З самого ранку, вже вкотре Крейґ прямував до однієї з забігайлівок щоб випити трохи елю чи вина й провести там чималу частину дня, слухаючи розмови відвідувачів. Схоже зараз це була його єдина розвага, зайнятись йому були нічим, навіть гроші не мав де витрати окрім як на випивку, їжу, дах над головою, і ще можливо ремонт екіпіровки. З дня у день це продовжувалось уже майже два тижні, відколи прибув сюди. Мабуть, тому він і нудився через те, що все пішло не так як собі планував, адже з’являтися в королівстві Мадоран після того, що наробив в сусідньому королівстві Брутма, явно не було його пріоритетом. А все через тих клятих мисливці за головами. Вони гнались за ним майже весь шлях від Брутми до Великого лісу. Їхня облава кардинально змінила його плани.

І тепер він був тут, у місті Вортум, у місці яке було в безпосередній близькості від північної частини Великого лісу і не так вже й далеко від кордону з володіннями маруасів. Тепер шлях на південь, а відтак і на захід, до князівства Равла для Крейґа був закритий. Саме туди хотів вирушити після тієї справи з лордом і баронами, однак тоді довелося б подолати довгий шлях через не дружні до нього королівства, а це було надто самонадіяно і небезпечно навіть для такого досвідченого найманця як він. Залишалась єдина дорога – королівство Авделуй, однак поки, що вирушати туди не поспішав. Зрештою, не часто випадає нагода, ось як зараз добре відпочити, було б помилкою не скористатися цією можливістю. А вже тоді можна буде підкоряти нові, незвідані землі і шукати для себе корисніші заняття аніж відвідування сумнівних забігайлівок.

Місто Ворутм не мало якогось особливого торгівельного чи стратегічного значення, не було поблизу ні покладів заліза чи солі, ні широких рік, тільки ліс і дерево, але кого таким здивуєш. Було це звичайне, невелике провінційне місто, яких знайдуться десятки, а той сотня по всій Генерандії, без всяких амбіцій на велич. Брудні вулиці, всіяні бідняками та іншими людьми з не найкращою репутацією красномовно свідчили про це. Та й загалом воно вражало відвідувачів не красою архітектурного мистецтва, статуй давніх героїв або королів, фонтанами, садами чи хоча б маєтком управителя, а свою сірістю й одноманітністю. Так само і погода тут часто трималась хмарна, багато днів, а той тижнів поспіль.

Проходячи повз Храм, якого з Богів Пантеону точно сказати не міг, Крейґ на якийсь час затримався поблизу численних сірих сходинок, що вели до Храму, окинув сумним поглядом цю з вигляду вбогу споруду напхану людьми, і рушив далі, у всякому разі заходити не збирався.

— Подайте милостиню ветерану!

Крейґ зупинився, не встиг відійти і на десять метрів від Храму, на його шляху сидів чоловік старших літ, він виглядав змореним і худим, одяг його хоч і був чистим зважаючи на обставини, однак був дуже потріпаним, поруч із ним була розкрита торбина для грошей де лежало всього кілька дрібних динарів.

— Про яку війну йде мова? – запитав Крейґ.

Здавалось чоловік трохи навіть злякався перехожого, що ось так зненацька заговорив із ним, але не розгубившись швидко відказав.

— П’ять років тому, прикордонна війна біля замку Крайн, тоді навала маруасів спустошила не одне село і принесла горе багатьом родинам, я був піхотинцем у війську лорда Гарда. Ми гнали їх далеко на захід і добре їм відплатили, руйнували їх села і нищили ті бісівські поріддя. Добре, що ми їм відомстили. Тепер вони не посмію більше поткнутись в наші землі. – сказав чоловік із ентузіазмом, але тоді вже додав із жалем зітхнувши, — Ах, шкода, що з нашим лордом таке сталось…

— Що сталось? – запитав Крейґ, про цю війну, а точніше прикордонне зіткнення чув раніше, та і не була це якась дивина, по при якесь там перемир’я завжди десь бились люди проти маруасів, як не в цьому королівстві так в іншому.

— Арештували його, за державну зраду.

— Он як?

— Але я не вірю, ніхто не вірив лорд Гард був хорошим володарем, завжди йшов у бій разом зі своїми воїнам, показував мужність у бою несправедливо це… Кажуть король його недолюблював от його і схопили.

— А ви що?

— Ми? Нас розпустили навіть не давши плату, ну хоч не відіслали в якусь буцегарню чи ще кудись.

Колишній воїн ахнув коли придивившись побачив надто бліду шкіру обличчя співрозмовника і запідозрив щось недобре, але ще більше він здивувався коли той кинув до його торбини два десятки фолісів.

— Добра була розмова старий.

Крейґ пішов, був впевнений що чоловік говорив правду і не вигадав цю історію лише для того щоб здерти гроші з наївних прохожих. Навздогін почув радісні слова вдячності.

