Теофін самотньо сидів на східцях перед Святинею й вдивлявся вдалечінь. Він відверто нудьгував, з того часу як Хаймон, а вслід за ним і Орай покинули Храм, атмосфера серед товариства прислужників стала напруженою. Покарання клятвопорушника, не принесло, такого бажаного, спокою їхній спільноті. Більшість із них не відчували жодного піднесення, чи радості звершення правосуддя. Навпаки, наче якась чорна хмара оповила це місце, й не давала можливості повністю повернутись до звичного устрою життя.

Теофін часто згадував Орая і його відмову карати Хаймона, попри тиск, і вимоги декого з духовенства, палицю він так тоді й не підняв. Тоді, радикали спробували підняти і його на глум, звинувачуючи в гріховності, однак Старійший Марк заступився за нього, проголосив покарання виконаним й завершив суд. Трохи згодом, як дізнався Теофін, Старійший особисто висловив свою підтримку і схвалив рішення Орая обрати милосердя. А вже за кілька днів, несподівано для всіх, і особливо для Теофіна, Орай заявив, що має намір покинути Храм. І хоч би як не намагався Теофін переконати друга залишитись і запевнити, що скоро все налагодиться, але Орай залишився непохитним у своєму рішенні покинути Храм.

Він сказав, що буде шукати власний шлях, що зрештою зможе послужити Пантеону в інший спосіб, а для цього потрібно було перш за все набратися мудрості та досвіду. Теофін витав у думках, розмірковуючи як складеться подальша доля його друга і чи вони зустрінуться ще коли-небудь.

Однак, вже невдовзі, до реальності його повернула постать в далині, що наближалась до Храму зі сторони селища. Прислужник гадав хто б це міг бути, іноді вдавався до такого роду розваги аби чимось зайняти свій розум й спробувати відгадати особу гостя ще з відстані. Припущення, що це просто селянин відкинув одразу, це було б надто просто, тим паче знав, що вони поодинці зазвичай не ходять. Тоді, це міг бути паломник з далеких земель, що вважав найбільш вірогідним. Була здогадка, що це особа знатного роду яка вирішила очиститись тут від своїх гріхів, а потім знову повернутись до мирського життя наповнившись новими духовними сенсами. Траплялось також, що ця знатна людина, часто похилого віку, бажала постригтись в ченці й відійти у вічність, як чернець, служитель Богів, а не як надмірний дворянин, й таким чином заслужити собі якісь привілеї на тому світі. Іноді сюди відправляли небажаних конкурентів у боротьбі за трон, чи земельний наділ.

Поки над цим усім розмірковував, чорна цятка на горизонті все наближалась і наближалась. Зрештою, Теофін помітив, що ця людина не ступає по дорозі прямо. Її хилило то в один то в інший бік і закидало по сторонах дороги, важко було розгледіти напевне, адже доводилось дивився проти сонця. Куди ж це п’яному до Храму – була початкова думка, але швидко її заперечив поставивши собі питання. А що як цей мандрівник поранений, або сильно хворий і потребує допомоги? Але якщо він із селища, то хтось мав би його супроводжувати, або ж там трапилось щось жахливе?

Він спробував уважніше приглянутись до подорожнього, але за кільканадцять секунд зміг тільки, впевнитись, що об’єкт спостереження, справді хилить зі сторони в сторону. По цьому, не довго думаючи Теофін поспішив на зустріч людині, яка явно потребувала допомоги Храму.

Коли ж, відстань між ними, добряче так скоротилась, перед собою бачив особу окутану в чорне, котра йшла наче в тумані широко розводячи руками раз по раз хапаючись за голову. Мандрівник безперервно бурмотів, щось нерозбірливе й здавалось не помічав прислужника.

— Пане, що з вами? — запитав Теофін, щойно підійшов досить близько.

— Голова, як же болить голова… — перервав своє бурмотіння чоловік, хоч би на мить.

— Вас поранили? Чи можу я вам допомогти?

— Ні. Страшенно болить голова, допоможіть дійти до Храму, — він стискав зуби мало не до скрипу, так наче це мало допомогти втамувати біль, і говорив уривчасто, мало не по складах, — Старійший… потрібен…допоможе… врятує…може…допоможе. Допоможи, я… я… Норвін. Де Норвін?

Слова мандрівника почали губитись в маренні, а разом із ними і їх сенс, його бурмотіння стало майже нерозбірливим як для слуху, так і для сприйняття.

