Виходячи на вулицю Теофін ще навіть не встиг як слід обдумати почуте в Храмі. Йому здавалось, що його власне перебування там було зайвим, і могло зіпсувати, будь-який прогрес який досягне Старійший при розмові із цим Крейґом. Все, що він почув із уст цього вбивці сильно вразило прислужника, важко було навіть уявити таку звірину жорстокість, і його повна байдужість до власних злодіянь. Теофін, захоплювався витримкою Старійшого, який не дозволив надмірним емоціям спотворити власні судження і відволіктись від основної мети - допомоги Даріну. Прислужник знав, що повинен був вчинити так само як ментор, але натомість просто пішов від проблеми і за це йому було прикро.

Теофін пригадав, як рекомендував Хаймону поводитись як личить прислужнику, а тут сам дав осічку піддавшись емоціям. Тоді він спробував більш холодно подивитись на дії цього Крейґа, його мотивація до зцілення була чітка, втім каяття погано проявлялось в ньому. Як людина Теофін впевнено сказав би, що такий злочинець не заслуговує на зцілення, але як прислужник відмовити не мав права. Йому було неприємно миритися з таким станом речей, однак, в нього з'явилась цікава думка. Якщо і справді цю людину можливо зцілити, було б добре взяти з нього слово, що більше він ніколи не спричинить зла супроти людини. Якщо цей Крейґ справді так дотримується власних слів і щиро бажає зцілення і виправлення помилок минулого то повинен погодитись із пропозицією.

Він так заглибився у власні думки, що помітив інших прислужників лише тоді, коли вони вже мало не оточили його. Звісно, вони розпитували одне і теж, все про Крейґа і про те, що сталось у Храмі. Він не поспішав відповідати на кожне окреме запитання, вирішив зачекати щоб їх зібралось якомога більше, щоб не повторювати одне і те ж кілька разів.

— Гаразд, зараз я спробую відповісти на ваші питання. Що відбувається? Зцілення потребує більше часу ніж, передбачалось із самого початку.

— Як довго це буде тривати?

— Я не знаю.

— Це якась небезпечна хвороба? Вона заразна? — хтось запитав.

— Ні.

— То в чому тоді проблема? — запитав прислужник на ім’я Брам.

— Я знаю, не набагато більше за вас. Я змушений був вийти щоб не заважати, концентрації цілителя. — Теофін відчував, неприємне роздратування від того, що доводиться вертітись, а скоро, можливо ще й брехати. Це прямо суперечило обітниці прислужника. Піти прямо зараз було б надто підозріло, треба було триматись, щоб не викликати підозр, і вгамувати цікавість інших.

— Чому ти так довго тоді там був ?

— Я залишався стільки, скільки мені дозволили. Я б хотів залишитись довше, до кінця зцілення, і побачити все на власні очі, але... — він розвів руками.

— То скільки нам чекати? — повторилось питання.

— Не знаю. Коли все буде готово ви і так про все дізнаєтесь. А зараз розходьтесь, нема на, що чекати.

І він пішов першим ніби даючи приклад іншим. Однак, Теофін не пішов до опочивалень, де як передбачав, незручні питання продовжать сипатись на нього одне за одним. Йому було погано, від того наскільки він був близький до брехні, до порушення обітниці, а це було неприпустимо. Він мав знайти таке місце де зможе побути наодинці і прорефлексувати над власною поведінкою, а кращого місця аніж Храмова бібліотека годі було придумати. Вже дорогою в нього виникла думка, пошукати якісь книги на тему проклять, якщо в них звісно такі були.

Теофін увійшов до бібліотеки святині, це було величезна приміщення з двома поверхами книг і величезними драбинами на кожному з них. Скляний купол відмінно освітлював приміщення надаючи змогу читати в день без свічки. Лазурового кольору підлога, наче сяяла від денного світла. Тут і справді було тихо, витала атмосфера умиротворення. Й на диво в цей час приміщення було безлюдним.

