Ледь встиг Великий Цілитель покинути Храм, як сталась одна подія яка могла поставити під сумнів праведність цього священного місця та його жителів. Для одних це був нечуваний злочин, який потрібно було будь-що викорінити та якнайшвидше спокутувати його тяжкі наслідки. Хтось посипав собі голову попелом від сорому. Для інших цей випадок став ще одним аргументом в теологічних диспутах. Як би там не було, але те що сталось струснуло релігійну громаду землі Двандо і дало поштовх до переосмислення релігійних канонів.

Того дня Теофін як завжди, молився Богам ще перед Сходженням. Просив у Саваха попіклуватися про душі вбитих в Прикордонному лісі. Стояв навколішки перед невеличкою, сріблястою, потертою статуеткою. Савах мав вигляд чоловіка середніх літ, наскільки це можна було розгледіти на статуетці сантиметрів десять у висоту. Вдягнутий був в рясу, його права рука була піднята на рівні поясу, направлена долонею до низу, так наче поклав її комусь на голову. Проте вже з цього питання виникали певні розбіжності між віруючими.

Одні твердили, що це жест Благословення. Їхні опоненти доводили, що в такий спосіб Савах зображений на таких статуетках, кладе свою руку на голову злочинця і судить за діяння. Думки різнились в залежності від місцевості і особистих переконань, наприклад Теофін схилявся до правоти перших ця версія була приємнішою йому і виглядала логічнішою. Він часто вдивлявся в обличчя Бога на статуетці і не бачив на ньому ознак гніву чи якоїсь іншою ознаки, що вказувала б на покарання злочинців, бачив тільки спокійні риси. Іноді розмірковував над тим, що опоненти цієї теорії можуть вбачати протилежні риси, а також доводити, що Бог Справедливості не може бути пристрасним коли здійснює правосуддя. Саме одна ця думка викликала захоплення, навіть не самим божеством, а творцем цих статуеток, ця двозначність у трактуванні заворожувала і надавала простір для обговорення. Хто був цим автором і що він зрештою мав на увазі, над цим мимоволі часто замислювався.

Саме Богу Справедливості молився Теофін щоб правосуддя досягнуло винуватця того жорстокого і зухвалого злочину.

— Доброго ранку, старший прислужник Теофін, – зненацька з-за спини наче матеріалізувався чернець, кроків якого прислужник не розчув, оскільки був надто захоплений молитвою.

Щойно Теофін завершив молитву чернець підійшов, його обличчя було все покрите зморшками і було немов скривлене від огиди до цього світу. Його волосся було практично повністю сиве і росло тільки на потилиці, а решта було поглинуте здоровенною лисиною.

— Доброго і вам брат Радомир.

Прихід такого поважного ченця в покої прислужників був справжньою несподіванкою для багатьох з них, чимало з них тайкома поглядали на прибулого, хоч і намагались приховати свою цікавіть.

— Я можу вам чимось допомогти?

— Так. Нам треба поговорити, – відповів чернець, вираз його обличчя залишався незмінним, в той же час він пильно дивився на інших прислужників, що перебували в приміщені. — Наодинці, ходімо.

— Куди? – Теофін був не вельми близький з цим ченцем, тому як і всі не розумів причини його приходу сюди.

— На вулицю. Подалі від цікавих вух і очей. – майже пошепки відказав монах.

— Перепрошую. Чи можемо ми поговоримо після Сходження, а то воно от-от почнеться?

— Ні. Це терміново. Не хвилюйся, ми встигнемо до початку.

На цьому будь-які питання відпадали, та й що тут говорити якщо справа невідкладна. Вони вийшли з опочивальнь і попрямували в сторону чернечих келій, що були на відстані кількасот метрів звідси.

— Нічого дивного сьогодні не помітив? – поцікавився брат Радомир, щойно вони відійшли на достатню відстань, від допитливих вух та очей.

