— Як багато хто з вас вже знає, – говорив Теофін зібравши прислужників і старших прислужників в опочивальнях. — вчора ввечері, старший прислужник Хаймон, зіславшись на недугу пішов до лазарету.

По приміщені пройшло перешіптування.

— Так от Хаймон не був у лазареті. – знову почулись питання на кшталт: де він? Що з ним? Чому він говорить про це? Це тому приходив вранці брат Радомир?

— Так. Вранці абат Магнус і брат Радомир застали Хаймона на складі фуражу з жінкою, – ця новина спричинила справжній гул вигуків нерозуміння, гніву суперечок, тому щоб його на певне могли почути промовець підвищив голос. — Вони займалися розпустою!

Шквал найрізноманітніших емоцій заполонив приміщення, від гнівних викриків та потрясувань кулаками, аж до повного мовчання і заціпеніння. Жоден оратор не зумів би заглушити цю бурю почуттів - вона повинна була сама вичерпатись, і тільки тоді мовець зможе направити її в правильне русло. Впродовж якоїсь хвилини тривав бешкет, за час якого, прислужники забули, що таке самоконтроль і дисципліна. Однак, навіть така потужна сила змушена була відступити перед бажанням почути більше деталей цієї ситуації та задовольнити свою цікавість. Саме тоді, всі знову звернули погляди на Теофіна.

— Ну? чого мовчиш Теофін?

— Говори далі раз почав вже.

— Навіщо ти зібрав нас тут?

— Тихо, тихо послухаймо, що далі скаже.

В повітрі витала невизначеність, питання та заклики залишались без відповіді.

— Увага! – нарешті перервав своє довге мовчання Теофін й поклав край безплідним вигукам. — Цей інцидент є внутрішньою справою Храму, тому ніхто інший не зможе долучитись до цієї справи. Наше завдання просте – ми повинні визначити вину Хаймона та призначити йому покарання. Після того як ми дійдемо згоди, я або хтось інший, доведе загальну думку до Старійшого. Тоді він прийме остаточне рішення, і оголосить його на суді.

— Коли буде суд? – запитав хтось з прислужників.

— Це залежить від нас – наскільки швидко ми дійдемо згоди тоді і буде суд. Сьогодні чи завтра я не знаю.

— Яке покарання може чекати на Хаймона? – поцікавився Орай, адже він був досить близький з обвинувачуваним.

— Ну, – трохи знітився Теофін, – про це ще рано говорити, не я приймаю це рішення. – йому здалось що відповідь прозвучала не надто переконливо і якось відсторонено тому поспішив додати.

— Як я вже казав раніше – ми повинні визначити вину Хаймона, і тільки після цього можна думати про покарання.

— Чому його немає тут, серед нас? Чому Хаймон не захищає себе?

— Тому, що він не має права голосу в даній ситуації.

— Як це немає? Хіба він не може висловитись і пояснити свою позицію?

— Згідно з правилами, прислужники мають визначати його подальшу долю, а Хаймон наразі не прислужник. Тому він не може приймати рішення, щодо власного покарання, але йому буде надане слово перед оголошенням і здійсненням вироку.

— Який в цьому сенс, якщо слова Хаймона ні на що не вплинуть? – не вгавав Орай.

— Як це не вплинуть? – перепитав Теофін. — Вони вплинуть на наше сприйняття його дій і на готовність пробачити його проступок.

На цьому питання в Орая вичерпались, а інші не вельми бажали проявляти власну ініціативу, не дізнавшись усіх обставин. Для Теофіна, наближався вельми важливий момент, найважча частина справи, потрібно було переконати більшість присутніх у правильності їх із братом Радомиром позиції. Після розмови з Хаймоном, будь-які сумніви у необхідності покарання зникли.

— Перш за все мушу відзначити, що Хаймона звинувачують не у любові до жінки. Саме так, не в цьому, бо само по собі тут немає нічого поганого. Хаймон звинувачується в першу чергу у порушені обітниць. Дозвольте нагадати вам текст обітниці прислужника, який досягнувши двадцятиріччя переходить до сану старшого прислужника.

