Оксана

На все свій час. Я не можу постійно ховатись у печерах, як би мені це не подобалось.

Відпустка також не принесла мені бажаного відпочинку, бо Андрій вирішив припхатися за мною, ніби для того аби владнати стосунки… Я раніше вважала, що люди розуміють мову, достатньо лише підібрати влучні слова. І все, будь-яку проблему можна вирішити, обговорити, дійти згоди.

Однак Андрій чомусь мав іншу думку. Знов приперся до моєї затишної квартирки з квітами та цукерками, щоб співати про любов, про останній шанс, про те, що прощає мене за поцілунок з Дмитром…

Господи, як це ганебно.

Ганебно бігати за жінкою, яка тебе не хоче, а це я вже знала на 100%.

Ганебно доводити чоловікові, якого ти не бажаєш, що ти його не хочеш.

Ну правда… Якщо жінка не зацікавлена, цього вже ніщо не змінить. А як потрібен будеш, то й з-під землі дістане.

Вбивав той факт, що ганьбив себе Андрій, а ганебно почувалася я.

Добре хоч не додумався силою до мене лізти, бо тоді це вже точно була б остання крапля.

На моє чергове «НІ», він знову промовив щось типу «ЩЕ САМА ДО МЕНЕ ПРИПОВЗЕШ».

І таки приповзла, але лише для того, щоб звільнитися з табору спелеологів та забрати свої речі.

Андрій ошелешено дивився на мене: він знав, наскільки сильно я любила печеру Оптимістичну, та себе я любила більше, і мені вже осточортіло, що всі навколо вирішували за мене, що робити, що відчувати, де та як працювати.

В таборі знову перед очима виник образ Дмитра в синьому спелеологічному комбінезоні, що робив його блакитні очі мало не казкового синього кольору. Чого це я знову згадала про нього?

Досі соромно за те, як втратила голову від цього шатена, бо ж така конкретна непрофесійність з мого боку проявлялася на екскурсії вперше. Ну гарний чоловік і що? Дуже привабливий, з сильними руками, широкою спиною і… брехливий зрадник, як і всі.

Згадала як Уляна розповідала дівчатам з табору про свої пригоди в улюбленому готельному комплексі в Карпатах. Ця дівчина славилася активним відпочинком та купою залицяльників, здебільшого на одну ніч. Може тому ми з Улею не дружили, мені не подобалась її балакучість та стиль життя, а ще вона завжди пліткувала про мене з Андрієм. Навіть про те, чого не було.

Якось так сталося, що тільки зі мною в Андрія закрутився роман, доки інші дівчата тільки пускали на нього слину. Через це зі мною мало хто хихотів та пліткував, зате я була в центрі уваги завжди. Відволікаючись від своїх думок про невдалу екскурсію, Андрія, Дмитра, їхню бійку та інші негаразди, я справді з задоволенням послухала про її нещодавні проблеми. Сама думка про це розтікалася теплом в душі, додаючи впевненості в тому, що халепи стаються не тільки в моєму житті:

– Ой дівчата, в мене такі шалені вихідні були! Все-таки чоловіки козли. З одним блакитнооким красунчиком так солодко переглядалися біля басейну, що я вже не могла дочекатися, коли від до мене підійде. Дмитрик, Дімасик… Очі – мов озера блакитні, широкоплечий, мов гора. І підійшов, і коктейлем пригостив, а потім виявилося, що в нього дружина народжує. Так його друг сказав. І як тим чоловікам вірити? Оттак будеш йому ляльку народжувати, а він в гречку стрибає.

– Ой-йой, а ти шо?

– Та я йому коктейль на голову й вилила, а вечір з другим провела. Там такий екземпляр – блондинчик з очима кольору молочного шоколаду чи кави…

Далі я вже не слухала, бо розказні Уляни були напрочуд одноманітні. Вона завжди зваблива королева, до ніг якої стеляться найкращі представники чоловічого роду. Мені здається, стільки першокласних самців у світі не існує, скільки вона собі напридумувала. А може то заздрість…

Та коли виявилося, що чоловік з дружиною, що народжує, то Дмитро, в мене щось в серці обірвалося.