Теофін вільно ходив між рядами книг, шукаючи працю яка могла б його зацікавити, але книг було надто багато, від їх різномаїття паморочилось в голові. Однак не тієї, що була йому так потрібна, або її просто ще не помітив.

Він мав намір зануритися у старі тексти та відволіктися від тяжких думок, які невпинно терзали його свідомість. Бібліотека завжди була для нього місцем розради, місцем, де можна було знайти відповіді на найскладніші запитання або просто сховатись від реальності. Зрештою, після десяток хвилин пошуків він здався, й взяв першу яка потрапила до рук « Далека подорож у Східні землі». Це явно не відповідало його початковим запитам, але мабуть все ж дозволила б відволіктись. Він сів за одним із масивних столів у центрі й заходився читати про незвідані далекі землі.

Проте, вже за кілька хвилин тиші, хтось порушив гармонію цього місця увійшовши сюди. Брат Радомир, неначе тінь, з'явився у дверях. Його пронизливий погляд зупинився на Теофіні, і прислужник одразу відчув невидимий тиск, який виходив від монаха.

— Теофіне, — промовив Радомир, підходячи ближче. — Що ти робиш тут, замість того, щоб виконувати свої обов'язки?

Теофін здригнувся, він кілька тижнів намагався уникати Радомира після того випадку із покаранням Хаймона. Він спробував знайти виправдання, навіть не розуміючи за, що власне йому виправдовуватись, але слова здавалося застрягли у горлі.

— Я... я просто хотів трохи відпочити, брате Радомире, — прошепотів він, але очі Радомира звузилися, і Теофін відчув, що якась не зрозуміла тривога поселилась в його серці. Він вже знав, що це буде важка розмова, адже чернець навіть не потрудився привітатись з ним як слід.

— Відпочивати? — Радомир промовив це слово з такою погордою, наче воно було найбільшим гріхом. — А чи не здається тобі, що зараз не час для відпочинку? Чи ти не помітив, що у святині коїться щось недобре? Хіба ти не відчуваєш, що потрібно щось зробити?

Теофін намагався уникати прямого погляду монаха, але це лише підсилювало це дивне відчуття неспокою. Він відчував, що Радомир немовби проникає в його душу, вичитуючи всі таємниці.

— Я не знаю... — почав він, але Радомир не дав йому закінчити.

— Ти знаєш, — різко перебив його монах. — Я відчуваю це. Ти приховуєш щось. Ти ж знаєш, що відбувається в святині?

Теофін намагався зібратися, але під натиском питань Радомира його впевненість у собі руйнувалась, а воля ламалася.

— Нічого не відбувається...

— Що приховує від нас Старійший? — Радомир задав нове питання, незважаючи на відповідь прислужника. Він виглядав люто нависнувши над Теофіном, випромінював впевненість і явно демонстрував, те що не відступить поки не дізнається правду.

Теофіну стало не по собі, як тоді коли чернець задоволено спостерігав за покаранням Хаймона і Розани, але зараз вся увага монаха буля спрямована на нього. Він пригадав слова Хаймона про жорстокість Радомира і тепер справді в них повірив. Йому задалось, що приміщення наче звузилось і потемніло, а погляду монаха уникнути стало не можливо. Тоді й справді, наче ті хмари, що заступили сонце почали обліплювати і його поглинаючи всяку надію, наче витягуючи світло із нього самого. Він відчув, як слова самі собою вириваються з його уст, наче він був лише маріонеткою в руках досвідченого ляльковода.

— Дарін... в поганому стані, він без тями... — Теофін не розмів навіщо, це говорить, але не міг зупинитися.

— Продовжуй, — спонукав Радомир сухо.

— Крейґ не хворий... він проклятий... колись він вбив людину в Храмі Саваха і за це був проклятий його жертвою... Дарін намагався допомогти, але з ним щось сталось і він більше не реагує.