— Ні, а що? – дивне питання щоб почати розмову, подумав Теофін.

— Впевнений?

— Так, – та що могло бути дивного, все як завжди прокинулись вдосвіта, помолились, мали готуватись до Сходження.

— Це добре, – пробубнів про себе чернець.

— В чому справа? – спробував одразу перейти до суті Теофін.

— Старший прислужник Хаймон, – видавив з себе Радомир, навіть не приховуючи своєї зневаги.

— А, Хаймон. Так він ще вчора скаржився на болі в животі, наскільки я знаю пішов до лазарету там і заночував. Якщо ви про це.

— Не заночував.

— Як це? – перепитав Теофін побоюючись найгіршого. — З ним щось трапилось?

— Так, гріх. Він опорочив своє ім’я і значення слова прислужник… Схоже сьогодні він прислуговував виключно власній хіті… Пів годину тому ми з абатом Магнусом застали його в господарському приміщені з жінкою...

— Жінкою.. – ці слова не вкладались в голові Теофіна. Не міг навіть уявити, що на території їхнього славного Храму може таке трапитись.

— З так званою «прихожанкою». Обох вже затримано. Після Сходження і Загальної молитви на них чекає суд... Для загалу ми хочемо залишити це поки що в таємниці аж до моменту суду. Щоб співчуваючі їм миряни чи прислужники не надумали звільнити їх до справедливого покарання, – він сплюнув від невимовної огиди, що переповнювала його при згадці як винуватців так і співчуваючих.

— Чому ви мені про це кажете?

— Пам'ятаєш про, що ми з тобою раніше говорили?

— Пам'ятаю. – звичайно пам'ятав, важко таке забути, тим паче, що спілкувались вони всього два рази, але як виявилось були однодумцями в деяких питаннях.

— Ти надійний хлопець, можеш відстояти свою думку. Тому, знаючи досвід інших храмів та монастирів, що зіткнулися з подібною проблемою: блюзнірством та порушенням обітниці. Нам потрібен старший прислужник для звинувачення. Самі ми звичайно, прямо не можемо брати участь в процесі бо не є прислужниками, а це внутрішня справа Храму. Я лише можу засвідчити те, що бачив сьогодні, як і абат Магнус. Але думаю обвинувачений не буде заперечувати свою провину.

— А що потрібно конкретно від мене? – Теофін посерйознішав.

— Тільки нагадати прислужникам про їхні обітниці самозречення і обов'язки. Схилити їх до думки, що цей злочин має бути обов'язково покараний і донести загальну думку до Старійшого.

— А яке покарання застосовувалось в інших храмах?

Радомир замислився на якусь мить, ніби перебирав у пам'яті усі відомі йому факти.

— Переважно це було побиття палицями з подальшим вигнанням.

Тепер уже Теофін замислився вдивляючись у даль. З одного боку йому не хотілося щоб Хаймона, прислужника хоч і занепалого калічили. Хоч з ним особливо не спілкувався, але прожиті п'ять років під одним дахом теж були не пустим звуком для нього. З іншого боку брат Радомир був правий – винуватець має бути покараний. Але чи співставна вина з покаранням? Це питання поки що залишалось відкритим. До того ж, Теофін не дуже хотів вплутуватися у все це після догани від Старійшого

— І... як часто побиття призводило до смерті чи інших важких наслідків?

— Не часто, але траплялось, – прозвучала туманна відповідь, яка явно не задовольнила співрозмовника.

— Скажіть конкретніше.

— Я знаю про понад двадцять подібних випадків. Безумовного їх було більше. Виключаючи кілька інших видів покарань залишається близько двадцяти. До смерті призвели лише двоє з них... – неохоче розповів Радомир, але трохи по сумнівавшись добавив. — До каліцтва ще сім. Покарання здійснюється прислужниками, кожен наносить по одному удару – бо це вважається зрадою всіх побратимів.

