ВИПРОБУВАННЯ Хто і коли оцінить педагогічний талант Миколи Хмеленка — людини незвичайної долі? У нашому складному житті, на жаль, часто буває, що не кожна людина знаходить у собі сили, щоб піднятися з колін, якщо на такий стан прирікає її жорстока доля. Така доля, що не підвладна навіть силі волі і бажанню інших допомогти. Микола Хмеленок, на превелике і зовсім незалежне щастя, зумів це зробити. Хлопчик народився зі страшним діагнозом — дитячий церебральний параліч. На все подальше його життя зостались незагойні сліди такої недуги. І досі непідвладні вони лікарям. Маленького Колю, а тепер Миколу Павловича погано слухаються руки, важко дається хода. У незвичну позу доводиться ставити себе, щоб писати стоячи, затиснувши ручку обома долонями. Але звертаючи увагу читача на особливості цієї людини, водночас беру на себе тяжку провину перед Миколою. Знаю: він буде гніватись за те, що вище наведеними рядками викликаю у читача жалість і співчуття до нього. Ні, не викликаю і не хочу цього. Однак без отакої характеристики буде незрозумілим те випробування, яке поставило перед ним справді жорстока доля і яке він мужньо витримує. Я пишаюсь тим, що він — в числі моїх друзів, є творчою особистістю, порядною людиною. Таким знаю його вже майже 35 років, з того часу, відколи він прибув у Городню, яка стала для нього рідною, як і білоруська земля. Народився Микола Хмеленок у невеличкому білоруському селі Савичі, що поблизу Брагіна. Так сталося, що сім’я розпалася, і хлопчик ріс і виховувався без матері. Оточений бабусиною ласкою і батьківським теплом, Коля з незвичайною дитячою мужністю закінчив десятирічку — переважно з відмінними оцінками. Він любив учитися, захоплювався малюванням, його юна душа поступово наповнювалась прекрасними почуттями, що йшли від доброти людей. Він світлим поглядом дивився на життя, плекав високі мрії. Але що чекало сімнадцятирічного юнака, інваліда 1 групи? Доля була непередбачливою, хоч він наполегливо долав усі перешкоди. У школі він захопився вивченням німецької мови, перемагав на районних олімпіадах. Отож, одержавши атестат про освіту, подав документи для вступу на заочне відділення у Мінський інститут іноземних мов. І досі не можна зрозуміти, чому так бездушно поставились до юнака — зрізали… Важко було перенести такий удар юнаку. Що став робити? Вирішив шукати справедливості. Написав листа у редакцію газети «Советская Белоруссия». Приїхала кореспондентка, вивчила ситуацію і написала нарис про те, як юнак незвичайної долі мужньо долає приреченість і хоче бути корисним для суспільства. В редакцію надійшло сотні відгуків, у яких читачі обурювались бездушністю, неувагою до людей. Після цього ректорат ВУЗу змінив своє рішення. Микола Хмеленок став студентом. Та це була проміжна перемога. Треба було перемагати самого себе. З юнаком на зимову і весняну сесії у Мінськ їздив батько, звичайний сільський столяр. Без його допомоги син обходитись не міг. І так було протягом п’яти років. Отут хочу наголосити: Микола Хмеленок закінчив інститут із червоним дипломом. Процитую окремі рядки з листа однокурсниці Регіни Карпович з Мінська, яка через багато років написала Миколі: «Ми сиділи навіть за одним столом, ми були просто друзями. Я навіть намагалася списувати у тебе граматику, але ти так пояснював мені навчальний матеріал і непотрібність списування, що я потім всі роки роботи в школі в найважчі моменти часто згадувала твоє терпіння і вроджене вміння спілкування, твій такт, твоє повагу до того, кого ти вчиш, хто не все знає або зовсім не знає. Тобі було найважче, але, незважаючи ні на що, ти був кращий за нас усіх, разом узятих. А твої вірші! Твоїми перекладами віршів Гейне ми зачитувалися всією групою. І всі роки навчання поруч з тобою був твій батько. Він терпляче і спокійно чекав закінчення занять, годинами крокуючи по довгих коридорах інституту іноземних мов. Низький уклін його терпінню, його батьківської любові, його бажанням дати синові вищу освіту! Твій червоний диплом був, звичайно, найкращою подякою твоїм батькам». Життя й надалі наче перевіряло його на стійкість і терпіння. У школі, яку колись закінчив, вести уроки йому не дали. «Що це за такий учитель, який і крейду в руці втримати не може?» — такий висновок був новим ударом. Та мусив витримати. Знову втрутилась газета. Допомогла. Йому надали роботу. На уроках Микола Павлович намагався посміхатися, довірливо ставився до дітей, володів їх увагою. І вони теж відповідали такою ж взаємністю, при потребі допомагали йому. Учні були захоплені