На світанку велика група чоловіків в чорних рясах, підіймались схилом гори, серед них були як зовсім старі, обтяжені роками життя так і юні не пізнавши його ще сповна. Колона людей в протяжності досягала кількох десятків метрів. Йшли вони по крутому схилі, підіймаючись на вершину звивистою, вузькою, кам'янистою стежкою, начисто позбавленою трави.

Дорога була важкою і виснажливою, особливо для старших із них, однак вони не ремствували на труднощі, що випадали їм на шляху. Йшли мовчки, повільно ступаючи на кожен хиткий клаптик землі. На перший погляд, ці люди рухались понуро з опущеними головами, хоча насправді зважаючи на їх сан, ступали безпристрасно до втоми, але заглибившись у власні думки.

Зелені пагорби то тут то там виникали один за одним, і здавалось, кінця краю їм не було видно. Позаду монолітно височіли чотири вершини, на яких були зведені Храми, які уособлювали кожного з Богів Пантеону: Лавана, Савах, Фрадегард, Адол. Далеко внизу виднілись монастир і Храм Пантеону, а ще нижче можна було розгледіти невелике селище. Ранковий туман спускався з гір і вже зовсім скоро він поглинув монастир і селище.

Кожного дня вони підіймались на ці вершини, щоб помолитись в святинях і віддати шану Богам. Саме зараз, вони прямували до п'ятої гори, на вершині якої розміщувався Храм, на честь Тейна, котрого в цих краях вважали Верховним Богом Пантеону. Споруда була зведена з білого каменю, стіни її нависали над подекуди стрімкими скелястими схилами. І тримались вони так не інакше як на силі віри. Як говорили простолюдини, яким доводилось тут побувати, Храм стояв вище хмар, і в цьому була частка правди, в окремі дні хмари справді пливли по небозводі настільки низько, що могли повністю окутати святиню й навіть опинитись нижче неї.

Вони підійшли до Храму. Масивні колони утримували на собі положисту надбудову, по обидва боки яких стояло щось схоже на дві металеві таці із яких било полум'я. Вічний вогонь, який не згасав ні в дощ, ні в сніг, був запалений майже три століття тому Святим Пойленом, й завдяки його замовлянням успішно горів до тепер.

В середині будівлі панував напівморок, вікна що були високо на стінах, буквально під стелею, були розміщені так, що б світло чи то місячне, чи то сонячне падало на статую, що була в кінці приміщення. Ця статуя уособлювала Верховного Бога Тейна, світло окутувало монумент ореолом святості.

Як і вперше, із завмиранням серця старший прислужник Теофін глянув на величну статую із відчуттям дивного блаженства, що тут же огортало його в такі моменти. Люди зобразили Великого Бога, одягнутим в довгу мантію, з посохом у правій руці і витягнутою уперед лівою. На відмінно від багатьох інших релігій, Тейн був зображений не бородатим мудрим старцем. А як чоловік в розквіті сил і рішучим виглядом. Можливо скульптори, за своїм задумом, зображували Тейна в момент надання ландшафту на континенті чи створення життя.

Уперед вийшов чоловік, з такою ж як і в інших короткою стрижкою, з нотками сивини на скронях, хоч на відмінно від інших був вдягнутий у коричневу рясу. Наблизившись до статуї він встав навколішки, за ним послідували інші. Чоловік мовив і голос  його чисто і дзвінко лунав Святинею, відбиваючись від стін, і стелі, і знову повертаючись до них.

— Великий Тейн, Бог над Богами, Бог над людьми і всім сущим! Покірно схиляємо голови і віддаємо вічну шану Тобі, нашому Творцю і Повелителю! Дякуємо за кожен подих, кожен день прожитий, за прихід світанків і відхід темряви! Дякуємо за стійкість, що дав ти нам для боротьби з темрявою, злом і спокусами цього світу! Дай нам сили боротись із злом завтра і в прийдешні дні! До поки ми вірні тобі не оминай нас Своєю ласкою! Оспівуємо доброту Твою і терпіння до надмірного, заздрісного, пожадливого грішного роду людського!..