Теофін взяв його під руку й заходився допомагати дістатись до Храму. Вже невдовзі помітив, що кисть подорожнього зовсім біла, шкіра дуже суха й потріскана, подекуди облазила, подекуди кровоточила. Нігті чоловіка були чорними так ніби він землю рив голими руками. На мить Теофін замислився, що це за хвороба така і чи не нашкодить їм усім такий гість у Храмі. Він вагався чи варто піддавати ризику інших. Але йому вдалось швидко опанувати себе й відігнати думки, що не гідні справжнього прислужника, обов’язок якого допомагати нужденним й нікому не відмовляти.

Дорога до Храму зайняла чимало часу, адже незнайомець не міг швидко пересуватись через недугу, Теофіну доводилось мало не тягнути його на собі й на кінець шляху він вже сам вибився із сил. Ті з прислужників, що саме в цей час опинилися на дворі й мали можливість за цим спостерігати, дивилися з цікавістю із певною пересторогою зважаючи на дивний вигляд чоловіка. Хтось побіг до Храму, щоб сповістити Старійшого про прибуття гостя, хтось намагався допомогти.

Перед самим входом до святині мандрівник закляк, Теофін відчув як по його тілу пройшла дрібна дрож.

— Ну ж бо, ходімо, лишилось ще трохи. Там Старійший.

— Я знаю, знаю… треба просто трохи перепочити. — чоловік міцно стиснув плече прислужника. В цих висохлих і здавалося б кволих пальцях таїлась чимала сила, така, що Теофін мало не скрикнув від несподіванки та болю, що сковував його плече.

— Ну, гаразд, перепочиньте. Можете сісти тут, на сходах, — нарешті хватка ослабла й щойно чоловік сів, Теофін тут же відсторонивсь потираючи плече, роззирався навкруги, поглядом шукаючи підтримки у братства.

Прибулець мовчки сидів на сходах схиливши голову, з під каптура чулось важке дихання. Так, минали секунди, і навіть цілі хвилини, але він не робив жодних дій. Ніхто нічого не розумів, перешіптувались, розпитували у Теофіна, але той знав не більше від них самих. Від цієї дивної ситуації, ставало тим більш дискомфортно чим довше ця невизначеність продовжувалась.

— Ходімо, ви маєте показатись Старійшому, — нарешті мовив Теофін, адже вважав це своїм обов’язком, зрушити цю ситуацію з мертвої точки.

— Так, ти правий хлопче, — втім, в сторону Храму він не зрушив ні на сантиметр.

Таке звернення трохи образило прислужника, але цей прояв неповаги до його сану сприйняв як наслідок недугу чи маловірності гостя.

— Не думав, що колись тут буду, — кинув фразу про себе мандрівник, — але пора йти в середину. Ні, ні – я сам.

Він відкинув допомогу храмовників, й важко звівшись на ноги впевнено рушив до святині, але знов зупинився за крок до входу. Вдивлявся в середину, так наче готувався ступити в безодню, а не в Храм. Прислужники й ченці перезирнулись, вражені такою чудернацькою поведінкою гостя.

Мандрівник попрямував до центру, роззираючись навсібіч не то із цікавістю, не то із пересторогою і вже невдовзі поставши перед Старійшим вклонившись привітався.

— Вітаю і тебе мандрівнику, — Марк виглядав спокійно, але не надто привітно. — Назви своє ім’я мандрівнику.

Була певна пауза, яка змусила багатьох замислитись чи справді гість хотів назватись.

— Моє ім’я Крейґ.

Старійший видав здивування бровами, а тоді кивнув, вочевидь йому було знайоме це ім’я.

— Для чого ти тут Крейґ?

— Мені потрібна ваша допомога.

— У тебе було багато часу, щоб звернутись за допомогою. Чому саме зараз?

Крейґ виглядав дещо розгублено, адже Старійшому було відомо про нього, він звичайно був відомий, але не настільки щоб його ім’я знали навіть релігійні діячі, відірвані від мирського життя.

— То вам відомо про мене?

— Так. — тільки й відповів Марк, не вважаючи за потрібне ще щось роз’яснювати.

В повітрі витала певна напруга, Теофін теж її вловлював, йому здалось, що Старійший відчуває явну неприязнь до гостя, але тримає себе в рамках гостинності.

— Я не можу дати відповідь на ваше питання Старійший. Правду кажучи, я й сам не знаю чому не звернувся раніше. Але я прийшов зараз і прошу вас про допомогу.