його знаннями німецької мови. Кінець квітня 1986 року. Чорнобильський реактор хижо дихнув і на Савичі, що в 30-кілометровій зоні АЕС. Куди було тікати від біди? Та й чи міг фізично це зробити Микола? Аж тільки в кінці вересня його переселили в Буда-Кошелівський район, де в одній із шкіл надали роботу. Але поняття «зона» не зупинило зловісну радіацію. Вона діставала людей всюди. Скільки рентген накували тоді гейзерові лічильники? Наслідки аварії відчули і там. Скоро померла Миколина бабуся, захворів батько. Могли б зостатись в тому білоруському селі обоє інвалідів і далі, якби не вісточка від заміжньої сестри Миколи Ані, яка з сім’єю жила в Городні — недалекому українському прикордонному райцентрі. Вони переїхали туди. Отут почалася, сказати б, новітня історія Хмеленків. Вона наповнена яскравими, життєрадісними сторінками. Микола при підтримці сестри та багатьох нових знайомих зумів зберегти стійкість. Коли одного дня Микола Павлович зайшов у редакцію газети — на третій поверх, де був мій кабінет (я тоді очолював творчий колектив), я був вражений: як піднявся він сюди, адже ліфта в цьому адмінбудинку нема? Та після розмови з ним зрозумів: людина ця наполеглива, цілеспрямована і духовно багата. Його вірші мене схвилювали, хоча й потрібно було їх доробити. Як переселенцю, житло йому в Городні так і не дали. Сестра купила невеличкий будиночок на околиці міста. Знайшлась і робота — вести гурток іноземних мов. Адже він знав і англійську мову. Не було проблем з українською чи російською мовами, хоч навчався у білоруській школі. Край цей прикордонний на три республіки, тут жителі перемішані віками, тож і мови зрозумілі кожному, дарма що діалектно різнобарвні. З околиці міста було важко добиратися у центр. Щоразу він долав півтора кілометра, фізично гартуючи себе. Скажу тепер так: чоловік, переборюючи такі труднощі, прокладав собі дорогу у майбутнє. Хто це такий ? — хотіли знати про цю людину і городнянці. Наша газета тоді розповіла про нього. Ще з першої зустрічі стало зрозуміло, що Микола любить поезію і сам пише вірші. І взагалі людина ця не вузько професійно освічена. Вона, наче губка, вбирала знання із книг та життя. Працюючи з дітьми, Микола швидко освоївся у Городні. Поступово прилучався до громадської роботи, брав участь у культурно-освітніх заходах. Активна громадянська позиція підносила його авторитет. Звичайно, не все так просто складалось в житті інваліда, як дехто може подумати. Інколи виникали проблеми. Окремі чини недовірливо ставились до його інвалідності, профпридатності. Викликали навіть на лікарську комісію. А може то намагались зігнути його, зважаючи на його принциповість, яка була і зосталась непохитною. Микола відстоював справедливість, відкрито через газету висловлював свої оцінки подіям, які потрясали країну в ті дев’яності роки. Згодом городнянці обрали його депутатом районної ради. А потім ще і ще — п’ять разів підряд. Отже, він виправдовував довіру більшості громадян. Тепер всі знають, що в Городні існує Німецький культурний центр. Ця громадська організація утворилась з ініціативи і завдяки наполегливості Миколи Хмеленка. Він об’єднав городнянських німців і тих, хто хоче розвивати культуру і спілкування українського, німецького та інших народів. Налагоджені зв’язки з такою ж організацією Чернігова. Запрошувались гості з Німеччини. Вони висловлюють підтримку організації національних меншин. Доктор Клаус Петер Бах із Меммінгена — міста, з яким у Чернігова дружні зв’язки, дізнавшись про долю Миколи Хмеленка, його ініціативу, подарував йому комп’ютер. Це був надзвичайно потрібний технічний засіб для Миколи, бо «розкував заковані руки» інваліда, відкрив учителеві широкий простір для реалізації нових творчих планів у професійній роботі. Він, зокрема, дав змогу швидше фіксувати і нагромаджувати особисті навчальні розробки уроків, робочі зошити та інтерактивні вправи. — Коли після інституту я починав працювати у школі, тоді не було множинних апаратів, — пригадує Микола Павлович. — Траплялося, коли до нас приїздив фотограф із Гомеля, то на моє прохання він знімав і роздруковував на фотопапері навчальні завдання для моїх учнів. Ще в перші роки учителювання молодий спеціаліст старався робити кожен урок неповторним, зацікавлював учнів змістом і методами проведення. Ще тоді він надсилав окремі розробки у тодішні газети радянських німців «Нойєс лебен», «Фройндшафт», «Роте фане», «Дойче альгемайне». Потім, вже коли він працював в Городні, з’явився ксерокс, з допомогою якого можна легко розмножити