Оксана

Я насправді так щиро раділа, що до кабінету зайшов Дмитро. Його обличчя та сяючі очі здалися мені такими близькими та рідними, що я ледь стрималася, аби не торкнутись його.

Як це можливо? Скільки ми знайомі? От просто ніби знаю його, ніби він справді не чужий мені. Та це все мабуть гормони. Згадала, що він наче одружений і дружина мала нещодавно народити, тому й запитала про це. А Дмитро взяв і виклав все як на духу. А що як бреше?

Але ж не брехав, коли казав, що працює слідчим. Ні. Звичайно я досі не вірю йому на слово, але ж не обманював, всю правду казав. Та й справді, чи потрібно було йому тоді виправдовуватись переді мною. Хто ж знав, що ми знову зустрінемось, тепер уже на його території.

Ловлю кожне слово і намагаюсь стримувати свої емоції, щоб не видавали мою радість, та це до біса важко. Господи, Оксано. Навіть не думай стати однією з тих романтичних дуреп, які самі вішаються чоловікам на шию. Як, як… як Уляна, яку він щойно згадав. Значить сподобалась вона йому, так? Ну звичайно, оголена баба з рудим волоссям. Ще б пак! Отакі тобі подобаються дівки, гівнюк!

Накриває мене злість та нерозуміння. Спокійно, заспокойся, все нормально.

«Мені сподобалась Уляна»

«.. перебив мені веселий вечір»

Ловлю уривки фраз, що знов і знов прокручуються в моїй голові на фоні. Ух, бісова Уляна і чортів Дмитро. І як тоді він подивився на таку бліду бідолашку як я? Благодійність чи просто прутню в штанях сумно стало? Козел! Уляна б тебе втішила, та вона вже перед цим половину відвідувачів Карпат втішила, а деяких і не один раз…

Так-так, здається думки заводять мене не в той степ. Та все ж розуміння, що я явно не в його стилі, не той тип дівчат, що йому подобається, доводить мене до сказу. Нічого, стерпиться-злюбиться… А оце вже зайве, про що ти, Оксано?

Взагалі-то в мене тут проблеми серйозніші за якісь підліткові драми.

І ситуацію знову рятує Дмитро!

Злість мою, мов рукою знімає, бо він правий – достатньо зайти до свого акаунту в соцмережах, а паролі від усіх цих мереж в мене завжди однакові, тож складно не буде. Дмитрик ще й телефон мені свій дає, набираю номер Лесі та пояснюю їй ситуацію. Жінка, здається, переймається навіть більше за мене, до того ж обіцяє забрати найближчим часом з відділку. Ідеально!

Хоча вся мандрівка Кропивницьким і почалася через не те місце, зараз усе навіть краще, ніж я могла собі уявити. Закінчую розмову і на екрані з’являється фото – я впівоберта стою на фоні печери та дивлюся на сталактити. Він фотографував мене чи печеру? Відповідь очевидна, тому я трохи зашарілася. Викуси, Уляно!

– Я не знала, що ти тоді мене фотографував, - дивлюся на його реакцію, спочатку не розуміє, а потім трохи лякається. Ще скажи, що думав про мене весь цей час! Навіть я була зайнята власними справами. Та все ж приємно, навіть дуже. Розуміння цього факту перетворює мене на якусь романтичну особу, що дивиться на свого обранця і не може надивитися.

А потім він дає мені свій телефон, і я взагалі не знаю, як себе поводити. Це ж означає, що ми знову побачимось? Тремтіння у душі перекидається на тіло. Так, дуже хочу його побачити, знову, залишитись з ним у двох і знову згадати той палкий цілунок.

Покликав на побачення. Боже, я ніколи не була такою щасливою та замріяною, підліткове кохання мене якось обійшло, і на тобі – перша серйозна закоханість у 23 рочки. Та я з глузду з’їхала!

Добре, що мене буквально відтащила від Дмитра Леся. Ох і балакуча панночка вона, я навіть половину слів повз вуха пропускаю, бо суті вловити просто не встигаю. Кинула ще один погляд на Діму – стоїть і дивиться на мене з посмішкою, рукою махає.

***

– Ти ж казала, що вперше в нашому місті? – нарешті закінчує свою тираду Леся.

– Так, так і є.

– А хто ж тоді той симпатичний чоловік, що око на тебе поклав? – посміхається всевидюща жінка.

– О, ми знайомі, бачилися на екскурсії, яку я раніше проводила у печерах.

– Як цікаво! Такі незвичайні вміння для жінки – екскурсовод у печерах та скульптор, вже хочу почути твої ідеї…

Зовсім скоро ми під’їхали до симпатичного двоповерхового будинку. Зовні він був доволі простим, цегляна кладка та правильна прямокутна форма, вхід обрамляла велика кована конструкція та широченні коричневі двері. Усередині усе було на стадії шпаклювання під фарбування, а посеред великої зали, яка вела на скляну терасу із видом на яблуневий сад, стояла дивна конструкція. Як я зрозуміла, то і був майбутній камін. Робітники вже встановили усе необхідне обладнання для правильного виводу тепла та для уникнення пожежної небезпеки. Залишалось тільки доробити дрібні деталі та оформити декоративну частину.