Старійший довго мовчав перш ніж відповісти.

— Гаразд. Ми нікому не відмовляємо у допомозі, й тобі також не відмовимо.

— Дякую, Старійший, — сказав Крейґ і вклонився, — я цього не забуду і віддячу.

По цих словах гість дістав чималу торбину із грошима. Немала пожертва, промайнула думка в Теофіна, схоже таки цей чоловік зі знаті. Тоді, на обличчі Марка завжди спокійному і добродушному, він помітив зовсім непритаманну емоцію – справжню огиду, яка межувала зі зневагою. Самого Теофіна дещо дратував той момент, що гість не потрудився скинути свого каптура увійшовши до Храму – це була явна неповага до Пантеону. Хоча можливо ця людина не бувала раніше в таких місцях, й не знає про цю традицію, або ж має на те якісь інші, більш вагомі причини.

— Дуже щедро з твого боку, але ці гроші не годяться.

Серед не багатьох присутніх в Храмі пішов поголос. Як це не годяться? Щоб Старійший і відмовив прихожанину в пожертві, їм ці гроші знадобились би. Хоч накази Старійшого завжди виконувались беззастережно, без сумніву, так було б і цього разу, але декого все ж муляло питання фінансування Храму. І питання тут радше стояло в тому: як можна відмовлятись від таких грошей, аніж яка цьому причина?

— Це не ті гроші. Село Вилички біля Вортуму, якщо ви знаєте про мене, то і про село мали б чути. Я там був, я чесно заробив ці гроші.

Теофін уважно спостерігав за наставником, намагаючись вловити кожне мудре слово, більше того, часто, мимоволі намагався імітувати його манеру поведінки і спілкування. Ось і цього разу, від нього не вислизнула реакція Старійшого, якого ці слова здавалось насторожили. Хоч і ставлення Марка до прибулого було загалом, не надто хороше, а проте, він тримався досить добре, щоб цього явно не виказувати. Однак, по цих словах він окинув поглядом зал і звернувся до присутніх помітивши кількох ченців, що саме зайшли.

— Дорогі прислужники та ченці, змушений попросити вас залишити мене з гостем на одинці. Схоже, наш гість бажає розповісти мені про важкість, що в нього на душі.

Теофін вийшов, не розуміючи такого поспіху, однак він помітив, яке невдоволення викликало це розпорядження Старійшого серед ченців, які тільки-но встигли переступити поріг Храму як одразу ж змушені були його покинути. Правду кажучи, прихід цього таємничого гостя зацікавив Теофіна, не менше ніж його слова і реакція на нього Старійшого. Він щось говорив про місто Вортум, яке було недалеко від батьківщини Теофіна і те село… з кумедною назвою Вилички. Назва ця, звучала напрочуд знайомо, але, як на зло, саме зараз, ніяк не міг пригадати нічого конкретного про це село. Ці думки зайняли у нього мало не всю дорогу до опочивалень, але зрештою він здався, не в силах пригадати. Сподівався якщо це справді, щось важливе то рано чи пізно воно ще обов’язково спливе в пам’яті.

Майже біля місця призначення він зустрів Теоліка, який швидким кроком прямував в сторону Храму.

— Куди це ти так поспішаєш, Теоліку?

— До Старійшого.

— Я щойно звідти, прийшов якийсь дивний, хворий чоловік, і Старійший звелів всім покинути приміщення.

— Я знаю, мені передали, що Старійший хоче мене там бачити.

— Он як? Тоді не смію затримувати… хоча чекай. Ти чув, щось про село Вилички, про нього згадував той чоловік? Крутиться на язику, але не можу пригадати в чому там була справа.

Теолік зупинився на якусь секунду, а тоді швидко відповів.

— Село яке стало жертвою набігу маруасів. Я справді поспішаю.

— Точно, дякую Теолік! Вибач, що затримав. – енергійно мовив Теофін.

— Потім поговоримо.

Вони розійшлися, Теофін ще більше вповільнив крок, тепер все стало на свої місця, він одразу пригадав того біженця, що був тут минулого тижня і ті жахливі історії, що він розповідав про той набіг маруасів. Слова Старійшого про брудні гроші спливли у свідомості мимоволі, в одну мить його пронизала страшна здогадка. Він закляк, а його серце забилося в тривозі. Це той самий найманець-маруас, про якого торочив селянин, той що ніби то допомагав захищати їх село. І напевно той самий, що влаштував різню баронів у Прикордонному лісі. А зараз цей маруас в Храмі, жорстокий безпринципний вбивця на Святій землі! Що йому тут ще робити, як не вбити когось?