— А що буде з тою… жінкою?

— Те саме. Один удар прислужнику, один спокусниці ,поки кожен не вдарить злочинців по разу. Вони розділяли плотське задоволення то ж тепер розділять справедливу кару, – відповів брат Радомир, виглядало на те що він ставився до жінки куди гірше ніж до порушника обітниці.

Двадцять шість ударів палицею! О, Боги! А чи справедливо це? Чи витримає Хаймон призначені йому удари, а та жінка? Кожна помилка могла багато коштувати, тому варто було все добре зважити перш ніж розглядати можливість погодитись.

— Вам не здається, що покарання дещо суворе?

— Ні. Це гідна відповідь на великий гріх, що зробив Хаймон.

— Ми не знаємо всіх обставин, але побиття палицями це вже занадто, – провадив Теофін, йому здалось, що в якийсь момент обличчя брата Радомира сіпнулось від явного роздратування.

— Ні. Ні, цього навіть недостатньо. Я знаю обставини, я бачив це на власні очі, коли ми прийшли він не покаявся, не усвідомив свою помилку, не задумався про власну гріховність. Здавалось, він був більше засмучений тим, що йому не дали довести справу до кінця. Хаймон добре знав обітниці які давав. Одна з них прямо говорить про заборону піддаватись хіті, яку він безцеремонно порушив. Він добре знав, що порушує обітниці. Тепер він має зіткнутись із наслідками яким б важкими чи неприємними вони для нього не були.

— Старійший знає про це? – запитав Теофін, щоб якось перевести тему бо не хотів ще більше сердити Радомира, якого і так перекошувало від люті при одній тільки згадці про грішників.

— Ще ні.... А як ти уявляєш Старійший буде проголошувати молитву знаючи таку інформацію? Абат все розповість після Сходження і Загальної молитви.

— Так, в цьому є певний сенс.

Вони мовчали деякий час, а тоді Теофін звернувся наче безадресно.

— Але як таке могло статися... Як таке могло статися в нашому Храмі?

— Не знаю... схоже відбувається занепад людської цивілізації, якщо вже прислужники так грішать. Може, відбирати в прислужники треба ще з більш раннього віку. Або просто ретельно перевіряти всіх «прихожанок» чи наглядати за ними, або до Храму не підпускати – їм вже однаково нічого не допоможе. А може усе це разом. Я не маю відповіді, це просто занепад людства, скоріше не самого людства, а його душі. Мабуть, що не зробиш все буде марно.

— Ні, але як це сталось тут в Храмі Старійшого Марка? Як Хаймон посмів таке зробити? Він зневажив не тільки нас прислужників, але і Старійшого який ставиться до кожного служителя Храму як до свого сина... – висловив свої думки прислужник. Він мав бажання зустрітись з Хаймоном заглянути йому у вічі і зрозуміти відповідь на одне просте питання. Чому? Чому він зрадив їх довіру?

— Те що сталось, того не змінити. Але ми повинні покарати винуватців цього блюзнірського акту в цьому святому місці, і не допустити подібних випадків у майбутньому. Це єдине про що потрібно зараз турбуватися. Так ти берешся за цю справу Теофін?.. В будь-якому разі когось виберуть на цю роль, суд і кара відбудеться навіть якщо ти відмовишся.

В цей час прислужники та ченці помалу почали виходити з своїх жител в готовності до Сходження, а отже час для розмов збігав. Вже досить розвиднилось щоб морок відступив остаточно, хоч сонце ще не вийшло. Сходження було добре продумане адже коли ченці й прислужники добирались до Храму Лавани сонце з'являлось з-за обрію. Коли ж виходили з Храму Тейна вже був повноцінний ранок.

— Це важливе рішення, яке не можна приймати легковажно. Я б хотів поговорити з Хаймоном після Загальної молитви перш ніж погодитись.