Радомир слухав мовчки, але його погляд ставав дедалі більш пронизливим і суворим.

— Є ще ще щось, про що ти хочеш мені повідати Теофіне?

— Старійший... він говорив про небезпеку, — нарешті зізнався Теофін.

— Яку небезпеку?

— Він не хотів щоб ви дізналися про це, — продовжував він. — Він боявся вашої реакції.

Радомир мовчки слухав, не показуючи ніяких емоцій. Коли ж Теофін закінчив, монах безшумно підійшов ближче і поставив руку йому на плече. Теофін відчув, як холод пронизав його тіло, а сам він затремтів.

— Тебе слід покарати за брехню, — тихо промовив Радомир. — Ти порушив обітницю, а це великий гріх...

Теофін відчув, як його душа стискається від жаху. Він підозрював, що його може чекати, він боявся цього моменту, але в той же час думка про покарання видавалась такою правильною і навіть справедливою.

— Я прийму будь-яке покарання. — він відчував власну гріховність і вже майже підготувався до вироку, коли Радомир раптово змінив тон.

— Але, на це немає часу, коли зло розгулює на волі, в час коли великий грішник не покараний, не можна піддаватися дріб'язковості. Чи не так?

Теофін завмер в очікувані остаточного рішення ченця.

— Я прощаю тебе... — нарешті сказав Радомир після паузи, — Але тільки цього разу. Не змушуй мене жалкувати про мій вибір.

Теофін не міг повірити своїм вухам. Він був шокований і вдячний водночас, тепер брат Радомир став схожим на спасителя в його очах якому хотілось дякувати безупинну.

— Дякую, брате Радомир дякую, за ваше милосердя. Простіть мої гріхи.

— Тихо, тихо все добре Теофін, — сказав Радомир м’яко, та перш ніж піти, схоже вирішив затриматись аби надати урок молодому прислужнику.

— Не забувай те, що я говорив тобі раніше. Ти повинен бути впевненим у своїй вірі і міцним у переконаннях, — продовжив монах менторським тоном. — Інакше, такі як вони будуть помикати тобою. Вони будуть шукати слабину у твоїй вірі. У нашій релігії, і вони її знайдуть — милосердя. Ось, що вони шукають. Чинять злодіяння, а тоді каються і спекулюють на співчутті та милосерді, щоб вийти сухими з води. А тоді коли небезпека минає вони продовжують свої мерзенні справи. А ми через свої добрі серця стаємо мимовільним співучасниками цих майбутніх злодіянь. Ти ж не хочеш бути причетним до гріха?

— Ні.

— Звичайно, як і я. Наша віра це не тільки милосердя, але й неухильне прагнення і рух до праведності та пошук справедливості. Савах не потерпить зневаги до справедливості, і ми не повинні. Злу не місце в нашому Храмі, ми маємо очистити це місце. Ти розумієш, Теофін?

— Так. Я розумію, зло має бути покаране. Заради справедливості.

— Молодець хлопче, — Радомир добродушно посміхнувсь, вочевидь задовольнившись цією відповіддю, готувався покинути бібліотеку й не гаяти більше свій дорогоцінний час. — А зараз я мушу йти, обов’язок кличе. Ти теж не барись.

Радомир рвучко повернувся і вийшов. Теофін, ще не в змозі повністю усвідомити сказане, відчув полегшення і вдячність. Тягар гріха, який висів над ним, нарешті був знятий, і тепер єдине, що мало значення — це досягти справедливості.

Теофін залишився один й застиг на місці, його думку надто повільно протікали мозком, минула щонайменше хвилина перш ніж він почав ворушитися. Він повільно взяв книгу й, завмерши на мить наче пригадував в якому саме ряді взяв її поставив на місце, а тоді і сам вийшов із бібліотеки.