Я... вірую в ідеали ордену прислужників. Я... клянусь беззастережно дотримуватись святих законів ордену. Я... клянусь повсякчас шанувати Пантеон та його служителів. Я... клянусь вести своє життя згідно з ідеалом ордену. Я... клянусь доносити Божественні істини до мирян. Я... клянусь: не обманювати, брати до рук зброю, не чинити наклепу, богохульства, піддаватись хіті та іншим недостойним праведної людини вчинкам.

Я... клянусь дотримуватись цих обітниць від моменту входження до сану старшого прислужника і аж до виходу з цього сану.

Декламуючи обітницю Теофін відчув, як сповнюється вірою в орден, а разом з тим зростала впевненість у справедливості сьогоднішнього рішення. Він продовжив, попри велике піднесення і навіть ейфорію від власних слів.

— Так звучить обітниця старшого прислужника яку дав Хаймон 3 роки тому Старійшому, і яку сьогодні так безцеремонно порушив. Не обманюйте себе, ніби він піддався хвилинній слабкості, що було помутніння розуму, що його обманули. Бо це не так – порушення ним обітниці було сплановане...

— Звідки ти знаєш?! – вигукнув Орай, бо несила була терпіти коли один його друг несправедливо звинувачує іншого.

— Я знаю це точно Орай! Факти не брешуть, і вони неспростовні. Вчора ввечері Хаймон сказав Теоліку, що його болить живіт і він піде до лазарету це чув я і багато інших теж. Я правильно говорю Теолік?

Він звернувся до високого хлопця з короткою борідкою і сірими очима, той був одним з найстарших їхніх прислужників і вже невдовзі мав досягнути двадцятип’ятиріччя і перейти до чернечого ордену.

— Так, я підтверджую слова Теофіна, саме з такими словами до мене звернувся Хаймон це можуть підтвердити й інші.

— Дякую, Теолік. Хаймон не був у лазареті це теж факт. Сьогодні я там був, ескулапи стверджують, що Хаймон давно в них не з'являвся. Ці факти підтверджують, що Хаймон порушив обітницю і обманув нас усіх зумисне. Скажіть, я правильно розмірковую?

— Та а а а к! – відгукнулась більшість прислужників. Втім серед яких не було Орая, який виглядав скривдженим і ніяк не міг прийняти дійсність.

— Клятва говорить про обітниці, не обманювати і не піддаватись хіті. Що зрештою зробив Хаймон. Також, він не шанував Пантеон оскільки не дотримався клятви, а також служителів Пантеону – тобто нас.

Теофін був задоволений, його стратегія яку ретельно обдумував ще перед зустріччю працювала і працювала добре. Здавалось думки прислужників розділились на кілька таборів. Одні підтримували Хаймона попри все, інші хотіли вирішити все згідно з правил Храму, дехто ще не визначився з позицією не отримавши вдосталь інформації для висновку.

— Також я зустрівся з Хаймоном, – вже вкотре по приміщені розійшовся гул, який втім не завадив оратору продовжити свій виступ, — я хотів побачити його і дізнатись про все від нього. Хаймон не заперечував того в чому його звинувачують. А знаєте, що ще сказав мені Хаймон? Він сказав, що ні про що не шкодує і повторив би це знову! – це безумовно викликало потрібну йому реакцію публіки.

Орай дивився скляними очима на Теофіна, що був у центрі і фанатично виголошував промову, а багато інших підтримували і кидали гнівні вигуки на адресу їхнього побратима Хаймона. З яким дружили, товаришували роками з яким ще вчора разом обідали і вели бесіду. Не в змозі був повірити як люди вмить можуть стати засліпленими від люті.

Галас не стихав аж поки, Теофін не виставив руки вперед і відповідним жестом не закликав до тишини. Відтепер публіка належала йому, і саме зараз настав час просувати свої ідеї.

— Що ми маємо у підсумку? Хаймон зламав дів обітниці перша – обманув нас усіх, друга – піддався хіті. І що не менш важливо не покаявся, а навпаки висловив готовність повторити цей злочин знову. Його вина очевидна і незаперечна. А як думаєте ви, винний Хаймон у цих злочинах!?