Прислужник нервово ковтнув слину, до нього повільно почав проникати страх, про який вже роками й думати забув, відколи прийняв нове ім’я, а разом із ним нове життя. І що тепер, дні спокою минули? Невже вони все ж знайшли його? Навіть тут, осторонь від всього мирського і все ж вони його знайшли? Як це взагалі можливо? Йому було невтямки, адже ніхто про нього не знає, нікому й ніколи не говорив про своє минуле і навіть те звідки він. Єдиний хто може знати щось про нього це Старійший, але ж він не міг би нікому цього сказати, та й навіщо йому було це робити. Першою ж думкою, було негайно втекти поки цей маруас ще не встиг виявити його. Він з острахом глянув в сторону Храму чи бува, з того боку не йде небезпека, але нікого видно не було. Однак дивлячись на білі стіни Храму, трохи заспокоївся, в якийсь момент йому стало соромно за свою низьку поведінку. Місце яке повинно було сповнювати кожного спокоєм і надією викликало в нього страх – неприпустимо

Щоб прийти до тями, Теофін подумки проговорив коротку молитву, це змусило його пригадати хто він і що тут робить, а також повернути спокій, який був втратив через надмірну емоційність. Він прислужник Храму, чого йому тут боятись? В місці яке освячене, в місці де чистота вище за все – ні, Боги не залишать його. Це й справді змусило його заспокоїтись.

Для себе Теофін вирішив, що буде наглядати за цим Крейґом, щоб той не наробив якогось лиха поки перебуває тут. У каяття такого закостенілого злочинця, йому мало вірилось, тому варто було бути з ним обачним. Він не забув як ще недавно молився Саваху. Щоб покарав того злочинця, що звірствував у Прикордонному лісі, а тепер він тут шукає притулку і зцілення. Теофін замислився, а що якщо, кара нарешті зійшла на цього злочинця і справедливість Саваха лягла важкою ношею на тіло і душу цього негідника? І чи повинні вони в такому випадку, порушити правила Храму і не допомагати цій особі, побороти недугу? Для себе, він ще не вирішив яка ж позиція буде правильною.

Прислужник розмірковував, чи справді той найманець є маруас, на це відповіді не мав, але те, що той навіть у Храмі не скинув каптура промовисто говорило само за себе. А якщо той прибулий і справді маруас, то, що він тут робить? Чому не звертається за допомогою до своїх, до маруасів? На всі ці питання відповідей не мав, але планував розпитати про це у Старійшого Марка або Теоліка коли трапиться така можливість.

***

Минали дні, а загадковий гість все не покидав Храм. Однак, Теофіну він не часто траплявся на очі, та і загалом тримався осторонь від усіх. За цей час прислужник трохи заспокоївся майже впевнившись, що цей Крейґ справді прийшов сюди за допомогою і немає намірів нікого скривдити. Проте, Теофін все ще майже нічого не знав про нього, зі Старійшим зустрітись йому так і не вдалось, а Теолік відмовився говорити про їхнього гостя, посилаючись на заборону Старійшого.

Така таємничість була не до душі Теофіну, і вся ця ситуація явно спонукала його розгадати цю загадку. Однак він для цього нічого так і не зробив, адже чітко розумів, що це явно не його справа. Адже в іншому випадку Старійший посвятив би його в цю таємницю, як це зробив із Теоліком.

Їхній гість не виявляв жодних ознак агресивності, він взагалі був дуже замкнутим і рідко з ким говорив окрім Старійшого, а каптура свого він так і не скинув. Хоч судячи з вигляду його рук можна було сказати, що він став загалом трохи здоровішим, сухість і виразки повільно починали сходити, та і здавалось, що тремтіння і слабкість більше його не турбували. Іноді, Крейґа можна було застати в Храмі за молитвою, але тільки в той час, коли в приміщенні ставало найменш людно.

Теофіна цікавило, що ж це за така хвороба спіткала цього чоловіка, для цього навіть відвідував монастирську бібліотеку й ще раз перечитав працю Верховного Цілителя Теодора «Медицина». Одначе, так і не зміг визначити хворобу гостя, до того ж із спостереження на відстані, без огляду і розмови із самим хворим зробити це було неможливо.