— Гаразд. Щойно побачиш його бундючний вид, тоді ти пересвідчишся в необхідності покарання. Ти не побачиш ні краплі розкаяння чи жалю. Будь готовий побачити зневагу до Храму і моральне падіння твого брата.

По цих словах брат Радомир різко повернувся і приєднався до інших ченців, які саме наближались до них.

***

Не довго прислужники тамували свою цікавість спровоковану вранішнім приходом ченця. Вже під час Сходження полилися перші запитання на дану тему. Теофін був поглинутий роздумами щодо правильності своєї позиції, тому не бажав ні з ким говорити. Тим більше, такі розмови під час Сходження не схвалювалися старшими. Відповідав коротко і сухо, що не може зараз нічого сказати і вони дізнаються про все свого часу. Коли ж уточняли коли цей час настане. Відказував - сьогодні пообідді.

Якось вже після виходу з святині Тейна, його наздогнав Орай з тим же питанням, ніби очікував почути щось інше. Але й тоді старший прислужник не змінив своєї відповіді - це трохи образило друга, але обом довелось змиритись з цим.

На жаль, ні Сходження, ні Загальна молитва не надали повного спокою душі. Сумніви нікуди не ділись, подумки повертався до тієї розмови зі Старійшим. Навіть тоді після досить невинної проповіді людям Духовний лідер був не в захваті від її змісту хоч і загальним результатом був задоволений. Теофін серйозно сприйняв слова ментора і більше не мав наміру повторювати свої помилки.

Теофін запитував себе, як Старійший Марк відреагує на такі новини і на пропозицію такого покарання? Цього знати не міг, але йому здавалось, що Старійший погодиться з тезою, що кожен злочинець має бути покараний. Брат Радомир пропонував суворе покарання, але Теофін сумнівався. Чи варто використовувати такі жорстокі методи? Чи збереже це святість їхнього храму?

Прислужник розмірковував про те, як до цього дійшло і як Хаймон піддався на цей гріх. Хоч Старійший заперечував те, що жінки схильні до зла, але як пояснити те, що жінка спокусила прислужника який мав дотримуватись священних обітниць і правил Храму. У його роздумах постала дилема, хто ж у цій ситуації є більшим винуватцем Хаймон чи та жінка? Теофін схилявся до того, що Хаймон, адже це він давав обітниці. Про «спокусницю» як її називав брат Радомир, намагався не думати щоб уникнути суб’єктивних суджень і не розганяти єресь про яку говорив Старійший Марк.

Однак, зрештою зупинив ці думки, потрібно було дізнатись про все від самого Хаймона. А не слухати розповіді інших, котрі цілком могли бути перебільшенням, особливо з уст такого поборника моральної чистоти як Радомир. Мав надію, що під час розмови з'являться якісь нові факти, які дадуть змогу змінити покарання на інше, м'якше. Як би там не було, вирішив, що їх розмова допоможе остаточно визначитись з його власною позицією. Вважав, що краще за все дотримуватись правил Храму і тоді точно не помилиться.

Теофін спустився до темного, прохолодного льоху куди його привів брат Радомир. Спершу розгледіти нічого не зміг, але зрештою призвичаївшись зумів розрізнити обриси свого товариша. Хаймон сидів на гірці картоплі з зв'язаними руками, він дивився байдуже собі під ноги навіть не глянувши на новоприбулого.

— То це правда Хаймон?

— Це ти Теофін, – понуро мовив Хаймон.

— Те в чому тебе звинувачують правда? – вже наполегливіше повторив відвідувач. — Так.

Теофін не міг повірити в дійсність того що відбувається, тому, щоб упевнитись перепитав.

— То... я правильно все розумію? Сьогодні абат Магнус і брат Радомир застали тебе з жінкою?

— Так.

— Що ви там робили?

Хаймон довго мовчав не дивлячись на співрозмовника, але все ж здавленим голосом видавив з себе «кохалися».