— Винний!!! – майже одноголосно висловилась публіка, лише кілька прислужників не приєднались до загального вияву думки. Теофін одразу відмітив цих людей, вони були наближені до грішного прислужника, хоч далеко не всі друзі Хаймона наважились зайняти протилежну загальній думці позицію.

Однак попри загальне збурення емоцій Теолік, залишався спокійним і навіть байдужим так наче уже від’єднався від земного життя і перейшов на більш духовні рівні існування. Теофін в якійсь мірі навіть захоплювався витримкою і самовладанням свого більш досвідченого товариша, й часто навіть ставив собі його за приклад. Тому, для успіху вважав за необхідне, залучити на свій бік таку авторитетну фігуру в колі прислужників. До того ж Старійший Марк завжди високо цінував Теоліка, вбачаючи в ньому задатки істинного служителя Пантеону.

— Так, винний. – скоріше для себе констатував Теофін, по певній паузі — Отже, ми визначились з провиною Хаймона. Тепер…

— Зажди! – зупинив його Орай, — Звідки нам знати, що Хаймон справді був з тією жінкою? Ми її навіть не бачили?

— Абат Магнус і брат Радомир бачили їх. Якщо тобі не достатньо їх слів, можеш спитати у самого Хаймона він то точно не сумнівається в її існуванні.

Дехто навіть засміявся із таких безглуздих сумнівів Орая, але Теофін не звертав уваги і продовжив, так ніби не було цього невеличкого зіткнення.

— Залишилась найважливіша і найвідповідальніша частина нашого зібрання. Потрібно визначитись із покаранням. Тому я одразу пропоную, зробити так як у багатьох інших храмах і монастирях. Я маю на увазі тілесне покарання – побиття винуватців палицями. Не можна залишати цей акт блюзнірства до віри та традицій ордену не покараними! То що скажете, ви підтримуєте мою пропозицію?!

На якусь мить повисла тиша, а тоді хтось вигукнув.

— Так, так їм і треба цим грішникам! – за ним підхопили й багато інших, цей жорстокий заклик.

Орай і компанія аж побіліли від озвученого покарання, а ще більше від одностайності підтримки такого варварства.

— А тепер вислухаємо тих хто не погоджується з нашим рішенням. Можете визначити когось одного або кожен висловиться від свого імені.

Опозиція з чотирьох прислужників відокремилась від загальної групи й скупчившись вони вели жваву бесіду між собою. Невдовзі вони визначились із своєю відповіддю.

Не важко було здогадатись, що своїм голосом вони виберуть Орая. На це було декілька причин. Перша, він був найближчим другом їхнього головного опонента, а це як вони припускали мало якось вплинути. Друга, серед них Орай і Хаймона знав краще. Третє з них чотирьох він мав кращі комунікативні здібності. Але по при це перед ним стояло куди складніше завдання ніж у його опонента напередодні зібрання. Очевидно було, що таку заряджену публіку буде важко переконати хоч в чомусь, і що Теофін значно здібніший за них усіх у тому, що стосувалось суперечок. До того ж, в очах більшості Орай і компанія виглядали не найкращим чином.

— Я звертаюся до всіх братів, – розпочав Орай, одразу було видно, що він не звик до подібних виступів і явно хвилювався, — я звертаюся до вашого розуму, до вашого милосердя якого вимагає наша віра. Ви всі добре знаєте Хаймона, багато хто з вас може назвати його своїм другом.

Говорячи ці слова він дивися на тих людей на чию підтримку розраховував і які так по-зрадницьки зараз ховали свій погляд.

— Ви всі знаєте, що Хаймон завжди був хорошим прислужником і другом. Він наш товариш, побратим. А зараз ви хочете приректи Хаймона на варварське побиття палицями ніби... – він душився від переповнюючих емоцій і намагався підібрати підходяще слово, — Ніби...якогось розбійника! Отямтесь! Ми говоримо зараз про Хаймона, нашого брата! Він не зробив нічого настільки поганого, щоб отримати настільки жорстоку кару! Так, Хаймон винний, але він не заслуговує на таке ставлення. Згадайте про дні дружби, підтримки, братерства. Повинне бути якесь інше покарання, не таке жорстоке. Якщо ви не забули, про принципи нашої віри, засновані на милосерді, то підтримайте мене. – додалось кілька вигуків схвалення.

