Ярина. Яра. Ярося. Ярииина.

Її ім'я, наче молитву, повторяв раз у раз у голові. І бачив її, до найнепомітніших дрібничок, мов живу, тут, поряд. А, може, хотів бачити. Хотів бачити її стрункий абрис в своїй квартирі. Вона б лежала на його розкішному дивані, розкинувши довге волосся по світлій тканині. І воно, природно темне, на такому контрасті здавалося б чорним. Вона пила б з ним каву з його чашок, ходила босими ніжками по його паркеті, лежала б у його ванній, а потім, він дав би їй загорнутись у свій рушник.

Матвій не вмикав світло. Лягав на свій розкішний диван і закривав очі. Вона стояла на іншому боці вулиці, у світло-жовтій курточці та джинсах. Волосся струмком стікало по плечах, аж до сідниць. Зелені блискавиці кресали великі дівчачі очі. І кожна з цих блискавиць потрапляла у нього.

Наступного дня він поїхав на те саме місце, в той самий час. Стояв годину, може дві під пронизливим осіннім вітром, розглядаючи кожну дівчину, що траплялася у полі зору. Але її не бачив. Не міг не побачити. Не міг переплутати. Просто на тій вулиці її не було.

Через день так само. А потім знову.

Ковтав гірку каву, пив те чорне пійло без цукру склянками. Інколи забував поїсти.

Ярина, Яра, Ярося – повторяв у думках, наче боявся забути.

Дурниці! Знав бо, що навіки вічні в’їлося її ім'я в його пам'ять.

Не вірив в Бога. Але просив, щоб дав йому ще одну зустріч з нею.

Чи то Бог, чи може якісь інші сили, але одного дня він все таки її побачив. Навіть не настільки побачив, як відчув, що це вона. Знову на вулиці. Повертаючись з роботи додому, сідаючи у машину. Побачив дівчину зі спини, з довгою косою до поясу. Побіг за нею, не дивлячись під ноги, і з полегкістю видихнув тільки тоді, коли глянула на нього своїми зеленими очиськами.

- Ярина!

- Це знову ти, - стверджувала. Прохолодно і трохи байдуже. Опустила голову і сховала пів обличчя в квітчасту хустину, що слугувала, мабуть, шарфиком. Не зупинилась навіть.

- Чекай будь-ласка, зупинись!

- Йшов би ти собі, Матвіє.

Та куди ж йому йти, якщо не з нею? Немає місця краще. Тому і поспішав, терся поряд, виміряв однакові з нею кроки.

Ярина зненацька ввійшла в якусь невеличку кафешку, він аж оторопів, але пішов слідом. Зняла довге, темно-синє пальто, в яке сьогодні вбралася, хустину, повісила речі на залізний гачок при вході, а сама сіла за столик для двох. Він сів навпроти, навіть не питаючи дозволу.

- Йшов би ти собі, я чекаю на когось, - сказала вже знайому фразу, наче то було її рятівне кільце.

- Може на мене? Може мене все життя чекала?

Йому казали так жінки. Вбачали в тих словах неймовірну романтику, і, міг присягнути, мріяли почути у відповідь те саме. І він навіть сказав котрійсь, перший, без «тонких» жіночих натяків. Сказав, бо закохався, хлопчиськом був. От і зараз сказав це Ярині. Сказав, бо хотів почути у відповідь «так», як ті його жінки, яких залишав без надії.

Вона грайливо підняла брову і голосно розсміялась. Сміялась так голосно і дзвінко, що хтось з присутніх навіть повернувся в їх бік, глянув осуджуючи, забурмотів щось під носа…

- Твоє щастя, що не на тебе, - промовила, все ще сміючись, і одразу відволіклась на офіціантку. – Тістечко з маком будь-ласка, і какао. А молодому чоловікові нічого, він скоро піде.

Матвій часто вирішував за своїх дівчат, бо бачив в цьому прояв справжньої чоловічої руки, твердості. Він – голова, жінка – шия. Він буде вирішувати, вона лише могла підказати, порадити. Але Ярині навіть слова противного не міг би сказати! Вона намагалася його здихатись, наче щеня, що вже набридло своїми ласками. Відчував, що гладити її не можна, бо шерстка наче з голок. Але тягнуло до неї. Либонь феромони, хімія якась діялась, бо не мав як по-іншому пояснити те почуття.

- Що зробити? Як привернути твою увагу? – пішов ва-банк. Розкрив усі карти і чекав з її боку лише нитку надії.

- Зірку з неба дістати! – сказала, і знову залилася сміхом, наче вбачала в тих словах щось страшенно дотепне. – Пора тобі, Матвіє, тепер справді серйозно прошу. Йди, не клич біди на свою голову.

Дійсно, вмить посерйознішала, стурбовано глянула у вікно, а потім на нього. Зловив погляд зелених очей і проковтнув його в себе, як чудодійне плацебо.

- Піду, якщо пообіцяєш іще раз зустрітись!

- Нащо тобі?

- А може закохався у тебе! – випалив гарячково, і навіть вірив, що правду каже. Бо хіба ж не правда?

Ярина глянула на нього глибоко і задумливо, в нутрощах щось залоскотало, холодком обдало, наче від страху.

- Добре. Завтра. У цьому ж кафе. В такій самій годині. А тепер йди, поки не передумала.

Матвій вискочив на вулицю, сіяючи від щастя. На радості ледь не втрапив під колеса автомобіля. Летів додому, як на крилах, тепер бо розумів весь зміст цієї фрази. Хапався від однієї справи, до іншої, не знав лишень як згаяти час, що повз собі, мов черепаха, не зважаючи на його шалену потребу.

Не мав як думати про те, що з ним коїться, бо думки були зайняті тим «завтра», яке ще навіть не наступило.