Ще через кілька днів до їхнього Храму із міста Двандо, на запрошення Старійшого Марка, до них завітав цілитель-емпат, щоб допомоги їхньому гостю. Однак на відмінно від Великого Цілителя Норвіна ніхто його не зустрічав так помпезно, та і загалом його перебування у Храмі виглядало скоріше інкогніто. Також, на цей раз до споглядання зцілення нікого не було допущено, окрім Теоліка. Процес зцілення за закритими дверима тривав довго, аж занадто довго, так що дехто навіть почав турбуватися за тим, що там відбувається. Ніхто не виходив з Храму впродовж годин, тож прислужники вмовили Теофіна піти й з'ясувати ситуацію. І він пішов, грюкнувши у масивні двері, поставив питання.

— Агов, що там відбувається? Все гаразд?

По якомусь часі за дверима почулись кроки і приглушений голос.

— Це ти Теофін?

— Так.

По цьому була якась дивна, довга пауза

— Теолік. Теолік, ти ще там?

— Ти сам?

Він був один, але про всяк випадок роззирнувся по сторонах, щоб упевнитись в тому, що нікого іншого тут не було.

— Так. — за секунду двері заледве прочинились, Теолік визирнув, наче для того, щоб упевнитись чи справді на вулиці нікого немає окрім Теофіна і перш ніж новоприбулий встиг хоч щось сказати той продовжив. — Швидко, заходь.

І тут Теофін побачив цілителя який лежав на підлозі й не ворушивсь. Теофін одразу наблизився до цілителя. Цілитель виглядав блідим, хоч його очі й були широко відкритими, здавалось він був безтями, Старійший намагався привести його до тями, але марно.

— Що трапилось? Що з ним? — запитав шокований Теофін, перевівши погляд на Крейґа який безвольно сидів спершись до стіни, він більше навіть не приховував своє обличчя. І воно було жахливе, мало походило на людське, тут справді було щось спільне з маруасами яких він колись бачив кілька разів, а саме чорні.

Перша думка Теофіна була, що це саме Крейґ таке зробив із цілителем, але він вирішив не робити надто поспішних висновків.

— Хтось просто не договорює правду і ось наслідок. — відзначив Старійший, відриваючи свій погляд від цілителя, спроби привести того до тями зазнали краху, він підвівся й попрямував у невелике приміщення, що завше було замкнене. — Теолік, поясни всю ситуацію.

— Спершу все йшло наче добре, Дарін налагодив зв’язок із розумом Крейґа. Ми з’ясували причину проблеми з його розповіді і там же на тому ж емоційному рівні шукали рішення, щоб повернути йому хоча б душевний спокій. До остаточного вирішення питання, коли прибуде більш кваліфікований цілитель у сфері проклять. Дарін саме почав діставатися до кореня тривоги, недужого.

— Я проклятий, а не хворий, — втрутився Крейґ, втім якось надто мляво й не надто залучено в розмову.

— Так, ми в цьому пересвідчились. Однак щось пішло не так, не було якогось опору чи не сприйняття свідомості. В якусь мить Дарін просто застиг на місці, ми навіть спершу не помітили. Думали може це його методи такі й не хотіли відволікати. Але Крейґ перший помітив, що Дарін не реагує. Ми намагались якось привернути його увагу, але марно тоді просто поклали сюди.

— Як думаєш, що сталося? — спитав Теофін.

На що Теолік просто розвів руки, а замість нього відповів Старійший, який саме повернувся з флаконом якоїсь каламутної рідини.

— Це питання до нашого гостя. — Старійший відкоркував флакон й влив кілька крапель у рот Даріну, й сів біля нього на підлогу.

— До мене? Звідки мені знати, я на цілительстві не розуміюсь.

— Що він побачив у твоєму розумі?

— Не знаю, він міг на будь-що так відреагувати я ж вбивця.

— Ні. — Марк похитав головою. — Я знаю Даріна вже давно, він міцний, стійки цілитель, аби що з ним не зробило б такого. Він добре знає як користуватись своїми здібностями, щоб допомогти іншим і не зашкодити собі. Тобі доведеться розповісти про те, що не договорив раніше мені і Даріну.

Крейґ мовчав.

Старійший торкнувся лоба Даріна, той і досі не реагував.

— Не допомогло, доведеться доставити його до Теодора.