Неочікувано, але звернення Орая було досить успішне, і справило чимале враження на публіку й змогло достукатись до совісті багатьох прислужників. Це емоційне звернення хоч і не було продумане наперед, але опиралось на спільні для всіх присутніх цінності – милосердя та відчуття братерства. Ставка на це знайшла потрібний відгук.

Про себе Теофін відзначив, що це справді було непогано, але зараз з другом вони були по різні сторони і не ватро вдаватись до сентиментів, а свою думку змінювати не збирався, тим більше після почутого від Хаймона. Компромісу бути не могло, грішник мав бути покараний.

— Я розумію вашу позицію. Ви робите наголос на братерстві, – він глянув на Орая і перейшов у контрнаступ.

— Натомість я спитаю у вас – чи замислювався Хаймон над братерством коли обманював нас і чинив розпусту?! Ні! Він поставив тваринні інстинкти вище нашого ордену, Храму, нашого наставника Старійшого Марка та всієї віри! Чому тоді ми маємо відноситись до нього інакше, аніж він того заслуговує? А тепер зрозумійте мене і ви. Наш Храм споруджений майже триста років тому, при його зведені був присутній Святий Пойлен. Храм і монастир в землі Двандо є безперечно, одним з найважливіших місць для нашої віри. А тепер ви хочете злочинця залишити безкарним? Як думаєте як це приймуть віряни? Можливо, вони подумають, що Храм, монастир, прислужники, монахи і навіть сам Старійший уже давно розклалися у гріху і прикривають своїх прислужників-перелюбників. І в цьому суджені вони будуть праві, якщо ми не покладемо цьому край! Це буде колосальний удар не тільки по нам, а і по всій вірі, беручи до уваги недавній візит Великого цілителя. Тому заради справедливості, заради віри, заради нашого майбутнього, ми повинні без вагань покарати винуватців. Зберігайте внутрішню дисципліну і не допустіть того щоб наша репутація була зруйнована в такий брутальний спосіб.

— Так, так він має рацію!

— Ми не будемо покривати грішників!

— Але, це покарання занадто жорстоке!

— Не можна цього просто так залишити!

— Ніхто не заслуговує такого!

Докази Теофіна були вагомими і він знову повернув собі контроль над прислужниками, і навіть більше, привів її до розуміння необхідності покарання. Дехто все ще намагався привести людей до тями, що непотрібна така жорстокість, але їхні голоси були нечутні у загальному схвалені рішення про покарання.

— Брати мої отямтесь! – звертався криком душі Орай, – Ми ж люди, навіщо невиправдана жорстокість? І за що за який такий злочин ми повинні так карати людей?! Тільки через любов. Чому таке чисте почуття має бути зневажене, чому прагнення до любові має жорстоко каратись? Я закликаю вас добре подумати, і звернутись до своїх сердець, чи справді ми хочем побити і покалічити Хаймона? Хіба не краще просто прогнати його за недотримання обітниць? Але не карати в такий жорстокий спосіб. Чому ви так ненавидите Хаймона? Він нам нічого поганого не зробив? Чому ви так легко сприймаєте заклики до насильства? Наша віра говорить про прощення і милосердя, а у вас немає ні краплі людяності!

Врешті-решт прислужники які вагались приєднались до Орая хоч разом із ним їх було тільки шестеро, усе ще недостатньо, для зміни рішення. Те що на одних справило правильне враження інших роздражнило і зробило їх позицію ще більш непримиренною.

— Ти просто покриваєш свого друга!

— А хіба ще вчора Хаймон не був і твоїм другом теж? – запитав Орай у свого розгніваного опонента.

— Злочини очевидні, а він ще щось говорить на захист грішників.

— Може його також покарати… – запропонував хтось зовсім радикальний.

— Нелюди!.. – вигукнув один із прихильників Хаймона у відповідь.