Теофін йшов надто повільно наче в тумані, йому здавалось, що зараз слід поспішити, однак не міг пригадати для чого і куди потрібно так квапитись. Дорогою він бачив ченців, що метушились, і щось збуджено обговорювали хтось із прислужників намагався із ним поговорити, але Теофін знеохочено відмахнувся і рушив далі. На силу він дістався до опочивалень, щоб прилягти він відчував нездорову слабкість. Єдина думка, що крутилась в голові це була справедливість. Прислужник важко заплющив повіки і наче заснув, а вже наступної миті хтось наполегливо шарпав його за плече. Теофін навіть не розлютився, що його витягли із сну, він тупо вирячився на Теоліка який його розбудив.

— Прийди до тями Теофін. Що відбувається?

— Справедливість... — тільки й проказав Теофін.

— Що? Про що ти говориш? Що з тобою Теофін?

— Справедливість... Не знає милосердя, — повторив Теофін й здивувався власним словам не менш ніж Теолік, який дивився на нього з таким виглядом наче на прокаженого.

— Ну ж бо прийди до тями. — Теолік виглядав стривожений, на мить на його обличчі з’явився жах, але Теофін не розумів чому.

Теофін дивився на співрозмовника напів-байдуже.

— Облиш його Теоліку. — почувся чийсь голос.

— Так не можна. — відповів Теолік, він знову взявся трусити Теофіна, щоб привести до тями, а тоді дав ляпаса.

Самого удару Теофін майже не відчув, але йому здалось, що мислення почало повертатись до нього. Він запитав:

— Що сталося?

— Це ти мені скажи. Чому ченці виглядають так ніби на штурм зібрались?

— Не знаю. — іскра розуму, що була з’явилась після ляпасу швидко затухала і прислужник повертався до напівпритомного стану.

— Ходімо, ходімо. Немає часу, Брам допоможи мені відвести його до Старійшого. Ходімо Теофіне.

Теофін не мав сил заперечувати, лише безвольно пересував ногами і йшов туди куди його вели. Повз нього мелькали тіні людей, на жодному зосередитись не міг достатньо для того аби хоча б впізнати прохожих. До його вух іноді долинали слова підтримки, тих хто його вів. Разом із тим він чув вигуки та сильний галас із чернечих келій. Здавалось ці вигуки стривожили його супутників, від чого вони потягнули його за собою, ще швидше і навіть в якійсь мірі відчайдушно.

Нарешті вони дістались Храму, але перед головним входом юрбилися прислужники. Вони дивились на них з таким виразом наче Теолік і Брам когось вбили, а зараз несуть щоб приховати свій злочин. Кілька із них підбігли щоб з’ясувати ситуацію.

— Що ти робиш Теоліку? Що з Теофіном?

— Йому раптово стало зле, не знаю, що сталось. Я маю відвести його до Старійшого.

Співрозмовник глянув на них з недовірою і запитав безпосередньо у Теофіна.

— Теофін, ти розумієш що з тобою відбувається?

— Не знаю, не знаю, щось мені погано.

Співрозмовник, зупинив їх рух.

— Ми не можемо вас пропустити.

Теолік і Брам переглянулись.

— Чому?

— Нам наказано наглядати за Храмом?

— Ким? — поцікавився Брам.

— Брат Радомир наказав нікого не випускати із Храму.

При згадці про ченця, Теофіна пробила дрож і ноги його підкосились, якби його не підтримували то вже б звалився на землю.

— Що з ним? — запитав їх співрозмовник.

— Ми не знаємо. — сказав Брам. — Саме тому нам і потрібен Старійший.

— Ми не можемо. — відповідь повторилась.

Інший дивлячись на блідого і ослаблого Теофіна, сумнівався.

— Може краще пропустимо, — зрештою він сказав, вкотре оглянувши Теофіна.

— Не знаю, чи можна.

— Вам наказано нікого не випускати, але про те щоб впускати вам не говорили чи не так? Тому прошу пропустіть нас. — спритно спробував знайти вихід із ситуації Теолік.