Голоси ченців і прислужників звучали дедалі жвавіше і енергійніше, наповнюючи кожного блаженним умиротворенням, звеличуючи людський дух, і додаючи сил у боротьбі із жорстокою реальністю цього світу. Ця молитва тривала не одну хвилину, іноді слова повторювались, іноді здавалось, що зливалось воєдино і це вже була не молитва, а щось більше схоже на транс. Однак незмінною була тема подяки за допомогу Бога Тейна, та відзначення усіх пороків людського роду. Здавалося, що пороки людини і людства в цілому, в очах цих ченців та прислужників, настільки значні і невиправні, що люди за своєю сутністю мало чим відрізнялись від маруасів. Однак, попри всі ці слова, загальний тон молитви приносив їм не радість, не задоволення, а скоріше тверду віру у власному призначені. Тому, зважаючи на таку відданість своїй вірі, не дивним для очевидців таких молитов видається той факт, що ченці за звичних умов були довгожителями. Здавалось сам їх дух підтримував в них життя.

***

Звістка про прибуття Великого цілителя Норвіна розійшлась по всій землі Двандо, для багатьох людей королівства Мадоран це була знакова подія, яка могла привабити широкі маси. Саме тому, чимало людей, як звичайних бідняків так і знатних, в честь цієї події збирались в далеку дорогу, щоб відвідати цей Храм у горах. Не меншими, були приготування прислужників храму і ченців, вони метушились приводячи все що було і так в доладному стані здавалось до ідеалу, готували провізію щоб при потребі прогодувати значну кількість людей, прибирали територію та займались іншими подібними речами.

В монастирі як і в Храмі при якому жили прислужники, не мало значення якого ти походження, знать ти чи селянин, та будь ти хоч останнім мерзотником, звичайно в розумних межах, але щойно переступиш поріг святині з твердими та щирими намірами позбутись зла в середині своєї душі і очиститись від власних слабкостей та гріхів, тоді минуле переставало мати значення. Храм зобов’язувався допомогти кожному хто бажав виправитись і йти правильним шляхом, спокути власних гріхів та служінню задля віри. Вони ставили на перше місце те ким ти є зараз, яка твоя духовна цінність, і те як ти можеш послужити Богам.

Нарешті це сталось, вперше за п'ять років Храм відвідувала особа такого калібру як Норвін Великий цілитель. Ця подія поступалась лише трьом іншим. Коронація Райнгарда V. Прихід Верховного цілителя Теодора. Та мабуть найбільш важливим було останнє перебування тут в Храмі Святого Пойлена, пів століття тому.

Отже, цього разу як і п'ять років тому чимала юрба людей скупчилась позаду Норвіна і йшла за ним, їх було кілька сотень, а також не менша кількість уже перебували на території Храму. Це були паломники з усіх-усюд, кожен прагнув отримати благословення і побачити чудо. Дехто, як це часто буває, міг надихнутись цією подією і приєднатись до братства ченців чи віддати своїх дітей до числа прислужників Храму. Проте половина, ба навіть більше, мала більш тривіальну мету – вилікувати недуги, яких не могла позбавити їх медицина, ані інші менш прославлені цілителі. Люди, що йшли позаду цілителя, крокували смиренно не штовхаючись і не проявляючи надмірної нетерплячості.

Уздовж доріжки до Святині стояли усі ченці та прислужники храму, роблячи щось схоже на коридор для цілителя. Багато молодших з них із завмиранням серця шукали поглядом Великого цілителя, дехто насмілювався навіть визирати з-за спин своїх більш високих побратимів, не приховуючи свою зацікавленість. Радісними вигуками вітали цілителя не тільки звичайні люди, але і прислужники. Хоч це і не заборонялось робити, але і похвали не могло викликати, вважалось що чернець чи прислужник повинен бути серйозним і не виявляти надмірної емоційності. Однак, у такий святковий день, наставники не могли сварити молодь у їх радості.

Щойно цілитель пройшов повз них, присутніх огорнули почуття спокою і безпеки, як при розмові з Старійшим Марком, який опікувався цим Храмом при монастирі. Теофін ледь встиг розгледіти Норвіна, той був не високий, не вищий за нього самого, обличчя його було спокійним, хоч мало дещо строгі риси, водночас випромінювало силу духу. А вже за мить його очі зеленуватого відтінку сяяли радістю, а губи набули вигляду усмішки. Цей бородач який ще секунду тому видавався холодно-спокійним, зараз прибрав добродушного вигляду. Його довге русе волосся сколихнулось від легкого пориву вітру, а світло-зелений плащ розвіяло за спиною, щойно він наблизився до першої з двадцяти семи сходинок, що лежали на шляху до Храму. Хоч разом із Великим цілителем до Храму крокували й інші зокрема, його оточували четверо воїнів в повному озброєні, які виглядали пишно наче на військовому параді, здавалось своїм виглядом вони демонстрували гордість та гідність, усі вони мали такі ж зелені плащі, що означало їх приналежність до одного із найбільш шанованих орденів Генерандії, ордену цілителів. Хоч яким б величними були ці воїни, але вони не були цілителями, адже усі ці погляди і овації були призначені тільки йому. Теофіну здалось, що Великий цілитель зовсім не змінився за ці п'ять років, з часу минулого відвідування цього місця.