— Все, досить! – зупинив цю суперечку Теофін, очевидно, що далі цього заходити було не слід. На мить, він відчув відразу до цього натовпу, а особливо до найбільш крикливих із них. Теофін розумів, що їх поведінка не личить для прислужників Храму, хоч сам і довів їх до цього стану. Він замислився, глянувши на незворушний вид Теоліка. А чи власне він сам не виглядає як ті до кого він відчуває відразу? Однак часу на рефлексію не було, угамувавши свій запал, вирішив відповісти більш стримано, щоб зменшити загальну напругу.

— Орай, ти кажеш, прогнати Хаймона. І ми його проженем і навіть пробачимо, але тільки після покарання. Хаймон добре знав обітниці і свідомо порушив їх. Усе могло скластись для нього по іншому. Ще вчора, як тільки в нього виник намір розпусти він міг звернутись з проханням до Старійшого, що хоче покинути Храм, скласти сан прислужника і жити мирським життям. Але ж ні, він так не вчинив. Він обманув, зчинив розпусту і був викритий. Можливо, він хотів звернутись до Старійшого сьогодні, після обіду, або через кілька днів. Або просто продовжити жити при Храмі у гріху, ми цього не знаєм. Ми не ненавидимо Хаймона, ми зневажаємо гріх який вчинив Хаймон. Так, покарання дещо суворе, але це лише відповідь на ту зневагу яку продемонстрував Хаймон до нашої віри.

Звичайно, Теофін тримав у пам'яті слова Хаймона, що нібито прислужники займались все життя не тим, але мав відчуття, що краще цього не озвучувати і ще більше не гнівити натовп. На цьому обговорення не завершилось, хоч Теофін і був би не проти залишити все як є на переможній ноті, але повага до Теоліка не дозволила йому цього зробити, тому він запитав:

— Яка твоя думка Теоліку?

— Увесь це час я свідомо не втручався у ваше обговорення, і зараз мені є що сказати. – Теолік говорив спокійно, недавні взаємні образи й збурення емоцій серед прислужників, жодним чином на ньому не відобразились.

— Але перед тим як висловлю свою думку, щодо покарання Хаймону, я маю відзначити дещо важливе. Сьогоднішня поведінка, більшості із вас, була неприйнятною для сану прислужника. Я був вражений, як легко ви забуваєте вчення Старійшого, щойно емоції беруть гору. Ваші думки були затуманенні й потонули в гніві - це неприпустимо. Сподіваюсь надалі ви будете поводитись стриманіше.

Більшість прислужників виглядала присоромлено і понуро усвідомивши власну недовершеність і помилковість. Навіть Теофін, відучував себе непевно, адже у своєму прагненні домогтися справедливої кари для занепалого прислужника, влаштував усю цю сцену й гру на емоціях. Хоч завдяки цій стратегії і досягнув успіху, однак висновки які висловить Теолік будуть не менш важливими, за його попереднє обговорення.

— Зрештою, я погоджуюсь із думкою Теофіна, щодо звинувачень Хаймона у порушені клятв, обмані та зневазі. Більшість його аргументів були виваженими та досить переконливими. Але, я невпевнений щодо засобу покарання. Теофін вдало відмітив, що ми не навидимо Хаймона, а тільки зневажаємо гріх який він вчинив. Втім, запропоноване покарання вказує на зворотне. Все-таки, ми не варвари і покарання не має на меті каліцтво або смерть винуватця. До того ж, наша релігія спонукає до милосердя і прощення. Сподіваюсь те побиття палицями яке ти пропонуєш є скоріше символічним аніж реальним? В іншому випадку мені доведеться погодитись із Ораєм, та шукати іншого виходу із цієї ситуації.

Теофін замислився, адже саме покарання, і те як воно буде проходити, зовсім випало у нього з голови. Адже був повністю поглинутий власною промовою і суперечками які вона породила. Чи символічне покарання? Мабуть, брат Радомир так не вважає, але що він сам має думати з цього приводу? Рішення покарати Хаймона було безсумнівним. Зрештою, Теофін залишився при думці, що не хоче каліцтва для Хаймона, попри всі образи віри яких завдав йому занепалий прислужник.