— Дуже дякую, хай благословлять вас Боги!

«Навряд чи це можливо» – промайнула думка в голові й він пішов далі.

Здавалось місто стало більш наповненим життя, але це було не зовсім так, насправді просто натрапив на вузьку вулицю. Крейґ продирався крізь натовп, у місті сьогодні справді було більш людно ніж зазвичай, адже це був ринковий день, тому селяни й торгівці використовували цей момент аби трохи підзаробити щоб прогодувати свої сім’ї.

Крейґу не подобався цей потік людей, не так самі люди, а скоріше відсутність простору, відсутність місця для маневру, він часто на все дивися так ніби от-от тут розпочнеться бій, а йому треба зайняти вигідну позицію. Однак, якось особливо не нарікав на велелюдність, у всякому-разі це було краще ніж коли погляди небагатьох прохожих зверненні тільки на нього через зовнішність, а так мав можливість хоча б трохи злитись із натовпом і не привертати до себе зайвої уваги.

Зненацька хтось сильно врізався в Крейґа. Найманець хотів уже схопити того зіваку за руку і губо вилаяти, однак той спритно щось сунув йому в долоню, це був конверт, незнайомець швидко промовив.

— Це від Емріха.

Крейґ не встиг толком розгледіти чоловіка. Той одразу зник у натовпі позаду. Найманець дещо розгублено роззирався довкола, тоді звернув увагу на конверт в руці, чистий без марки і позначок, вирішив відкрити трохи згодом в більш спокійні обстановці. Навіть після такої несподіваної зустрічі у нього не зникло бажання піти випити, тому прибувши на місце замовив елю, якомога швидше розпечатав конверт аби дізнатися, що ж там цікавого міг запропонувати Емріх.

Тексту було не багато, менше сторінки, а в кінці добре знайомий йому розлогий підпис. Крейґ дивився на букви, на те, що написано в листі, але до його мозку не долинали значення тих слів. Спершу він не зрозумів, що сталося, закліпав очима й насупившись знову заходився читати. Знайома мова, і букви усі давно відомі, але йому ніяк не вдавалось сприйняти їх і скласти в речення. Це відкриття застало Крейґа зненацька, в грудях похололо, а серце стиснулося від тривоги. Він нервово постукував кінчиками пальців по столу, силкуючись прочитати, але нічого не виходило.

«Тепер ще й це, ніби провалів пам’яті було мало», – подумав Крейґ.

Відчував як паніка невпинно підступала, він боявся не того факту, що лист залишиться непрочитаним, а того що буде слідувати за цим. Що ще він втратить? Не зможе говорити? Думати? Невже скоро свідомість покине його? І що тоді? Що залишиться від нього? Одна порожня оболонка, безлика тінь яка тільки й здатна сіяти хаос і зчиняти бездумне насильство, спроможна тільки на зло і наймерзеннішу підлість яку тільки можна собі уявити. Так, тоді це буде просто тіло яке нічого й не скаже про свого колишнього власника. На чолі Крейґа проступив піт, а сам він важко дихав, намагаючись заспокоїтись і вберегти себе від глибинного жаху, що поступово проникав у його свідомість. У цьому проглядав навіть якусь злу іронію, той хто вміє залякувати людей, проникати у найпотаємніші страхи, і здатний сковувати їх у стражданнях власної свідомості зараз сам потерпав від страху. Однак над цим Крейґу замислюватись довго не довелося, картина яка спливала в уяві, щодо його подальшої долі не віщувала нічого хорошого і з цим варто було щось робити. Не можна було просто так здатися на поталу Звіру, що завгодно тільки не це. Він опанував себе, відкинувши безглузді думки про власне майбутнє, адже проблема існувала тут і зараз і її треба було вирішити не зволікаючи.

— Чого тобі треба сволота? – прошепотів, але Звір мовчав, — Так і будеш мовчати?

Крейґ бурмотів ще довго, але відповідь так і не надійшла. Він стиснув кулак від гніву і досади й продовжив уважно вдивлятися в лист. Так минали хвилина за хвилиною, десятки хвилин, година і ще більше часу, але нічого не вдавалося, розум був затуманений, що тільки не робив протирав очі, відволікався на певний час, намагався заспокоїтись, однак все марно. Попри це з усією притаманною йому впертістю не полишав спроб прочитати хоча б слово, йому дедалі більше починало здаватись, що саме зараз вирішувалась його доля, від того зможе прочитати чи ні, могло залежати подальше існування Крейґа. Саме тому аж ніяк не збирався покидати розпочате.

Довго мучився над цим листом і нарешті усі ці старання виправдались, пелена з розуму ніби спала і все стало чітким та зрозумілим. Літери, проступали в слова, а ті в речення. Ніколи Крейґ ще не радів, прочитаному і навіть не важливо було, що читати, головне знову відчувати себе особистістю, а не істотою. Мимоволі подякував Богам за те, що все ще не покинули його. Він недовірливо роззирнувся, відвідувачі здавалось не звертали на нього увагу і це було добре.