Перед входом у Храм гостя вже чекали Старійший Марк і абат Магнус, щойно цілитель наблизився вони вклонились, а за секунду новоприбулий зробив те саме, а після нього ніби наслідуючи прикладу, повторили супроводжуючі воїни. Після привітань вони увійшли разом з частиною люду, що проваджала цілителя дорогою до Храму. Решта ж хто був занадто хворий щоб ходити, чи ті кому невистачило місця, віддавали шану Богам з надвору.

В честь такої події молитва була довгою, в ній виголошувалась подяка кожному Богу Пантеону. Дійство починалось з загальної молитви яку проголошував абат, потім слово перебрав Старійший. Особливу увагу приділяли Тейну як Верховному, Фрадегарду якого тут шанували як покровителя ремесла, мистецтва, необділений увагою був і Савах якого тут завжди шанували і ставились з трепетом, адже це був Бог справедливості. Своєму покровителю Норвін оголошував подяку особисто, перебравши у Старійшого Марка право голосу людей до Богів. Просив подальшого сприяння у своїй праці і дякував за можливість робити добрі справи. Завершувалась молитва словами абата Магнуса 

 « І хай прийде вічний мир та процвітання в Генерандію як заповідали нам Боги».

Теофін і Орай зачудовано спостерігали і приймали участь у всьому цьому дійстві, а після спільної молитви перемовлялись, висловлюючи своє захоплення тій атмосфері яка тут витала.

По закінченню вступної частини, більшість прислужників змушені були покинути межі Храму і дати можливість зайти нужденним. Залишилось кілька ченців, які повинні були допомагати цілителю та храмовим лікарям виконувати свою роботу.

Як це було не важко здогадатись обоє прислужників не були удостоєні такої високої честі, зважаючи на їх вік. Залишалось тільки чекати сьогоднішнього прийому хворих, і допомагати тим, що були надворі.

Надворі як виявилось людей стало ще більше, дехто з них змушений був долати декілька десятків, а то й сотень кілометрів, щоб постати перед Норвіном. Обезсилених важкою хворобою, чи каліцтвом, отриманим через напади розбійників, яких як завжди було як тьма. Таких травмованих, у важкому стані було чимало, а у найближчі дні стане ще більше. Сама по собі дорога до Храму була непростою, що й говорити про недужу людину, яку потрібно обережно перевозити, що б не погіршити її стану. Норвін звичайно відмінний цілитель, але воскрешати мертвих ні він, ні хто-небудь інший не був здатний. Тому потрібно було бути дуже обережним при транспортуванні хворого чи пораненого і не поспішати відправити його на той світ.

— Ну як тобі? – спитав Теофін свого друга, коли виявилась вільна хвилинка щойно Великий цілитель зник у Храмі.

— Важко передати словами це щось неймовірне.

— Він ще величніший ніж я думав. Ти відчув який спокій від нього йде, яка впевненість, сила духу... – Орай продовжував нахвалювати Норвіна з явним захватом і ентузіазмом. Теофін тільки злегка посміхався.

— Радий що ця подія підкріпила твій дух Ораю.

— Як думаєш, я зможу коли-небудь поговорити з ним? – якось задумливо запитав молодший із них.

— Можливо. У нього добре серце. У всякому-разі, зі мною він заговорив, коли я тут був ще ніким.

— Якщо так станеться я не змарную свій шанс як ти. – висловився Орай.

На це Теофін не відповів нічого, лише готувався до роботи. В наступні години хворі все прибували і прибували. Новоприбулі стурбовано розпитували, чи прибув Великий цілитель, чи встигли вони до його від’їзду, адже чутки все-таки штука не певна і краще було переконатися. Ті з прихожан, що могли пересуватись самотужки підходили ближче до Храму, молились і повертались до своїх родичів, чи місця де залишили свої речі.