— Так, справді, – нарешті відповів він, — покарання скоріше символічне. Але воно повинно бути таким, щоб Хаймон усвідомив глибину своєї провини перед Храмом, а також відчув ганьбу за порушення обітниць.

— Саме це я й хотів почути. Ми прийняли рішення, побиття палицями з подальшим вигнанням, більшість погодилась – на цьому обговорення завершено. Я висловлю нашу волю перед Старійшим. – сказав Теолік й тут же покинув приміщення.

Теофін здобув переконливу перемогу в цьому обговоренні, але якоїсь помітної радості не відчував, сам процес обговорення викликав у нього більше позитивних емоцій аніж результат. Він хотів поговорити з Ораєм, і перепросити за те що був занадто різким із ним під час дебатів, але той вийшов одразу за Теоліком.

***

Прислужників та ченців зібрали в Храмі для споглядання суду та вироку над Хаймоном та жінкою, що спонукала прислужника до цього гріха. Чутки швидко поширились і вже невдовзі, навіть у селищі в долині, багатьом людям стало відомо про цю подію. Більшість ченців дивилися на Хаймона зі зневагою, презирством, а той абсолютною огидою, так наче перед ними стоїть ворог людства, який недостойний навіть називатися людиною. Більшість цих людей жадали суворого покарання, для винуватців цього акту безумства на святій землі.

— Перед тим як я оголошу вирок, – розпочав Старійший, — Спитаю тебе Хаймоне. Чи тобі є що сказати на свій захист? Чи маєш ти, бажання висловитись пере нами і пояснити свої дії?

Усе те зухвальство і впевненість у власній правоті, яка була присутня в нього при розмові із Теофіном, зараз кудись випарувалась безслідно. На якусь мить здалось, що він відмовиться від наданої можливості, розповісти релігійній спільноті про свої мотиви. Але все ж він зібрався з духом, щоб заговорити до такої вороже налаштованої аудиторії. Як і багато інших, Теофін скептично ставився до будь-якого слова, яке скаже Хаймон, після того що вже почув від нього раніше. Однак, в певній мірі сподівався, що на цей раз, занепалий прислужник буде ретельніше добирати слова.

— Так, я буду говорити. – нарешті відповів Хаймон, вочевидь поборовши хвилювання яке скувало його від того, що увага сотні людей була сконцентрована саме на ньому. Занепалий прислужник подивися на свою кохану, для того щоб набратись сміливості перед прийдешнім. Він важко видихнув й розпочав свою промову.

— Брати мої, зараз я стою перед вами, присоромлений та зневажений вашим осудом. Ви з гнівом та зневагою дивитися на мене, та вимагаєте для мене кари. Багато з вас бажає мені якнайбільшої кари, аби за гріх свій, я заплатив кров’ю. Я мав багато часу для того аби обдумати, що мені сказати... Я виявив себе на роздоріжжі, тож, послухайте, який тягар звалився на моє серце. Я не мав жодного наміру когось образити, чи знеславити це місце, якому присвятив шість років свого життя. Обставини мого життя склалися таким чином, що я не втримався і став відступником. Я відійшов від духовного життя, поглинутий мирськими справами…

Теофін був здивований з такої переміни Хаймона й не міг до кінця повірити чи справді це та сама людина. Зараз Хаймон справді став схожим на себе колишнього, таким яким був до падіння. Схоже перебування в холодному, темному льоху впродовж дня сильно вплинуло на його смиренність.

— Моє життя, перейшло у зовсім інший етап. І точку неповернення було остаточно пройдено сьогодні вранці. Я не зможу повернути того, що сталося і забезпечити достойний вихід із цієї ситуації. Я визнаю свою вину. Визнаю те, що порушив обітницю яку дав у цьому священному місці, перед Богами і яку засвідчили ви Старійший. За це я прошу у вас вибачення, я прошу вибачення у прислужників, у ченців і у громади. За те, що підвів вас і вчинив негідно з точки зору нашої віри.

Хаймон схилив голову, в знак покори і визнання своїх хиб, і це було б чудове завершення промови, якби він не продовжив.