До самого Теодора, подумав Теофін, адже це був лідер ордену цілителів, а якщо вже справа потребує його втручання, то все і справді було погано для Даріна.

— Знав, що все не може бути так просто. — констатував Крейґ, вочевидь маючи на увазі себе, а не Даріна.

— Ти приховуєш правду і ось до чого це призвело. То може пора зробити простіше? Що саме ти так відчайдушно ховаєш? — наполягав Старійший, поступово втрачаючи терпіння.

— Гаразд, — сказав Крейґ, — яка вже тепер різниця. Я намагаюсь ніколи не згадувати про це, але це не просто, коли воно до тебе приходить майже кожної ночі в кошмарах. Я вбив людину, так тут немає нічого дивного — я вбивця, принаймні донедавна був ним. Але питання не в тому скількох я вбив, а де і за яких обставин.

До Теофіна підступала нудота, від цього байдужого тону яким говорив цей монстр і ще й не аби де, а в Храмі Пантеону. Але сам він нічого зараз з цим зробити не міг, до того ж, йому все-таки було цікаво, як ця особа стала проклятою.

— Я вбив одну людину.

— Ти повторюєшся. — відзначив Старійший, облишивши Даріна і повністю зосередившись на розмові.

— Так, але з чогось треба почати.

— Продовжуй, — запропонував Теолік.

— Я згадував про це, але не вдавався в деталі. Отож, я почну. У мене було завдання, я тоді був ще не досвідченим найманцем. Треба було прибрати якогось винороба, я не пам’ятаю в чому була суть, минуло вже майже двадцять років з того часу. — Крейґ говорив меланхолійно й безживно, дивлячись кудись в підлогу.

— Він був не сам, з ним було ще кілька, вони всі розбіглись в різні сторони, я розгубився хоч і знав хто був моєю ціллю. Я погнався за ним. Він був на диво прудким, і вже скоро я втратив його з поля зору. Я стояв вночі посеред вулиці і шукав виходу з цієї ситуації, в час коли моя місія була під загрозою. Але я досить швидко зрозумів куди він дівся, я увійшов у стару будівлю й не відзначив, що це за місце було, — Крейґ зупинився, схоже він саме дійшов до найнеприємнішого моменту своєї історії і замовчав.

Теофіну не подобалось те що він чує, передчував, що зараз доведеться дізнатись про щось справді огидне.

— Цьому немає прощення... — він зціпив зуби наче готуючись до удару й на мить наче відсторонився, а тоді продовжив. — Я знайшов його, він ховався за вівтарем, і молився. Він мене побачив, але не спробував тікати, а тільки продовжив молитися, я дозволив йому завершити. Він сказав, що якщо я його вб’ю тут і зараз, то буду проклятий і кара Саваха дістане мене де б я не був, і щоб не робив. Що я не знатиму спокою, ні вдень, ні вночі. Що колись коли я захочу спокутувати свої гріхи, спокута омине мене і ніколи не отримаю прощення. Його слова звучали з категоричністю яку я не міг тоді зрозуміти, так наче він хотів мене залякати, бо ми були в Храмі бога справедливості. Але він не намагався мене залякати, це було попередження або пророцтво, тепер я вже знаю це точно...

Здавалось ніби сама ця розповідь виснажила Крейґа, бо говорив він з такою сухістю і хриплістю наче, впродовж довгого часу проголошував відчайдушну промову. Але він продовжив, скоса глянувши на статую Саваха.

— Я відповів, що мушу дотриматись слова, він не чинив опору, виглядав зовсім спокійно і навіть не дорікнув мені... Але я ніколи не забуду його погляд. Це не був страх, не був гнів, не був осуд... я не знаю як це описати... це була рішучість, щось невідворотне, мене пробрало аж до кісток і справді злякало. Але попри все я виконав своє завдання, кров залила вівтар і підлогу, я вийшов з Храму брудний, нечистий, як ззовні, так і в середині. Але я все ще був гордий, з того що виконав завдання, і дотримав слова. Однак з того часу тривога міцно засіла в мені.

— Боги, — тільки й сказав Теофін, обоє прислужників були вражені цією розповіддю, й на якийсь час втратили мову. «О це привів гостя в Храм» - подумав Теофін, йому було огидно перебувати з ним в одній кімнаті з цим грішником.

— Не дивно, що ти до останнього тримав все при собі. Через це Дарін в такому стані? — Старійший говорив на диво спокійно, хоч видно його ставлення до гостя явно не покращувалось.