Обоє прислужників, допомагали прибулим людям розміститись на території Храмового двору. Знесиленим довгою подорожжю приносили теплу їжу, схожу на суп. То з тим то з іншим вели бесіду, намагаючись підтримати словесно, і водночас дізнатись про події у світі поза межами храмових стін.

Увагу Теофіна привернув один огрядний чоловік, вигляд він мав змарнілий і виснажений, його праву руку підтримувала бандажна пов'язка, яка в деяких місцях була просякнута кров'ю. Поруч із ним сиділа його молода донька, худорлява, рудувата з ластовинням на обличчі, в брудному одязі і схоже на те ще й без принадних округлостей. Таке враження що батько відбирав в неї їжу щоб насититись самому. Теофін підійшов до них.

— Вітаю вас у Храмі Пантеону, я старший прислужник Теофін.

— Доброго дня і вам брате. Я Гінадар, а це моя дочка Хелена. - відповів чоловік в той час коли Теофін передавав миску з супом його дочці, бо ж очевидно, що однією рукою з мискою і ложкою він не впорається.

Теофін звернув увагу на підв'язану руку і задав відповідне питання. Не те щоб йому було дуже цікаво, але дивлячись на цю людину виникало враження, що розмова йому не завадить.

— Дозвольте запитати. Це вас так розбійники покалічили чи може маруаси?

— Рука, о ні, – в цей час донечка турботливо піднесла посудину і хотіла допомогти батькові "підкріпитися", але наступні слова стали шокуючими для прислужника, — Їж дитино я буду пізніше... Не розбійники. То був кінь. Мій син його якось сполохав, коли я обходив його ззаду.

— Чому ж ви не обійшли його спереду? – чоловік дещо знітився, сприйнявши це за жарт або насмішку з боку прислужника, але відповів.

— Ну, то було в стайні, а спереду кормова, ну і туда я не просунусь. А результат ви бачите. Кінське копито то велика сила. – він зареготав, але помітивши, що ніхто не підтримав його поспішив продовжити свою розповідь. — Звертався я до місцевих ескулапів, вони взяли гроші наклали пов'язку і сказали – тільки чудо допоможе мені користуватись рукою як раніше. А через місяць урожай збирати! Я мушу повернутись до роботи.

— Не турбуйтесь вам тут допоможуть, і вже зовсім скоро ви буде в доброму здоров'ї. Скажіть краще, звідки ви до нас прибули?

— Прибули ми з селища Товсте, біля містечка Тано воно на півдні...

— Я знаю де це.

— Брате Теофін, ви були в наших краях? – з якоюсь радістю і надією спитав чоловік, так як питають коли очікують побачити в співрозмовнику земляка.

— На жаль, ні. Лише вивчав карти і трохи знаюсь на географії королівства Брутма.

— А-а-а, – опісля вже з помітно меншим ентузіазмом продовжив. — Тоді ви зможете зорієнтуватись в тій ситуації яку я зараз вам розкажу. Ви чули про Маруаса? — Запитав чоловік явно натхненний тим що знову зможе поширити чутки далі, своєю історією.

— Якого Маруаса?

— Вбивцю-маруаса. – уточнив Гіндар змовницьким тоном, наче це мало прояснити ситуацію.

— Ні. А мав?

— Напевно. Про нього знає вже всьо королівство. Скоро і до вашого дойде його огидна слава. То є найманий вбивця Маруас – як кажуть люди, він появляється то в одних то в інших землях для своїх грязних справ. Сталося це на тому тижні, – чоловік облизав губи і стишив голос. – Він вбив нашого лорда Глінга, кажуть наш лорд Глінг, володар міста Тане та прилеглих земель, зібрався з підданими йому баронами на спільне полювання в Прикордонному ліс.... Ну вони не повертались два дні, потім хтось з міста направив туда слуг. Того дня лорда знайшли обезглавленим, баронів вбитих по звіриному жорстоко, декого розрублено надвоє повсюди валялись нутрощі і частини тіла. Всього вбито шістнадцять людей якщо рахувати слуг. Цей звір не пошкодував навіть малолітніх слуг.

Від розповіді чоловіка в Теофіна пішов морозець по спині, важко було навіть уявити таке звірство, а тим паче сприйняти, що таке відбувається в їхній час - відносного миру.

— Я помолюсь за душі нещасних.

— Так, так, – досить недбало сказав Гіндар. — Подумайте тільки стільки людей вбито ні за грош.

— Саме за гроші, ми ж говоримо про найманця.