— Однак, я також визнаю, що кохаю Розану і не відмовлюсь, ні від своїх почуттів, ні від своїх слів, ні від своїх дій. Я визнаю, що мої почуття переважили мою честь, мою клятву і мою віру. Я не шукаю виправдань і нікого не звинувачую – усе це моя провина і я чітко її усвідомлюю. Але я вас прошу, не вплутуйте інших у мої власні хиби. У тому, що сталось винний – тільки я один. Прошу милосердя для Розани... Я готовий прийняти справедливе покарання, за порушення правил і розпорядку Храму, за порушення обітниці… — говорив Хаймон з великим жалем і болем в серці.

Однак значна частина аудиторії не визнала такої щирості, піднявся гул осуду, ініційований найбільш радикальними ченцями.

— Відаюсь в руки правосуддя! — виголосив Хаймон, поверх широкого невдоволення, яке прокотилося приміщенням.

Проте, бурчання противників це ніяк не припинило. Гул невдоволення продовжився, до якого, втім не приєднався Теофін. Він просто не міг цього зробити, промова Хаймона зачепила його, виявивши його власну амбівалентність думок. З одного боку перед ним стояв перелюбник і порушник обітниць, з іншого людина смілива, яка здатна відстоювати власну позицію, навіть якщо все оточення налаштоване проти. Із самого початку Хаймон міг, відректися від своїх дій і звалити всю вину на ту дівчину, але він мужньо прийняв усю відповідальність на себе. Мабуть, це таки справді любов, а не хіть подумав він, в іншому разі Хаймон повів би себе інакше, і це виглядало б надто жалюгідно. Теофін відмітив, що зараз Хаймон виглядає точно як герой, одного з тих творів, що саме почали набувати популярності, про заборонене кохання. Такий же безрозсудно сміливий, шкода тільки, що ця хоробрість направлена не на праведні діла.

Зрештою, абат Магнус швидко зупинив цей невдоволений гул в рядах ченців й закликав продовжити суд. Старійший Марк не поспішав оголошувати вирок, наче до останнього сумнівався яке ж рішення прийняти, і в час коли тиша починала ставати незручною, він повідомив про покарання яке судилось випасти на долю Хаймона і Розани. Така новина одразу ж заспокоїла деяких ченців, які ще хвилину тому виявляли крайнє незадоволення.

Теофін бачив, як Хаймон, наче загнаний звір кидав зляканий погляд то в одну то в іншу сторону, після того як Старійший проголосив вирок. Таким чином підтвердив попереднє рішення прислужників. Хаймон виглядав шоковано, мабуть більше не самим покаранням, а тим, що до його прохання аж ніяк не дослухались і Розана буде покарана разом із ним. Звичайно, Теофін відчував жаль до свого колишнього побратима, але перш за все шкодував через падіння товариша, а не через покарання. Для повного заспокоєння своєї совісті, ще напередодні, попрохав прислужників намагатись не бити по голові, а також наголосив, що їхня мета провчити порушника обітниць, а не вбити чи покалічити. Звернув увагу на тому, що покарання має бути символічним, й не завдати реальної шкоди.

Після цього, ще раз глянув на кохану Хаймона, цю псевдо прихожанку. Це була молода білявка приємної зовнішності. Так, справді вона виглядала привабливою, й Теофін зміг би зрозуміти Хаймона, якби не був прислужником. Отож, на дівчині лиця не було видно вся зблідла, опухла від довгого плачу і навіть зараз її очі наповнювались сльозами. Він відвернувся, щоб жаль не проник у його серце і завадив виконати обов’язок.

До Теофіна підійшов брат Радомир, мабуть помітивши його замішання.

— Ти повинен бути впевненим у своїй вірі і міцним у переконаннях. Не дозволяй зайвим емоціями завадити тобі виконати обов’язок. Страждаючи грішник очищується, і приносить світу радість, усвідомленням власних хиб, через страждання плоті. — сказав Радомир, а тоді додав, поплескавши прислужника по плечі, — Не забувай, все це ми робимо заради справедливості…. Заради справедливості.

Однак, ці слова не надто підбадьорили Теофіна, а скоріше навпаки, напружили своєю категоричністю. Вони змусили відчувати себе невпевнено, поруч із таким завзятим поборником правосуддя, як брат Радомир.