Прислужники, що наглядали за входом не мали впевненості, підійшов ще один що розібратись у ситуації, йому пояснили, а тоді вони трохи порадившись дозволили їм пройти.

— Старійший впустіть нас, — звернувся Теолік, стукаючи в двері, — З нами Теофін він в поганому стані ви маєте йому допомогти.

Через якийсь час двері відчинились, пильні прислужники намагались роззирнутись по приміщенню щоб пересвідчитись у наявності Крейґа всередині, але його ніде не було видно як і Даріна. Там були лише з дюжина прислужників і кілька ченців. Прислужники намагались увійти разом із Теоліком і Брамом.

— Куди це ти зібрався? — пильний прислужник вткнувся грудьми в руку Старійшого котрий зупинив їх.

— Я маю пересвідчитись що...

— Краще спостерігай за дверима хлопче. Так як тобі наказано, — перебив його Марк, він виглядав суворим як ніколи.

Пильні прислужники завмерли в нерішучості.

— Йдіть... Йдіть. — повторив Старійший, на що прислужники не посміли заперечити і зробили так як велів Марк. По цьому двері замкнулись.

Старійший Марк нарешті звернув увагу на Теофіна, той дивився на нього туманним поглядом.

— Що з ним? — запитав Марк у Теоліка.

— Не знаю, він такий вже був як я його знайшов у опочивальнях.

Старійший замислився на хвильку.

— Відведіть його туди, далі, — він дав розпорядження, вказуючи на те місце де ще вранці був Дарін. — Я спробую щось зробити.

Сам Марк пересвідчившись чи добре замкнені двері рушив слідом за ними.

Він підійшов до Теофіна і почав говорити.

— Слухай мене уважно Теофін, зараза я спробую тобі допомогти. Ти розумієш те, що я говорю?

— Так.

— Що саме тебе турбує? Щось болить?

— Ні, нічого, — мляво відповів Теофін, — Тільки слабкість і все наче в тумані.

— Коли це почалось?

— Після того як я вийшов із бібліотеки.

— Що ти там робив?

— Читав книгу.

— Яку?

— Не пам'ятаю, не важливо.

Старійший ще більше замислився.

— Ти розмовляв з кимось у бібліотеці?

— З Радомиром.

— Он воно як. Він давав тобі щось?

— Ні.

— Гаразд. Здається, тепер я розумію. Відійдіть, — звернувся Старійший до своїх помічників в особі Теоліка і Брама. Тоді він обхопив голову Теофіна руками.

— Слухай мій голос, — сказавши це Марк, приклав свій лоб до лоба прислужника і продовжив, — Усе скінчено, тепер ти в безпеці. Що б він не сказав — забудь. Повертайся до нас, — Старійший продовжував, щось шепотіти Теофіну.

Нарешті Теофін зміг не тільки розрізняти слова Марка, але й усвідомлювати їх. Чисте мислення повільно поверталось до нього. Нараз наче невидимі окови із його свідомості впали, погляд знову став усвідомленим. Він відсторонився, кліпаючи очима, невтямки як знову потрапив до Храму коли буквально щойно перебував у бібліотеці. Однак це непорозуміння тривало недовго, і вже скоро його обличчя набуло гримасу болю.

— Що з тобою? — запитав занепокоєно Старійший його чоло виблискувало від поту.

— Боги ні! — заголосив Теофін, — Ні, ні, ні. Мені шкода, пробачте, пробачте мене, пробачте мене Старійший.

— За що, ти вибачаєшся? — спитав Марк, хоч здавалось відповідь він уже знав.

— За те, що зрадив вас. Тепер Радомир все знає, він знає про Крейґа.

— Я вже здогадався, що він якось дізнався. Не картай себе, це не твоя вина. Ти не міг нічого зробити, він вплинув на тебе ментально.

— Я мусив триматись.