— Маруаса, – уточнив чоловік. — Гроші для нього тілько додаток. Вся округа тілько про нього говорить, страшно підвечір надвір виходити, дітей з хати відпускати, по дрова ходити. Він вже не перший раз промишляє в наших краях. Цей виродок... Сучий...

— Ви на святій землі, не забувайте про це. – досить суворим тоном нагадав Теофін. — Розумію ваші почуття, але це не те місце де їх можна висловити такими словами.

— Вибачте брате за мої слова.

Старший прислужник не відповів, замість цього, після нетривалої паузи запитав щоб розвіяти свої підозри.

— Як часто ви молитесь?

— Що? – Перепитав чоловік стурбований, чи то самим питання чи то його несподіваністю.

— Як часто ви молитесь Богам?

— Вибачте, брате, – почав ніяково відповідати Гіндар, в той же час його донька відклала миску і потупила свій погляд додолу. — Ну, я селянин мені не до роздумів над вищими силами, мені своє робити... Не мого розуму то справа...

— Так я і думав. – таке ставлення до релігії його засмучувало, завжди так було, вони не моляться, не шанують Богів, але коли настає скрутний момент вони згадують про цілителів, які наділені божественною силою, і здійснюють волю Пантеону. Він добре знав, що все так і є, але все ж незадоволення, ні скоріше досада і роздратування залишалась на душі.

— А ти дитино? - звернувся Теофін дещо суворо до доньки селянина.

Хоч вона і була молодшою за нього не більше ніж на 5 років, таке звертання було доцільне - за правилами Храму, старший прислужник повинен був так звертатись до кожного мирянина молодшого за себе, коли це було візуально очевидно, або прислужник знав про це достеменно.

Дівчина захвилювалась, опустила голову, потім крадькома глянула на прислужника, почервоніла і далі продовжувала гризти поглядом землю.

— Іноді... – ледь чутно прошепотіла вона.

 — Іноді, – повторив Теофін закивавши і глянув перед себе якимось порожнім поглядом, тоді сфокусувався, піджав губи розмістив руки за спиною ніби готувався читати проповідь, так і було, принаймні щось схоже на те.

— Молитись повинна кожна людина, щоб зло не поселилось в душі. Якщо цього не робити, ви будете схожі в очах Богів на тих маруасів які відвернулись від Пантеону. Вони стали такими не в один момент, а день за днем під впливом зла дегенерували, до цього... майже тваринного стану. Ви хочете бути як вони? Думаю ні. Молитись повинні всі люди, особливо такі юні дівчата як ти. Знаєш чому?

— Ні. – майже беззвучне заперечення.

— Як відомо з писань, жінки схильні до зла. Таких випадків багато, наприклад, жінки які добровільно йшли до Подвеарда короля маруасів, в наложниці, щоб задовільнити свою хіть! Злягались навіть не із слугами зла, а із самим злом! Вони оскверняли образ Богів цими огидними вчинками. Так, у це страшно повірити, але таке було насправді. Інший приклад, королева Аліна завдяки чиїй зрадливій натурі королівство Гордія здалось на поталу маруасів, цей факт відомий багатьом, саме через цю грішницю ми і змушені жити в страху, перед набігами цього диявольського поріддя. Якби ж королівство Гордія протрималось хоч б кілька днів… можливо, зараз маруаси не несли такої загрози як зараз.

Він зробив коротку паузу відчуваючи, що говорить надто палко і різко, впродовж цієї паузи дав можливість своїм слухачам осмислити сказані слова, а самому заспокоїтись щоб перейти до нової частини повчання.

— За своє життя я бачив з десяток цілителів, що цікаво усі вони були чоловіками. Чому? Очевидно, Боги не довіряють жінкам Свій дар благословення. Висновок один – жінки схильні і піддатливі до зла. Що ж тоді робити?... Відповідь одна – молитися. Тому закликаю тебе дитино молись Богам кожного дня, кайся в гріхах свого роду, благай дати сили боротись зі злом, що незмінно є в середині тебе. І може, тоді Боги змилосердяться над тобою.

На слухачів ця промова справила сильне враження. Дівчина схоже не все зрозуміло з того, що говорив брат Теофін, але їй було дуже соромно і страшно, очі в неї блищали від сліз. Не кожен день тебе називають вмістилищем зла і наказують покаятись, тільки через те що ти народилася дівчинкою.

— Брат Теофін я не знаю жодної молитви! – зізналась вона крізь розпачливий плач.