— Не знаю. Не думаю, що це, я ще не завершив свою розповідь.

Теофіну важко було контролювати свої емоції, адже як можна було мовчати коли хтось, хто настільки лихий, щоб вбивати дітей, і навіть людей у Храмі й на вівтарі, де жертву Богу Справедливості подають, осквернив місце Святе і й поглумився над Савахом. Зараз цей злочинець, сидить перед ним й розповідає про свої жахливі злочини у такому місці.

— Старійший і ви дозволите після цього йому тут спокійно сидіти? — обурився Теофін, вказуючи на Крейґа.

— Так, допоки він справді сидить спокійно. Ми змушені допомагати кожному хто до нас звернеться.

— Але тільки не йому! Хіба ви не бачите, що це суще зло? Боги вже покарали його, нехай йде звідси!

Теофін вже вкотре пошкодував, що привів такого гостя в Храм.

— Теофін, емоції тут не допоможуть, — сказав Марк.

— Але він проклятий.

— Теофін, заспокойся. Ми маємо слухати, ми маємо знати. Щоб допомогти Даріну, щоб витягнути його з цього стану. — Теолік поклав руку на плече свого друга й теж закликав до стриманості.

Теофін не хотів заспокоюватись, він з неприязню зиркнув на Крейґа той був білий як труп і такий же байдужий до колючого погляду прислужника, здавалось він заглибився в себе. Але це дратувало, ще більше. Теофін перевів свій погляд на Даріна, його не можна було залишити, а для цього варто було піти на компроміс із совістю.

— Тільки заради Даріна.

— Продовжуй, — звернувся Старійший до Крейґа.

— Першим часом усе йшло як звично і навіть справи пішли вгору. Але щось не давало мені спокою, я відчував, наче щось нависло надомною. І мої побоювання справдились, спершу це були лише нічні жахіття, яких я навіть не пам’ятав, але які лишали по собі неприємні відчуття. Потім стало гірше, я їх пам’ятав, завжди це був той самий Храм, той кривавий Храм... Я вбивав його кожної ночі, і кожного разу прокляття падало на мене з новою силою. Я відчував себе брудним, кров заливала мене і я тонув у ній. Я втратив спокій, я боявся спати, я намагався не спати. Ха, — він хмикнув, — це було так наївно. Мені здавалось, що покарання все ближче, що невідворотне, в кожній невдачі чи неприємності я бачив його ознаки, мені здавалось воно слідувало за мною де б я не був. Я намагався не думати про це, але кожна ніч не давала забути. Я боявся кари Саваха кожної миті, вона почала мені снитись, тепер уже мене вбивали кожної ночі. Мої страхи посилювались з кожним днем мало не до параної, я відчував себе ніби загнаний звір. Тоді мій вигляд почав мінятись і став я таким, як ви бачите зараз.

— Але ти не кинув своє мерзенне заняття? — спитав Теофін.

— Ні, прокляття визначило те ким я є і буду. Бути найманцем все, що я вмію... я намагався забутися у почутті власної могутності. Але звісно, це не допомогло, а потім ставало все гірше і гірше. У мене не було нічого, навіть мій розум, почав покидати мене, єдине, що ще залишилось від мене старого це моє слово і більше нічого. Після завдання у тому селі, я чітко розумів, що наближаюсь до межі, і рушив сюди. Я знав, що Великий цілитель має відвідати цей Храм, але не встиг, розум зіграв зі мною злий жарт, я заблукав, й тинявся два тижні не в змозі знайти дорогу сюди.

— Чи каєшся ти у своїх гріхах? — наполягав Теофін.

— Моє каяття нічого не змінить.

— Отже, ти не шкодуєш? — лютував прислужник, Теолік намагався його заспокоїти, але марно.

— Шкодую, але це немає значення. Того, що зроблено не повернути. Від мого жалю прокляття нікуди не дінеться.

— Що ти тут робиш? Як ти насмілився сюди прийти з такими ницими думками? Тебе тільки твоє здоров’я хвилює, а всі ті невинні життя, що ти забрав?

— Не всі з них були невинними...

Теофін був вражений у саме серце такою нахабністю.

— Це таке виправдання? — запитав він.

— Ні, в будь-якому разі це було б останнє місце куди б я звернувся, але вибору в мене більше не було.

— То поводься відповідно, — попередив Теофін на, що Крейґ не потрудився хоч якось відповісти.

