Коли був з нею, дні відчував по-інакшому. Здавалося, що можна їх спробувати на дотик. Пропускати крізь пальці. Дні, наче живе пульсуюче єство, огортало їх двох. І якби Матвій вірив у магію, то це акурат вона і була б. Але Матвій не вірив. Він міг сказати що це щасливий випадок, доля, половинка, секрет всесвіту, але не чаклунські походеньки.

Але магія!.. Вона була десь близько! Невидимим підземельним джерелом вже текла під його ногами! Матвіє, хіба ти не відчуваєш?

Яринка була то з ним, то якби ніде не була… Зникала з його карт і поля зору. Зустрічі з нею були безцінними. Вона ж не погоджувалась на те, щоб переїхати в його квартиру, жити разом. Зустрічались, як підлітки, аж соромно часом було.

А якось… Якось він вмовив її поїхати разом подивитись на замки Львівщини. На один день лише, збиралися повернутися ввечері. Але той день пульсував навколо них живим єством, а час залишився за його межами. Вони гуляли по Львову до темної ночі, стомилися нещадно, і Матвій сказав, що не буде в стані сісти за кермо, аби не наражати, передусім її, Яринку, на небезпеку.

Вона розгубилася. Потім розізлилася навіть, не хотіла з ним розмовляти, а коли він зняв один номер в готелі на двох, одразу ж замовила пляшку червоного вина. Готель був чудовий, не було чого жалітись, та й не діти вони вже давно… Для нього Ярина настільки стала дорога, що міг би навіть на килимку у її ніг чувати над її сном. Навіть не торкнувся б ні разу, якби не хотіла.

Замовлене нею вино було сухе і боляче стягувало обвітрені губи, а вона пила келих за келихом. Волосся, мов живе і дике, лежало на плечах і захоплювало красою.

Вино було кисле, але вдаряло у голову. І тоді вона врешті розслабилась і підійшла до нього. Навмисно стягнула з себе светр, зняла джинси… Стояла, з викликом, в чорній білизні, вдивляючись у його обличчя.

І тоді він сказав, що він і пальцем її не торкнеться, якщо вона не хоче. Але Ярина у відповідь поцілувала. Поцілувала губами зі смаком кислого вина і гіркої осінні.

Стала, наче, на секунду, ним.

Світ відступив на крок. Тоді дерево-осінь скинуло свої листя і приготувалося до нової пори року.

Матвій це зрозумів скоро, дуже скоро. Декілька днів потому, коли знову, відпросившись з роботи раніше, біг, щоб встигнути її побачити, хоча б на годинку. Вона була не сама. Вперше, після їх знайомства. Говорила з високим чоловіком в чорному пальті. Він стояв до Матвія спиною, тому розгледіти, хто це, було важко.

Але побачив очі своєї Ярини, налякані. Неприродно зелені і налякані, такими їх ніколи не бачив. Стояв, притулившись до стіни якогось будинку, через це видно його не було, зате міг усе чути з розмови Ярини з чужим чоловіком.

А говорив він холодно.

- … знаєш сама, як сильно впливають на свідомість ці мотузки, якими його зв'язала, - звинувачував її у чомусь.

- Але ж я думала це він! Мусила чекати і чекала, навіть подумала, що це і є той, вибраний!

- Помилилася. Одразу знала, що помилилася.

Ярина відступила від чоловіка на крок, відвела погляд. Здалеку було видно, що боїться.

- Вже потім зрозуміла… Вже не було як назад…

- Я розчарований.

- Але… - підняла очі, що блищали від сліз.

- Розчарований. Тепер це твоя проблема. Чим швидше облишиш її, тим краще.

Чоловік в чорному пальто, навіть не попрощавшись, залишив Ярину і пішов у протилежний бік. Матвій вдивлявся в його спину, слідкуючи кожен чіткий крок. Бачив, як йде поміж людей, які, здалось, стараються триматись осторонь.

Було холодно. Страшно холодно. Не на вулиці. Не в погоді справа. Було холодно у душі.

Повернувся поглядом до того місця, де хвилину тому стояла Ярина. Але його дівчинки вже не було.