Брови Старшого прислужника піднялись вгору від великого подиву. "В наш час і не знати молитви", це щось було нове. Його погляд ненаднового зупинився на Гіндарові який теж мав присоромлений вигляд, чи то тим, що його донька така нестримана на людях та ще й не перед аби ким, або ж тим, що не навчив її молитви.

— Все добре дитино, тут немає чого соромитись, – він зробив все щоб його тон став добрішим і м'якшим.

— Я можу навчити тебе короткої молитви.

— Так, навчіть мене брате.

— Звісно. Отже, стаєш навколішки складаєш руки ось так, – він продемонстрував, — І говориш в умі чи пошепки ці слова.

Вірою в Пантеон наповнюю світлом душу свою;

Богів що Небо, що Землю створили – хвалю;

Богам що Людству життя надали – вічну шану даю;

Милості прошу – жертву даю;

В службі до віку клянусь.

Теофін запитав.

— Можливо хтось з вас вміє читати?

Селяни похитали головами, тоді прислужники ще двічі повторив молитву щоб дівчина краще запам’ятала. Вона повторила досить добре.

— Молодець. Але якщо забудеш деякі слова, не соромся звернутися  до вашого місцевого Храму. Проте слова молитви у вашій місцевості можуть відрізнятися.

Обличчя дівчини посвітлішало, вона вже заспокоїлась і витерши залишки сліз сказала.

— Дякую брате, я покаюсь і буду молитись так як ви сказали, кожного дня.

Теофін кивнув усміхнувшись, а тоді пішов до інших хворих і поранених. Увесь день він відчував духовне піднесення породжене власними діями. Він зміг комусь допомогти настановами, це було нове почуття для нього.

***

Вже смеркало і на сьогодні прийом хворих був завершений. Більшість людей, що ще вранці були у важкому стані, тепер разом з прислужниками і ченцями, приєднались до вечірньої молитви у Храмі .

Великий цілитель як і по прибуттю особисто вів частину молитви-подяки. Цього разу Норвін був блідий з темними кругами під очима, задавалося, що він навіть трохи схуд, але попри це не виглядало на те що він був нещасний, навпаки він мав вигляд людини яка впевнена в тому що виконує призначення задля якого і з’явився на цей світ. Ослаблим голосом він радісно проголошував свою частину молитви. Уся вечірня молитва зайняла трохи більше часу ніж денна. Після цього двоє його охоронців допомогли знесиленому цілителю підвестись і відвели його до спочивальні.

— Ви хотіли мене бачити? – запитав Теофін коли увійшов до скромного житла Старійшого Марка.

Це було невелике скромне житло, увагу одразу привертала розташована під правою стіною солом'яна лежанка, накрита простирадлом і ковдрою. З протилежної сторони було вікно, яке освітлювало невеличкий стіл під собою, на якому розміщувалась підставка з свічкою кілька пергаментів і перо з чорнилом. В кінці кімнати розташовувався камін. Житло не мало видимих елементів розкоші, окрім можливо каміну і того що Старійший жив тут один і мав можливість писати листи.

Старійший сидів у присмерку, ледь освітлений світлом з надвору, одягнути був у коричневу ризу. До його короткого волосся уже підібралась сивина хоч і у меншій мірі ніж до бороди. Його загоріле обличчя здавалось було непроникне для емоцій. Він сидів на табуретці і дивився у вікно, з якого відкривався вид на п'ять святилищ присвяченого усім Богам Пантеону. Схоже ця кімната для житла була обрана неспроста, а мабуть ще й для того щоб спостерігати за цим чудесним гірським краєвидом.

—Так, Теофін, – Старійший звернув увагу на прислужника, — Брат Радомир розповідав мені як ти сьогодні проповідував батькові з дочкою.

— Я лише повторював те що чув раніше від вас і абата Магнуса.

— Не зовсім, ні я ні абат не говорили тобі такого про жінок. Скажи де ти цього набрався?

Тепер уже Теофін мав підставу, для того, щоб дуже сильно засоромитись.

— Вибачте Старійший якщо засмутив вас, я... я чув розмови серед братів і іноді приймав в них участь. Вибачте мене будь ласка…я ... – старший прислужник був засмучений тим, що своїми діями міг розчарувати таку авторитетну особистість, і готовий був на все щоб виправити цю ситуацію. У нього навіть виникали думки впасти навколішки і слізно благати прощення.

Марк залишався спокійним.

— Все добре Теофін, я знаю навіщо ти це сказав.