Невдовзі він підійшов до Старійшого Марка, який передав йому палицю, без жодного слова й навіть не глянувши на нього. Саме Теофіну як головному обвинувачу належала відповідальність нанести перший удар. Чорна каральна палиця в руці видавалась важчою ніж була насправді коли йшов до центру Храму де були грішники. Їх розмістили під величезною фрескою сонця, що височіла в десятку метрів на стелі. У цей важкий момент вони намагалися якось наблизитись один до одного, доторкнутись обійнятись, але двоє ченців міцно утримували їх на відстані кількох метрів один від одного.

Важкі повільні кроки, гул в голові, биття серця як удари кувалдою. Теофін намагався не дивитись на грішників. Тиску на нього і без них вистарчало, зараз усі погляди були звернені на нього. Розумів, що від першого удару може залежати тон наступних. Підійшов, далі відтягувати цей момент стало неможливо, чекав знаку Старійшого починати, а отримавши його переважуючи загальнолюдський стримуючи фактор наніс перший удар у ліве передпліччя Хаймона той закричав від болю. Мав змішані почуття з одного боку лють під’юджувала нанести більше шкоди щоб покарання було справжнє з іншого Хаймон не заслуговував на такі сильні страждання. Опісля підійшов до Розани, вона підвівши голову дивилась на нього з ненавистю, Теофін у свою чергу не виказав обличчям своїх емоцій. Провів аналогічний удар і відповідь почув схожу.

Далі удари сипались без зволікань, по одному удару на кожного винуватця, і палиця рухалась далі. За силою і точністю удари були неоднорідні, хтось намагався не травмувати і не завдати болю, інші навпаки для «науки» застосовували більше сили ніж необхідно. На жаль було місце і для ударів по ліктях, спині, плечах, кистях випадково чи ні, але це було фактом. Хоч яким би сміливим не намагався видаватися Хаймон, перед своєю коханою, але існували речі поза його контролем – біль. Сильний і безперервний не давав змогу, тримати рота на замку й стійко приймати покарання, раз у раз він скрикував, а той зовсім переходив мало не на скавуління. Однак, здавалось він вже прийняв свою долю й навіть не чинив спротиву, невідмінно від Розани як намагалась вирватись із хватки, ченця який її утримував. Вона кричала, голосила, плакала, говорила про ченців різні непристойності. Здавалось, вона от-от збожеволіє від болю, але ніхто й не думав зупинити здійснення вироку.

Побої продовжувались, Теофіну було важко спокійно спостерігати за цим дійством, він глянув на Старійшого, який виглядав дещо подавлений цією ситуацію, абат Магнус який стояв поруч теж не виглядав надто щасливим. Тоді озирнувся на ченців, більшість із них виглядало незворушно чи то байдуже. Окрім одного, брат Радомир ніби заворожений спостерігав за екзекуцією, здавалось він навіть не кліпав й ледь стримував свою посмішку, дивлячись на страждання грішників. Могло б здатися, що зараз він спостерігає небачену для інших виставу, й от-от зірветься на бурні аплодисменти. В наступну мить Радомир повернувся до свого звичного вигляду, ніби відчув, що на нього хтось дивиться. Теофіна обкинуло морозом від моторошного виду ченця, він не був впевнений в тому, що щойно зараз побачив і чи взагалі щось бачив. Однак, в нього з’явилось нав’язливе відчуття неправильності всього цього дійства і того, що трапилось щось непоправне.

Після півсотні ударів настала черга Орая. Він був засмучений і зі сльозами на очах дивився в простір перед себе. Орай кивнув і з важким серцем пішов виконувати свій обов'язок. Усім було видно, що кожен крок завдавав йому душевних страждань, він крізь сльози дивився на побитого і вимученого Хаймона який мало не скручувався від болю, що накопичився після стількох отриманих ударів і щойно до нього підійшли відсахнувся. Дивлячись на заляканого, нещасного друга пальці Орая мимоволі розімкнулись і палиця з дзвоном грюкнула об мармурову підлогу. Запанувала повна тиша.