будь-який текст. І Микола Павлович був частим гостем установ, які мали такий апарат. А з виходом в Інтернет Микола Павлович тепер щедро ділиться своїм надбанням щодо вивчення іноземної мови. Знання повинні бути доступними для всіх і, насамперед, для тих, хто навчає наших дітей. «Працюючи з різними підручниками англійської та німецької мови, — розповідає Микола Павлович, — я помітив, що вся навчальна література страждає «доступністю», наявністю великої кількості помилок методичного, наукового і фактичного плану, що негативно впливає на навчальний процес. Це спонукало мене скласти свої власні навчальні посібники, які я розмістив в Інтернеті для вільного користування». На початку 2000-х років П’ятигорський лінгвістичний університет видав його посібники «Разговорные темы по немецкому языку» для учнів 5-11 класів» і «Rund um Deutschland» для студентів 5-го курсу ВУЗів. А навчальний посібник «Листуємось німецькою» у співавторстві здобув прихильність у Ніжині. Є у Миколи Павловича прихильники і в Китаї: його посібники з німецької та англійської мови можна знайти серед навчальних книг Z-Library — однієї з найбільших онлайн-бібліотек у світі. Сучасні технології, на глибоке переконання вчителя, дозволяють робити уроки нестандартними і привабливими, посильними, допомагають швидше засвоювати матеріал кожному учню різного рівня підготовки, забезпечувати як індивідуальну, так і групову роботу. А для вивчення іноземної мови вони взагалі неоціненні, бо дають великий ефект: можна слухати, писати, вести діалог, тобто використовувати слухову, зорову, звукову і навіть асоціативну пам’ять дітей. Микола Павлович зробив такий висновок: «Для першокласників підручники з англійської мови не потрібні. Особливо такі, за якими займаються українські діти. Діти там нічого не прочитають, а ілюстрації учитель може показати свої. Навіть купувати нічого не треба. В Інтернеті можна знайти будь-яку картинку. І не таку потворну, як в підручниках, особливо британських авторів». Особливо критично ставиться Микола Павлович до робочих зошитів з англійської мови. Завдання в них нічого не вчать. Або занадто легкі — розфарбувати картинки. Або шаради, непосильні дітям. У його робочому зошиті кожне завдання цікаве і посильне. Діти вже в першому класі читають тексти на цілу сторінку. Микола Хмеленок вважає, що підручники для українських дітей повинні писати українські автори. «Іноземці не знають особливостей нашої мови і апріорі не можуть написати для нас хороший підручник. Додаткову книгу — так, але не підручник. І тим більше для початкової школи. У нас цілий бізнес на навчальній літературі. В епоху комп’ютерів та Інтернету стало дуже вигідно випускати багатосторінкові підручники і навчальні посібники. Найчастіше одна картина займає цілу сторінку. Чим більше сторінок, тим більший гонорар». Свій перший дистанційний курс з німецької та англійської мови Микола Хмеленок розробив десять років тому. Він вважає, що такі курси повинні бути по кожному уроку з усіх предметів. Адже завжди знайдеться дитина, якій потрібне додаткове пояснення вчителя. Учні хворіють, пропускають уроки. Одному вчителю не під силу створити цілий курс. Цим має зайнятися міністерство. У нас щороку знімають на відео уроки «Учитель року», але ніхто їх ніде ніколи не бачив. Маючи можливість переглядати відеозаписи уроків вдома, батьки могли б обходитись без репетиторів. В Інтернеті довелось побувати на сайті Миколи Хмеленка «Вчимо англійську з нуля». Подані відео, тести з граматики, тренажери. Є і збірник вправ під назвою «Англійська з любов’ю до дітей». Звернімо увагу на зміст заголовка збірника: так, саме з любов’ю треба навчати дітей. Вислів В.О. Сухомлинського про те, що в школі і стіни мають говорити, Хмеленок доповнює своїм спостереженням: у підручнику навіть колір повинен нести інформацію. Сьогодні його розробками, навчальними посібниками та робочими зошитами, а також інтерактивними вправами та дистанційними курсами користуються вчителі та батьки з усього світу. Весь курс Миколи Павловича знаходиться у вільному доступі на Ютубі. До кожного уроку курсу учителем підготовлені захоплюючі озвучені тести. Є навчальний посібник до курсу і робочий зошит для 1 і 2 класу — український і російський варіанти. Рік тому 9-річна Маша з Канади озвучила цей курс, перетворивши читання в захоплююче пізнання англійської мови. Маша народилась у Канаді, змалечку її мама вчила російської, але перша мова в її школі — французька. Оскільки Наталія за фахом перекладач, то створює всі умови для розвитку