Знову і знову перечитував листа, невзмозі натішитись такою просто річчю як здатністю читати і тільки через деякий час почав розмірковувати над змістом, який був наступним:

«Вітаю Крейґ! Радий, що ти досі в строю та все ще знаходиш час і сили допомагати хорошим людям за гідну плату. Не буду зволікати і перейду одразу до справи. Потрібна твоя допомога, твій досвід і професіоналізм можуть виявитись незамінними у тій ситуації, що склалась. Вчора вночі вказую дату на випадок якщо лист потрапить до тебе пізніше ніж треба 15 липня 187 року, на селище із назвою Вилички, (воно за кілька годин їзди на захід від Вортуму і знаходиться фактично на прикордонній землі).Отже на те село напала банда маруасів, за словами селян, їх було близько десяти, під час цього нальоту селянам вдалося вбити одного з них та поранити ще кількох. Є побоювання, що вони можуть напасти знову і вже з більшими силами. Твоє завдання прибути до села й чекати нападу, стільки скільки потрібно, навіть тиждень якщо вони не з’являтимуться, мета допомогти захистити село та вбити маруасів. Передбачена нагорода 150 фолісів. За всіма іншими деталями справи тобі варто звернутися до голови села Рагтона, він краще пояснить усю глибину ситуації. Якщо візьмешся за цю роботу то краще не зволікай і вирушай одразу як тільки прочитаєш лист, ніхто не знає коли вони нападуть знову.

П.С: Твій давній партнер Емріх. Удачі, бережи себе!»

Після уважного прочитання цієї пропозиції у Крейґа виникло чимало питань. Близько десяти, а чи не за надто це? Маруаси це не люди їх так просто не залякати, якби це були розбійники розмова б йшла по-іншому, достатньо жорстоко розправитись із кількома і решта в паніці розбіжиться, з цими так не вийде. Чому ж тоді вони не довели справу до кінця, не розграбували те село, не перебили жителів? Кілька поранених і один вбитий не мали б їх зупинити, то чого ж тоді вони відступили? Дивно це, що ж може значити це допомогти, те що будуть інші найманці чи те що селяни готуються до оборони? Де їх барон, чим він займається і чому не захищає своє володіння? Про нього в листі не було жодного слова. Відповіді на усі ці питання Крейґ не мав, але міг дізнатись варто було б тільки погодитись.

Справа здавалась якоюсь непевною, хоча коли це Емріх давав просту роботу. Та ще ці викрутаси з розумом, тривожили й недодавали оптимізму, схоже пора була знову нагодувати Звіра. Крейґ все ще не був впевнений чи варто братись за цю роботу, ризик залишитись в тому селі на завжди, видавався аж надто великим. Але з іншого боку якщо використати селян як відволікаючий елемент можна було б перемогти, це був би справді важкий і достойний бій те, що треба аби заспокоїти Звіра. У всякому разі маруаси це краще ніж підстерігати якихось бідолах у провулках, які не мають і шансу на порятунок, а тут була інша ситуація проглядалась інтрига, спортивний інтерес спонукав помірятись силами із цими маруасами.

— Що скажеш? Цим ти нажерешся? – запитав у Звіра, відповіді не було, але у грудях відчув жар гніву, — Прийму це за згоду. Гаразд, я поїду туди.

Зрештою Крейґ так і не випив той ель який більше години простояв на його столику недоторканим. Але перед тим як піти змусив себе замовити чогось і поїсти перед роботою.

Після цього він рушив на ринок, щоб краще дізнатися де саме шукати те село. Більшість людей дивились на нього з недовірою й не були аж надто балакучі, приймаючи його за злочинця або щось гірше, але були й такі, що за кілька фолісів готові були б навіть бандитам розповісти де їхнє або сусіднє село. Спершу один такий недобросовісний торгівець взявши символічну плату, хотів трішки надурити найманця вказавши не зовсім вірний напрямок. Але Крейґ швидко розкусив цей намір, адже завжди відчував брехню, вірніше відчував хвилювання і страх бути розкритим того хто намагається обманути. Він швидко скипів, ледь втримався щоб не схопити того за горло привселюдно.

— Не бреши мені чернь! Свої гроші ти отримав, тому говори правду поки я не передумав забрати їх разом з твоїми, як компенсацію. – Чоловік сильно злякався цієї погрози, але щось підказувало йому, краще не кликати на допомогу інакше ці слова можуть бути останніми у його житті.

Тепер інформація було точною і повністю задовольняла вимоги Крейґа, тому не марнуючи часу діставшись свого коня, негайно рушив до Виличок, на зустріч відповідям на питання які поставив раніше і на зустріч маруасам.