Ну як так?

Слину на мене пускав, цілував так, ніби давно жіночої ласки не знав, а сам виявляється одружений, а тепер ще й із дитиною! Тьфу!

Все сходиться. Мабуть вагітній дружині останні місяці було не до любощів, то він не отримував бажане. Чоловікам не зрозуміти, як то – під серцем малюка носити, вир гормонів всередині заспокоювати аби навколишній світ не шокувати. Чіплявся до Уляни, потім до мене… Які ж вони всі кобелі.

Андрій отетерів, коли я зібрала свої манатки та розпрощалася з усіма. Дівчата, по очам бачу, не засмутилися, а хлопці є хлопці. Мабуть я й сама до кінця не вірю в те, що кидаю цю роботу. Так точно буде краще.

***

Пройшло 2 місяці

Повернувшись додому після звільнення з табору, я трохи засумувала. Кілька разів ходила в гості до батьків, вони раді мені та завжди заклопотані своїми справами. Батько майструє дерев’яні сувеніри, які сам же і продаж туристам, а мама працює продавчинею в магазині одягу. Заробляють небагато і постійно зайняті на роботі, але до такого життя вже звикли. Я не мішаюся до них, самі дорослі і знають, як їм жити.

Батьки ніколи не страждали нападами гіперопіки, навіть іноді давали забагато самостійності, та це добре. Все в своєму житті я робила за власним бажанням, мене ніхто не засуджував, але і поради, коли потрібно не давали.

Грошей в мене на життя-буття вистачало, бо я не звикла витрачати кошти на зайві речі. Модні бренди, дівочі прибамбаси – то все зайве, за собою я доглядала сама, косметикою майже не користувалася, та й навіщо в печері по коліна в глині намальовані губи? Спитайте про це Уляну, вона завжди при параді.

В будь-якому випадку сидіти без роботи я не хотіла, друзі порадили зробити сторінку в соцмережах зі своїми роботами зі скульптури та пропонувати послуги, типу індивідуальні замовлення. Я мало вірила в те, що це спрацює, але сумлінно взялася за наповнення профілю. Вийшло навіть дуже непогано, стильно і лаконічно. З ностальгією викладала фото русалки та Посейдона з печери. То мабуть найкращі мої роботи, та точно не останні.

Нещодавно зі мною зв’язалися з якоїсь студії дизайну інтер’єрів. Вони шукали майстра для оздоблення приватного будинку ліпниною ручної роботи, бо замовник повернутий на всьому ексклюзивному і типові навіть найдорожчі готові композиції його не влаштовують. А дружина замовника саме натрапила на мій профіль і дуже вже їй сподобались деякі роботи.

Мені запропонували виїхати на об’єкт та приблизно підрахувати, скільки коштів та часу потрібно на його реалізацію. Йшлося про оздоблення каміну ручною ліпкою. Замовник доки сам не вирішив як саме виглядатиме оздоба, для цього потрібні були мої ідеї. Я так загорілася, що мало дим з вух не йшов.

Єдина проблема – замовники живуть у Кіровограді, а це далекувато від Львова. За 2 дні мені зателефонувала сама замовниця:

– Пані Оксано, доброго дня! Мене звати Леся, це я ваші роботи знайшла в мережі. Запрошую Вас до нашого міста, приїздіть, будь-ласка. Розмістимо вас у готелі, не питання. Ми з чоловіком давно вже шукаємо когось вправного, а в нас тут з цим проблеми, на жаль. Не відмовляйтеся, подумайте! – вона говорила так натхненно та наче справді переживала, що я відмовлюсь. Та хто з молодих майстрів нехтує подібними пропозиціями? Я ж не повна дурепа.

– О, дякую за пропозицію. Якщо такі справи то, так, я приїду. Коли вам буде зручно?