— Знаєте? – кров прилила в обличчя прислужника.

— Так. Не дивився на мене так ображено.

— Перепрошую.

— Якби я цього не знав, то не був би Старійшим. Хоч я ніколи не питав, а ти ніколи не розповідав про своє минуле, однак, все ж я знаю достатньо про твоє колишнє життя. Як і знаю чому ти прибув сюди. Це само-по-собі не погано і тут немає чого соромитись. Зрештою, ти тут не просто так, я відчуваю в тобі потенціал – який може добре послужити нашій вірі. Я не буду нагадувати про ті події, що трапились п’ять років тому, а одразу перейду до суті справи.

Теофін був схвильований словами свого ментора, адже він ніколи й нікому не розповідав про своє минуле, навіть своєму другу Ораю.

— З того часу як ти потрапив сюди Теофін, ти прочитав не одну історичну книгу, зокрема, писання що дуже схожі на єресь. Все це допомогло тобі ще більше утвердився в думці – жінки схильні до зла. Ця думка не є новою, багато твоїх колег прислужників, ченці, і цілі храми й монастирі, вже більше сотні років притримуються схожих принципів. Я не виню тебе в тому, що твоє життя склалось таким чином, щоб ці думки міцно засіли в твоїй голові. Однак, я не можу погодитись… Так, справді, більшість цілителів і чародіїв чоловіки, а я знаю їх майже усіх. Але це нічого не доводить, адже є немало жінок цілителів, про що ти забув сказати тим селянам. Тому, твої твердження були неправдивими. Поділяти людей і вважати одних більш схильними до зла - який в цьому сенс? Якщо йти цим шляхом, який ти пропонуєш, то можна припусти, що Боги схибили, створивши таку зіпсовану істоту як жінка, і нащо тоді такі світлі істоти як чоловіки зв’язуються з цими вмістилищами зла? Чому людство взагалі існує, якщо його половина несе скверну? Навіщо розмножується і продовжує сіяти пороки? Навіщо тоді існує Богиня Лавана, якого шлюбу тоді вона покровительниця? Думаю ти вже зрозумів що ці думки ведуть тільки до одного – до єресі. Сумніватись у мудрості та волі Богів – ось справжній гріх і відступництво від нашої віри, ось за що потрібно суворо карати. – на якусь мить Теофін навіть злякався, він ніколи ще не бачив щоб Старійший був чимось розгніваний, а тут це сталось саме через нього.

— Боги б ніколи не допустили такої помилки, – продовжив Марк вже стриманіше, помітивши занепокоєння на обличчі прислужника, — Єдині хто і справді схильні до зла так це маруаси, але аж ніяк не жінки. Тому твердження, що Боги не довіряють жінкам свій дар Благословення, я вважаю нісенітницею. Дар отримують тільки достойні люди, віданні Богам, та ідеалам доброчесності і це аж ніяк не стосується статті обраного. Це вирішують Боги, і ми не можемо судити їхні рішення.

Старійший ненадовго замовк, відвернувши свій погляд від присоромленого прислужника й глянув у вікно, далеко в горах виднілось полум’я яке було відзнакою святині присвяченій Тейну. Тоді він продовжив.

— Звичайно добре, що ти ставив собі за мету навернути цю сім'ю до віри в Пантеон, але багато сказано було не справедливо по відношенню до дівчинки. Я не хочу, щоб ти лякав людей такими безпідставними звинуваченнями. Подумай над цим.

Нарешті Старійший завершив свій довгий монолог просякнутий повчальними нотками. Теофін відчув себе маленьким і порожнім, таким примітивним, йому здавалось, що від Старійшого Марка нічого не приховати. Не те щоб він мав, що приховувати, але відчуття обмеженості власного розуму його сильно вразило і змусило ще сильніше поважати Старійшого. Судячи з щойно сказаного зараз він повинен був зробити висновки з своєї поведінки.

— Вибачте, цього більше не повториться. – сказав Теофін тремтячим голосом.

— Не треба вибачень. Просто зроби висновки з моїх слів і переглянь свою позицію.

— Я зроблю як ви скажете.

— Однак ти повинен сам зрозуміти хибність власної позиції, а не просто погодитись з моєю. Розумієш?

— Так.

— Але я покликав тебе не тільки для того щоб сварити тебе за сьогоднішнє. Той чоловік з донькою. Ти бачив їх підчас вечірньої молитви?