Теофін хитав головою відмовляючись вірити в таку безрозсудність Хаймона, він повинен був добре знати на що пішов заради своїх звіриних інстинктів.

— Я кохаю Розану...

— Справді? І як довго ви знайомі? Три дні, може чотири?

— Шість...

— Шість днів! —Теофін скипів. — Про яку любов може йти мова за такий короткий термін, а тим більше кохання? Єдина любов яку ти маєш відчувати – це любов до Богів і до людства в цілому як до Їхнього творіння. Замість цього ти піддався своїй хіті і став клятвопорушником. Своїми діями ти зрадив нас усіх.

Старший прислужник перервав свою гнівну тираду і спробував повернутись до звичної рівноваги, а тоді продовжив:

— Нас то ще пів біди, але як ти зміг зрадити довіру Старійшого Марка? Ти розумієш як цей гріх вплине на наш Храм, і на нашу віру? Ти розумієш на що ти наразив нас усіх піддавшись тваринним інстинктам?

Хаймон виглядав ошелешеним цими словами, Теофіну навіть здалось, що занепалий прислужник от-от розкається в своїх гріхах. Тому напосів на співрозмовника ще старанніше аби добитись потрібно результату, але вочевидь дуже сильно помилився у судженнях.

— Скажи вона спокусила тебе? Може якось обманом змусила? — спробував намацати соломинку для спасіння Хаймона, але той вочевидь не вловив цей варіант, щоб полегшити собі участь.

— Ні! Це не був обман. Я кохаю її.

— Замовкни дурень. Просто визнай, що вона спокусила тебе і покарання буде легше і удар по Храму буде не таким болючим.

— Я на таке ніколи не погоджусь, це буде виглядати як зрада...

— Це ти мені будеш розповідати, що таке зрада? Ти мені?! – розлютився Теофін, вже тоді усвідомлював, що домовитись задля загального блага не вийде. А спроба відійти від істини заради милосердя була помилкою.

— Ніхто з вас не знає, що таке любов. Якби ти знав то не говорив би мені такі жорстокі речі – відректися від людини яку кохаю. Ти просто безсердечний, черствий сухар Теофін. Ти не зможеш зрозуміти…

— Ану, просвіти мене.

— Ти однаково не будеш мене слухати, ти прийшов не слухати, а звинувачувати. Тобі не зрозуміти Теофін, ти мислиш надто вузько.

Теофін посміхався так наче слухав якусь нісенітницю.

— Щоб порушувати обітниці і все ще вважати себе морально вищим за мене, і справді потрібно мислити д-у-у-уже широко. Не вдавай з себе найрозумнішого Хаймон. Чи ти став таким розумним після того як звільнився від кайдан моральності та людської гідності?

— Я просто робив те, що підказувало мені серце…

— Дякую за науку, я думав що серце десь в грудях, а воно онде, нижче поясу, – ця ситуація дратувала Теофіна, він дедалі більше губив сенс свого перебування тут і зав’яз у непотрібній суперечці. — Я знаю, що справжня любов це не плотське задоволення, а те що зробив ти називається гріхом.

— Це не гріх – це велике благо. Я не зробив нічого поганого, нічого такого чого мав би соромитись і відмовлятись від своїх дій. Усі ці роки ми займались тут чимось не тим. Ми робили щось, що дуже схоже на безглуздя. Ми свідомо обмежували своє життя. Але для чого? Що б краще служити Пантеону? І як це мало допомогти?

Від таких слів у Теофіна очі полізли на лоба, він то думав, що добре знав Хаймона.

— Як це мало допомогти питаєш? Хіба ти не знаєш, що багато з цілителів вихідці з нашого Храму? Якщо Боги наділили їх цим чудесним даром, за вірну службу та шану людської гідності. Як ми можемо робити щось неправильно? Як? Я вірю, що обранцями Богів стають не просто так. Для цього потрібно довести свою моральну чистоту.