дитини. В м. Монреаль (це французька провінція Квебек, де дві державні мови — французька і англійська) колишня співвітчизниця (фанатка іноземних мов) Наталія Лоснікова і її донька Маша ведуть в Ютубі два пізнавально-освітні канали — з французької та англійської мов. Дівчинка трохи знає іспанську, і коли вони бувають на Кубі, то Маша вільно спілкується з місцевими, як пише мама. Не можна оминути особливу сторінку життя Миколи. Власне, це не сторінка, а ціла повість, що пишеться двома людьми, які поєднали свої долі. Вони, немов домовившись, йшли один одному назустріч. Його дружина Валентина теж педагог, любить музику і поезію, пише вірші і музику. Валентина подала Миколі свою руку і душу. Якісь генетичні магніти у їх душах притягували одне одного. Майже через два десятки років, відколи вони живуть разом, я зробив такий висновок: Валентина, як жінка-берегиня, приборкала жорстоку долю Миколи, а він зумів зробити жінку ще сильнішою. Обоє один в одному відкрили великий творчий потенціал. Валентина Яківна Хмеленок — авторитетна і шанована в окрузі людина. Вона — художній керівник вокального ансамблю «Ветеран», багато років радує жителів міста і навколишніх сіл чудовими концертами. Двічі була переможцем Всеукраїнського конкурсу імені Катерини Білокур. До речі, її пісня про Катерину полонила серця японських слухачів. Але головне — що вона разом з Миколою. Цю любов, трепет душі і теплоту сердець Микола Хмеленок передав читачам у своїй збірці поезій «Вместо признания», яку присвятив Валентині. В книжці є і її вірш — своєрідний відгук на освідчення в коханні. «Вместо признания» — це збірка віршів поета про дитинство, шкільні роки, про чорнобильську біду. Вона віддзеркалює різнобарвний талант Миколи: крім віршів українських, білоруських і російських, їх автор подав у ній 16 своїх поезій німецькою, а також переклади Г. Гейне. А ще — пісні, написані різними композиторами на тексти М. Хмеленка. Талановита людина талановита в усьому. З поетичним, як і з вчительським доробком Хмеленка, любителі художнього слова познайомились давно, бо їх автор — член багатьох поетичних і педагогічних порталів в Інтернеті. У збірці вміщені окремі відгуки про його творчість. У коротеньких рецензіях читачі відзначають «незвичайну ніжність, душевність і щирість», що пронизують вірші. Вселяти любов, доброту в людські серця — це так важливо в наш час. Любов облагороджує і єднає людей. Це здавна відома істина, яку треба не забувати. На жаль, наше життя подає нам немало фактів бездушності, нікчемності, підлості, жорстокості, а через Інтернет зводять рахунки, виливають бруд. Ми повинні розвивати культуру спілкування, об’єднувати людей у їх прагненні бути достойними рівня цивілізації нового тисячоліття. Микола Павлович одним із перших створив сайти, присвячені Городні і її людям. Він пропагує творчість городнянських поетів, підтримує юні таланти через Німецький культурний центр, перекладає на німецьку мову українські пісні. Досягши пенсійного віку, Микола Павлович не заспокоюється на досягнутому. Він продовжує надавати допомогу у навчанні дітей іноземних мов, зокрема англійської. Його колишні учні успішно працюють в різних галузях і вдячні своєму першому вчителю за науку. Але ж… «Повністю згодна з Вами в тому, що державі ми всі не потрібні, в тому числі і наша редакція з журналом, — написала М. Хмеленку головний редактор журналу «Іноземні мови», доктор педагогічних наук С.Ю. Ніколаєва. — Ми працюємо по ночах без будь-якої оплати. Тільки за те, що вчителі іноді говорять нам спасибі. А перед Вами я схиляюся і дякую від імені всіх вчителів України. Зараз все тримається тільки на таких, як Ви». І ще один відгук, залишений на сайті Центру дитячої та юнацької творчості, творцем і адміністратором якого є Микола Хмеленок: «Дивуюся, де Ви знайшли стільки часу, щоб розробити такі чудові тренажери, презентації та інші методичні матеріали. Це просто скарб для вчителів іноземної мови». То ж хто такий Микола Хмеленок ? Людина-інвалід 1 групи, яка все життя випробовує себе на міцність через професію, що вкрай потрібна суспільству? Учитель, який прищеплює маленьким громадянам любов до мов? Учитель-методист, творчість якого давно перетнула континенти і служить благородній меті людства? Чи оцінять його вклад у педагогічну справу ті, кому належить це зробити за службовим статусом і по людському розумінню?.. Чи знайдеться видавництво, яке б допомогло видати прекрасні посібники Миколи Павловича Хмеленка? На цьому крапка. Л. ЯКУБЕНКО, Заслужений журналіст України