— Ні. – зізнався Теофін, насправді вся його увага була зосереджена тоді на Великому цілителю.

— Вони були, і молились разом з усіма.

— Так, важко уявити людину як після чудесного зцілення не подякує Богам. – після такої нещадної, втім, цілком собі справедливої критики, Теофін більше не був таким впевнений у своїх проповідницьких здібностях.

— Його ще не зцілено. Ти навернув дочку своїми словами, а вона переконала батька піти помолитись. Ти сьогодні добре попрацював.

— Дякую. – його душу переповнювала радість.

— У тебе є талан нести слово нашої віри, не змарнуй його. – від похвали Старійшого в Теофіна запаморочилось в голові, однак уже за секунду окрім безмежної відданості виникло і почуття великої відповідальності.

— Не забувай про доброчесність та турботу до всіх вірян, твоє серце має нести добро, а не звинувачення.

— Я зроблю все, щоб виправдати вашу довіру.

— Не сумніваюсь в цьому, – сказав Марк схвально усміхнувшись. — Це все, можеш іти.

Старійший знову повернувся до споглядання темніючого краєвиду, тепер полум’я виднілось яскравою цяткою на фоні темних обрисів гір.

***

Якось на третій день перебування Великого цілителя, Теофін побачив як Гіндар і Хелена покидали межі Храму. Він помітив їх серед інших людей, які повертались додому. Вони вже були на значній відстані від нього щоб розмова стала неможливою. Хелена постійно озиралась назад, і щойно помітила Теофіна усміхнулась й помахала йому рукою, сказала щось батькові і той зробив відповідний жест. Старший прислужник відповів їм тим же. Він був справді вражений, тим як після стількох розмов з іншими ченцями та прислужниками, а також після зустрічі з самим Норвіном і чудесного зцілення, вони все ще звертають увагу на нього, скромного старшого прислужника. Це змусило його відчути суперечливі емоції, з одного боку він радів, що зміг допомогти цим людям відкрити серця для Пантеону, але з іншого розумів, що це було зроблено за допомогою не тих слів, що личать для справжнього прислужника. Однак тепер, Теофін чітко розумів, що Старійший не помилився коли сказав про його талант до слова.

Теофін навіть спробував був заговорити із Норвіном, але до нього підібратись було не так просто, кожен хотів зробити те ж саме. Але одного разу він перетнувся поглядом із цілителем і той у відповідь кивнув схоже впізнавши його, що сильно вразило прислужника, адже вони бачились всього одного разу п’ять років тому, перекинувшись всього кількома словами привітання. Однак Орай попри всю свою наполегливість і на це не спромігся, й скаржився на цю жорстоку несправедливість своєму другу. На це Теофін відповів, що потрібно поводитись стриманіше як і личить прислужнику.

Великий цілитель перебував у Храмі шість днів, за цей час спромігся допомогти кільком сотням людей. Своїй справі віддавав усі сили, жодного разу не поскаржився на втому і нікому не відмовив у допомозі. Наприкінці свого перебування Норвін мав вигляд знесиленого чоловіка, який важко працював кілька днів на межі своїх сил, з мінімумом харчів та відпочинку. За цей час він схуд на кілька кілограмів, весь змарнів, осунувся, обличчя втратило здоровий вид і здавалось навіть постаріло. Важко було повірити, що він і той величний Норвін який випромінював життєву енергію, і якого зустрічали з такою великою шаною, ще кілька днів тому, були однією особою.

Але все ж він не скаржився, бо розумів важливість своєї справи, знав, що це покликання яким Боги наділяють обраних. Усе своє життя Норвін присвятив цій місії – навіть тоді коли благословення ще не зійшло на нього, уже тоді відчував незмірну любов до Пантеону й прагнув служити йому. Тому на долю ніколи не нарікав, таким був його шлях - це було тим чого хотів.

Тепер після усього Великого цілителя проводжали ще з більшими почестями, безліч людей після чудесного зцілення залишались щоб віддати шану цьому добродію, віддати належне сумлінній праці на користь людства. Його проводжали як героя зі сльозами на очах і вірою в серці.

Як це часто траплялось, прихід цілителя та ще й такого рангу, спонукав багатьох людей податися до Монастиря або Храму, щоб присвятити своє життя служінню Богам. Цей раз був також не виключенням, майже два десятки прихожан, побажали залишитись тут назавжди, а інші вирішили затриматись на кілька днів адже коли ще випаде така нагода, очисти свій дух.