— Але не всі, далеко не всі ними стають, решта просто страждає тут відрікшись від усього людського.

— Це ти про себе? Невже ти так сильно страждав тут ці шість років? Боги, та ти тут довше ніж я. Бачу ти так і не навчився вірності Пантеону. Ніхто не змушував тебе сюди приходити і ти міг піти в будь-який день, але чомусь залишався. Я думаю, ти просто слабка людина яка не здатна тримати обітниць і шукає виправдання своїм негідним вчинкам.

— Думай, що хочеш, але послухай мене Теофін, я більше не хочу себе обмежувати. Зрештою, Боги дали нам можливість відчувати різні емоції…

— Не смій навіть згадувати про Богів! – попередив Теофін, на мить йому захотілось вдарити Хаймона – це вперше за п’ять років, він настільки втратив самоконтроль, що мало не забув, що вже давно не мирянин і така поведінка не гідна для прислужника.

Поки Теофін затримався в думках про самоконтроль, Хаймон поспішив продовжити.

— Любов одне з тих почуттів, що подарували нам Боги. Я втомився постійно боятися єресі, боятися гріха, боятися кари. Я хочу жити повноцінним життям і думаю Боги хотіли б щоб я був щасливий. А тоді коли я знайшов свій шлях, ти повівся як і всі інші… Ви почали мене засуджувати. Знай Теофін я не ні про що не шкодую.

Теофін був вражений у серце таким зневажливим порушенням клятв та ставленням до їхньої віри. Не знав, що й відповісти на таке. Випадок був безнадійний. Ця людина сама зруйнувала своє життя тому, бачити її більше не хотів.

— Хочеш сказати, що виконував волю Богів? – Теофін похитав головою, він зібрався йти. — Який абсурд. Ти не хочеш визнати свою вину і замість цього намагаєшся вигадати якісь химерні пояснення посилаючись на Богів. Яка ж це дурість. Хоча… мені байдуже, нема сенсу продовжувати цю розмову.

— Нащо ти взагалі прийшов сюди, щоб познущатись з мене?

— В цьому немає потреби. Жодне моє слово не зганьбить тебе більше ніж те, як зганьбив себе ти, своїм падінням. Я прийшов щоб довідатись про все від тебе, і скласти власну думку про цей випадок. Тепер я розумію, що було б помилкою «відпустити» тебе просто так, варто вчинити з тобою не інакше як згідно з правил. Брат Радомир був правий, ти повністю піддався гріху і навіть не усвідомлюєш свого становища.

— Брат Радомир безумець! – вигукнув Хаймон. — Хіба ти не бачиш, він ненавидить людей, він жорстокий. Йому тільки аби когось покарати – винних, чи невинних йому байдуже. …

— Досить! Брат Радомир достойний чернець який дотримується моральної чистоти, ти не в тому становищі, щоб когось засуджувати маючи власні гріхи. Тому в останнє поведись як личить колишньому прислужнику Храму – гідно прийми покарання.

Він рушив до виходу, перед цим уважно подивившись на обличчя Хаймона в напівтемряві, його гнів уже минув і виглядав уже стурбованим. Здається саме останні слова вплинули на занепалого прислужника найбільше, він намагався щось сказати чи спитати, але Теофін уже повернувся спиною.

— Теофін скажи як там Розана? – озвався навздогін Хаймон.

Він божевільний подумав Теофін нічого не відповівши.

— Можеш...

— Ні, не можу. Я вірний служитель Храму і не збираюсь вислуховувати прохання ворогів нашої віри. – Теофін був вражений нахабністю свого колишнього товариша, який після усіх цих єретичних висловлювань ще сміє щось просити.

Після цього Хаймон залишився наодинці зі своїми думками та переживанням за їх з Розаною долю. Попри свої сміливі заяви, прихід старшого прислужника посіяв в його розумі грона страху.