ще говорила, гуляли ми лише удвох, нам ніякі друзі непотрібні були.

- На Бога, хоч фото її з фейсбука покажіть! Існувала ваша Ярина чи ні? Ви ж про неї абсолютно нічого не знаєте!

Хлопчаки повторили спробу пирснути сміхом.

- Що ти верзеш, бовдуре! Вона справжнісінька за вас усіх! А ваша справа знайти її, робіть щось для цього!

Схопив слідчого за поли жакета, добряче таки схопив, що той аж проїхався на стільчику.

- Виведіть його! – крикнув, бризкаючи слиною.

Матвія підхопили під руки і за хвилину він вже лежав горілиць на вулиці. Ні поліція, ні лікарні, ні навіть морги не знали, куди запропастилася його дівчинка.

І тоді стало справді боляче.

Він перестав виходити з квартири і втратив лік часу. Не вмикав електроприлади і не відчиняв двері наполегливим сусідкам. Не ходив на роботу.

Йому увесь час чогось не вистачало в собі. Він був як незакінчена скульптура. Груда каменю, від якої відламують по шматочку, розбивають на дрібки. Почував себе як жива Венера Мілоська, що раптом осягнула відсутність своїх рук, і не могла цьому ніяк зарадити.

Матвій – Венера.

Він попросив її, як жінку, просив як останній невдаха, що давно зійшов з орбіт Марса. Венера усміхалася йому кам'яним обличчям, пустими очицями, і знизувала плечима.

Не чув нікого і бачити не хотів, окрім її образа перед очима, що тьмянів і стирався кожного дня. Він повільно забував: колір волосся, форму нігтів, жовту курточку. Лише її зелені очиська сяяли, мов живі, дивилися в душу.

Від непростимої зради пам'яті він починав плакати, хапався за деталі. Малював її на клаптиках паперу, мочив їх сльозами. Інколи ставало так боляче, що в судомах не міг піднятись з підлоги.

З нього щось витягували. З нього щось виривало Ярину.

Зателефонувала Оля. Невдоволеним тоном сказала, що більше не вдається прикривати його на роботі, шеф страшенно злий і ставить ультиматум – або Матвій вийде завтра в офіс, або вилітає зі скандалом.

Матвій кинув слухавку. Роботу він втратив, як і друзів, котрих давно проміняв на незнайомку, що так несподівано зникла з його життя.