– Та хоч зараз, в мене вже руки чешуться з вами попрацювати. Цей ремонт у будинку вже півроку йде, і тільки починає гарна картинка вимальовуватись, тож не зволікайте. Як зберетеся до нас, одразу зв’яжіться зі мною, щоб я номер забронювала. Добре?

– Домовились.

І так мене розмова із клієнткою порадувала, я себе наче принцесою відчула. Одразу купила квиток на потяг, зателефонувала Лесі і наступного ж дня відправилась у довгу мандрівку.

Їхати 15 годин, добре хоч купе зручне і сусіди спокійні. Дві молоді дівчини та бабуся з дитиною. Я не звикла заводити теревені з незнайомцями, та й вони мене не турбували зайвими питаннями. Розмістилися кожна за купленими білетами, та й потому. Я дрімала на верхній полиці і думала про те, що їду до Кіровограду, а у квитку написано – Кропивницький. Це ж не могла бути помилка? Загуглила, ага, ясно. Все нормально, просто місто не так давно було перейменовано, та й стара назва ще в народі ходить.

І все ж, ця назва мені здавалася знайомою. Десь я вже чула про місто Кропивницький, тільки не могла згадати, де саме.

***

Прибуття потягу на перон о 6 ранку за розкладом.

Вокзал зустрів мене непривітним прохолодним вітром, кінець жовтня, тож погода доволі мокра та холодна. Тільки зараз зрозуміла, що доведеться кілька годин бродити чужим містом, не дзвонити ж Лесі о 6й ранку!

Видихнула і вирішила трохи роззирнутись навколо. Купа людей висипала з вагонів, всі кудись поспішають, як і бабуся з онукою, що їхали зі мною в одному купе.

– Перепрошую, - звертаюся до них, - Я не місцева, не підкажете, де тут кави попити та щось перекусити о такій вранішній годині можна? – жінка посміхнулась мені.

– Доцю, вийдеш з приміщення вокзалу і там одразу праворуч цілодобова кав’ярня була.

– Дякую.

І так, справді невеличка кав’ярня так і манила до себе, привабливим прозорим прилавком із безліччю запечених смаколиків та кавомашиною. На вході зі мною зіштовхнувся якийсь чоловік, та так сильно втелющився в мій бік, що аж відкинуло мене трохи в сторону. Я була надто втомлена, щоб сперечатися, а він здається напідпитку, тож вирішила не випробовувати долю і просто відсахнулася від нього.

Пішов, навіть надто швидко в якомусь невідомому напрямку.

Та йди до біса! Я приїхала в нове місто, на мене чекає цікавий проект і знайомство із Лесею, яка ще з телефонної розмови мені дуже сподобалась.

Кава, запашна та цілюща. От що мені зараз потрібно.

Привітна дівчина приймає моє замовлення на лате та пару слойок із сиром та беконом.

На смак кава непогана, але до львівської не дотягує. Це нічого, що ще чекати від привокзального кафе?

Хочу дістати з карману гаманець, щоб розрахуватись за сякий-такий сніданок, але розумію, що там порожньо. Нервово перевіряю усі кармани, та де там! Телефона теж немає. На мить мене накриває такою шаленою панікою, що дівчина за стійкою починає щось підозрювати.

– Все нормально?

– Телефон та гаманець пропав, - відповідаю тихо.

– Може в сумці?

Не розумію навіщо, перериваю рюкзак із особистими речами, хоча знаю, що клала телефон та гаманець у карман. Це точно. Хочеться вити, але дівчина знову приводить мене до тями:

– То розраховуватись будете?

Чортові 80 гривень, та й тих нема. От тобі й ситуація!

– Може я посуд помию? Мене здається обікрали, я вперше в такій ситуації…

Та договорити я не встигаю, бо двері відчиняються і пара хлопців у формі вже очима шукають винуватих. Мабуть викликала охорону, бо я відмовляюся платити. От стерво мале, а як же жіноча солідарність?