— Досить. В тебе не було і шансу. Не знаю як він зміг це зробити, але скоро це з’ясується. Зрештою, все, що зараз відбувається в Храмі моя відповідальність. Я мав з ним розібратись ще тоді, коли він тільки наполягав на жорстокому покаранні Хаймона, але тоді я обмежився лише розмовою. Я думав ми зрозуміли один одного, але вочевидь помилився, я був занадто м’яким до Радомира і тепер ми пожинаємо плоди. Настав час покласти край цим фанатикам у нашому Храмі. — Старійший здавався сталево рішучим, а тоді кинув фразу яка відображала цю ситуацію. — Правду кажуть, чим святіше місце тим більше радикалів.

Теофін тільки тепер помітив Крейґа який ще донедавна десь ховався, а тепер з’явився перед ними. Цього разу Теофін вже не реагував так агресивно.

— Дякую, — сказав він, звернувшись Марка, коли трохи оговтався після всього, що з ним сталось. — Дякую, що вивели мене з цього стану.

— Пусте. Я маю захищати всіх хто під моєю опікою. А тепер скажи Тефіне чи пам’ятаєш ти щось про що говорив Радомир? Можливо, щось про свої плани? Чи може він давав тобі якісь особливі вказівки?

— Вказівки? — здивувався Теофін, — Нічого такого. Він тільки говорив, що має очистити Храм.

— Що нам робити Старійший? — спитав Брам, усі присутні дивилися на Марка з німим питання, як на свою надію.

— Вони не заспокояться поки не дістануть його.

— Чекайте, чекайте. Я не дам зробити з себе жертовного бичка. Я вже чув, що вони зробили з тим прислужником, що порушив обітницю. Для мене вони певно приготують щось серйозніше. — втрутився в розмову Крейґ, побоюючись, що його можуть видати.

— Заспокойся, ми не збираємось тебе видавати їм, — сказав Марк, — Якщо ми це зробимо то вони переможуть, я не дам їм спалити цей Храм вогнем фанатизму. Щоб уникнути кровопролиття, ми маємо вивести Крейґ звідси.

— Яким чином? За виходом наглядають. — запитав Теолік, хоч здавалось він вже мав один варіант на думці.

— Я не піду на прорив, — заперечив Крейґ, — Хоч вони і фанатики, але все ще священнослужителі, я не буду з ними битися.

— Цього не потрібно. У мене є інший варіант, — сказав Марк, увійшовши до приміщення в якому він раніше брав зілля, й закликав Теоліка допомогти йому. Разом вони відсунули скриню і прибрали килим де перед ними постав люк.

— Ви пропонуєте мені сховатись в погребі? — запитав Крейґ з іронією, — Не думаю, що це спрацює.

— Авжеж ні, цей хід виведе тебе назовні. Про нього мало хто знає, ти вийдеш біля села.

— Я проведу його, — зголосився Теолік.

— Ні, — заперечив Марк. — Ти потрібен мені тут. Це зробить Теофін.

— Я, — здивувався Теофін, — Але я там ніколи раніше не був.

— Тобі не потрібно знати дорогу, віра виведе тебе назовні, — сказав Марк. — Ці тунелі створені для того, щоб випробовувати віру. Тільки істинний віруючий зможе знайти вихід. Невірні ж блукатимуть безцільно.

— Що це має означати? — спитав Крейґ з недовірою.

— А те, що сам ти не знайдеш вихід, так побудовані підземні ходи під Храмом. Саме так їх зачарував Святий Пойлен, раніше їх використовували для випробування віри достойних ченців, яких готували до переходу у вищий стан духовенства. Але зараз ми їх рідко використовуємо.

Теофін виглядав стурбованим і сумнівався у власних можливостях, що не пройшло повз увагу Старійшого.

— Що таке? Що тебе турбує?

— Не знаю, чи зможу. Я стільки разів підводив вас...

— У тебе все вийде, просто вір у себе й направлення богів. А тепер йдіть, не гайте час. — він відчинив люк, таким чином запрошуючи їх всередину.