Теофін хотів сказати ще щось, але Старійшому вже це набридло і він його зупинив.

— Досить цього Теофін, візьми себе в руки.

— Вибачте Старійший, я спробую, — Теофін трохи відійшов і намагався не дивитися на вбивцю, щоб не дратувати свій розум. Старійший мав рацію в Храмі не місце для емоцій, але ж і ситуація була незвичайною.

— І що ти робитимеш, якщо зцілишся? — запитав по якомусь часі Старійший Марк.

Крейґа це питання здавалось, застало зненацька, він навіть не був готовий відповісти одразу, однак з опущеною головою понуро мовив.

— Я не зцілюся, здається, це стало надто очевидно. Я хочу хоча б призупинити деградацію мого тіла і розуму.

— Якщо ти думаєш, що всі твої злочини будуть пробачені, то помиляєшся. Однак, ти можеш зробити так, щоб нових злочинів більше не було, ти можеш спробувати зробити хоч щось корисне.

— Я вже це зробив.

— Ти про село? — Старійший зітхнув, — ніколи не буває достатньо, для того, щоб чинити добро. З таким підходом, тобі не варто й мріяти про спокуту.

— Я на це не сподіваюсь. Моє старе життя неможливо просто так забути, ті дії і злочин які я зробив супроводжуватимуть мене аж до самої смерті, і в тому світі навряд чи мене чекає щось краще ніж тут.

— Авжеж, ці злочини занадто кричущі, щоб спокійно чекати Божого суду по смерті. — відзначив Теолік.

— Спокійно? Де ж ти тут бачиш спокій? Я проклятий, мені не стає краще, я відчуваю як мій розум невпинно покидає мене. І я нічого не можу з цим зробити.

— Ти на це заслуговуєш, — кинув Теофін, який намагався більше не втручатись в розмову, але не витримав.

— Можливо... можливо ти маєш рацію хлопче. Але мій занепад необов’язково принесе комусь користь, чи полегшення... Мене не покидає думка, що може статися щось жахливе. І я не про себе зараз говорю. Іноді мені здається, що заснувши, я вже не прокинусь... прокинеться хтось інший у моїй подобі. Хтось, хто значно жорстокіший за мене...

— Ти маєш на увазі того Звіра? — перепитав Старійший. — а ти не думав? Що можливо, ти просто вигадав його, щоб зняти з себе відповідальність?

— Ні, в жодному разі він такий же реальний як і ви. Я знаю це точно, можливо я божевільний, але в цьому сумнівів бути не може. Я точно знаю, що він є, саме з його появою все почало змінюватись. Подивіться на мій вигляд і відповідь буде очевидною.

— А зараз цей Звір тут? — запитав Старійший.

— Він завжди в мені, але зараз він зачаївся... це місце йому не подобається.

— Ти не пробував звернутись до екзорциста? — запитав Теолік.

— Пробував, вони завжди відмовлялись працювати з проклятим, або ж були просто шарлатанами яким вистарчило розуму не зв’язуватись зі мною.

— Чого цей Звір хоче? — Старійший виглядав вельми зацікавлений цією одержимістю.

— Хаос, страх, кров, насильство, смерть.

— Здається його бажання збігаються з твоїми. — вставив репліку Теофін.

Крейґ проігнорував їдке зауваження прислужника.

— Як думаєш то Звір, зробив таке з Даріном? — запитав Марк.

— Безсумнівну, я не робив нічого настільки жахливого, щоб цілитель так закляк...

— Не робив?! А святотатство у Храмі, хіба це не жахливо?! — обурився через край Теофін, так що навіть забув що обіцяв бути спокійним.

— Я мав на увазі, нічого такого чого б підготовлений цілитель не зміг би витримати.

Теофін вирушив до виходу, для нього це стало останньою краплею, пояснення Крейґа тільки ще більше роздратувало його.

— Куди це ти зібрався? — запитав Марк.

— Вибачте, Старійший. Я просто не можу... не можу терпіти компанію цього вбивці. Я краще вийду, щоб не заважати вашій розмові.

— Будь обачним, — попередив Марк.

— Що ви маєте на увазі?

— Дехто буде розпитувати про те що сталось. І що ти відповіси? — напосів Старійший.

— Що цілителю стало зле.

— Ти повинен розуміти, що все сказане тут має залишитись між нами.

Теофін знав правила надто добре, щоб ігнорувати їх.

— Я знаю правила. — він розвернувся і пішов.