– Іринко, що тут сталося в тебе? – мовив високий молодик з автоматом на плечі, виглядає досить суворо. І що мене тепер пристрілять за нещасні 86 грн? Матінко рідна!

– Ромчику, рятуй. Та ось дівчина каже, що її обікрали і платити нічим, а я ж другий день на зміні, та й не знаю, як правильно вчинити, - маленька блондинка замріяно дивиться на хлопця і постійно кліпає. Чекала приводу викликати бравого козака? От мала…

– Так, перепрошую, в мене справді така халепа… - намагаюсь пояснити проблему, та Ромчик також не може відірватись від блонди. Любов у великому місті, трясця їм обом! В мене ледь серце не стало, як ці молодики зі зброєю за зали увійшли.

– Пані, доброго ранку! Поясніть мені ще раз, що у вас сталося? – озвався другий службовий.

– Я… не знаю, на виході якийсь чолов’яга зі мною зіштовхнувся. А як платити треба було, то ні гаманця, ні телефону… - от тільки до мене дійшло, що я і Лесі подзвонити не зможу, ні за каву заплатити. Капець! Здається хлопець усе зрозумів по очам.

– Іро, скільки там по чеку? – сплатив за мій сніданок та запросив вийти з ним на вулицю. Сказати, що я була вдячна, нічого не сказати! – Вам би до відділку, заяву про крадіжку написати. Бажаєте? Ви не місцева?

– Бажаю, я зі Львова. Дякую за допомогу!

– Це робота наша. Зараз хлопцям з патруля наберу, відвезуть Вас у відділок і напишете заяву. Добре? – радо киваю та не знаю, як йому дякувати.

Хвилин за 10 під’їжджає патрульне авто, мій рятівник щось пояснює дівчині в формі, після чого та киває, підходить до мене та запрошує проїхати із ними. Господи, і все це відбувається зі мною! Приїхала в чуже місто. Обікрали, бо я роззява, а тепер ще й не знаю, як зв’язатися із Лесею. Хочеться плакати, та я стримуюсь.

Дорогою до відділку відмічаю, що світанок вже запалив небо своїм сонячним промінням, сонце ліниво піднімається над горизонтом, осяюючи річку посеред міста. Гарно, затишно, але за інших обставин я б могла отримати більше задоволення від цього краєвиду.

Заходимо до сірої будівлі, Олена, вона ж дівчина в формі, що привезла мене сюди, вітається з чоловіком на вході. Проходимо трохи далі до більш світлого та просторого, на дверях табличка – Савіцький Дмитро Володимирович.

– Ви присядьте, Дмитро Володимирович скоро підійде, - знову посміхається до мене та залишає наодинці.

Закриваю обличчя долонями, тисну на очі, щоб не розплакатись. Не тут, не зараз. А коли? Сльозами тут нічого не вирішиш, потрібно розробити план дій. Щойно починаю збирати себе до купи, як двері до кабінету відчиняються. За ними з’являється знайома чоловіча постать у шкіряній куртці та чорних джинсах, що доволі тісно прилягають до міцної статури.

Серце калатає, ніби вистрибуючи з грудей. Цього не може бути!

Згадала, Дмитро працює слідчим у Кропивницькому чи Кіровограді, трясця його матері.

І в цей момент його блакитні очі, де вирує океан, здивовано подивилися на мене, досі не розуміючи, що саме відбувається.

Впізнав.

І я впізнала.

Моє тіло першим відреагувало на це впізнання приливом крові до низу живота. Тільки один чоловік викликав в моєму тілі таку бурхливу реакцію. Та в нас же навіть не було нічого серйозно. Так, гарячий поцілунок, який не забувається вже кілька місяців. Та й то один.

– Привіт, Оксано. Кого-кого, а тебе точно не очікував тут побачити.

ВІД АВТОРА Друзі, зустріч цих двох була неминучою))) Оксанці звичайно не позаздриш, але будьте певні, що Дмитро не залишить її у біді.