– Привіт, я Вікторія – дизайнер, ми спілкувались в мережі.

– Вітаю, рада знайомству особисто!

Наступні півгодини ми з Вікторією обговорювали мої пропозиції та можливості їх реалізації. Замовники – родина Лесі та Лева Левицького, особливо хотіли побачити на мармуровому оздобленні каміну голову лева у доповнені ще якихось декоративних елементів. Ідея нагадала мені графські сімейні маєтки в старину, та жартувати на цю тему я не наважилась.

Зрештою це мало бути моє перше таке творче замовлення, і я планувала відпрацювати на всі 100%. Коли ми обговорили усі моменти, Леся дала мені завдаток, що було дуже доречно з огляду на мою ситуацію, та відвезла до готелю, який знаходився у центрі міста.

Готель «Єлисаветград» здивував мене своїм розміщенням прямо посеред гамірного торгового центру, вірніше на його верхніх поверхах. Система входу така, що без додаткових вказівок точно не розберешся, але номер був зручний та комфортний. До того ж, на поверхах нижче було просто все, що хочеться: спортивний центр, супермаркет, дитячий розважальний комплекс, якісь гуртки, приватні дитячі садочки та кінотеатр, а з вікна відкривався чудовий вид на якусь місцеву паркову зону. Будівля знаходилась на горі, а історичний центр Кропивницького розташувався за 500 метрів від готелю, тож годі й скаржитись.

Прийнявши душ, я спочатку розібралася зі своїми банківськими картками, щоб їх заблокувати. Шкода було гаманець, адже це татів подарунок, він його сам робив, але то пусте, на першому поверсі цієї будівлі виявляється було ще й відділення мого банку, тож я планувала трохи згодом спуститись і відновити втрачену картку.

Залишалось тільки зателефонувати Дмитру. Вже було близько третьої години, поки я розібралася з усіма справами та тремтячими руками подзвонила його. Слухавку взяли одразу, ніби він весь день тільки те й робив, що чекав на мій дзвінок.

– Дмитро, привіт!

– Оксано, як ти, все добре?

– Так, я вже розмістилась у готелі і навіть трохи попрацювала над ескізами, тож цілком задоволена продовженням цього дурнуватого понеділка.

– Чудово, не передумала щодо вечері?

– Ні, я залюбки, - знав би ти, як я чекаю на цю вечерю, хлопче!

– Тоді може о 6й? В якому готелі ти зупинилась? Я зайду за тобою.

– «Єлисаветград», я згодна, буду готова о 6й.

– О, це зовсім поруч, до зустрічі!

– Чекатиму!

***

В розпачі я бігала по своєму номеру в пошуках підходящого одягу для побачення. Я ж їхала працювати, тому в мене окрім светрів та джинсів нічого нема. Навіть білизни гарної нема з собою. Про що ти думаєш, жінко!

Сподіваюсь, що в цьому суперському торговому центрі є й магазини з одягом. Слава Богу є! Нічого особливого, але пристойна тепла сукня знайшлася, добре хоч пальто в мене із собою, в ньому збиралася їхати на зустріч із замовницею, бо куртка то лише для поїздки потягом. Зупинилася біля стенду з жіночою білизною, та як завжди змогла підібрати тільки трусики. Всі бюстгальтери на мій 4-й розмір або тиснуть, або надто дивно виглядають. Добре, що це не проблема, бо я більше люблю ходити без них. Форма грудей дозволяє, хоча красиву білизну я люблю.

Для особливих моментів в мене є кілька комплектів. Усі ручної роботи, що шила моя подруга. Треба буде знову замовити у неї щось оригінальне за нагоди.

За 5 хвилин шоста, і тому я повільно спускаюсь східцями. Довга сукня гольф, що виглядає на моєму тілі мов друга шкіра та інколи показує оголене стегно в боковому розрізі чудово гармоніює з кашеміровим пальто. Коси я розпустила, вони темною хмаркою розсипалися по плечам, а косметика мені не потрібна, лише пройшлася блиском по губам.

Мені завжди подобалась простота та легкість замість тонни декоративної косметики, що виглядає на дівчатах наче щит чи бойовий окрас. Мені це ні до чого, я хочу бути відкритою.

Дмитро вже чекає на мене.

Такий привабливий, що просто перехоплює дух. Каштанове волосся трохи скуйовджене вітром, кілька пасм нападає на лоба, блакитні очі сяють від захвату, коли бачить мене. На ньому та сама шкіряна куртка, що й зранку, але замість светру та джинсів темно-сині брюки та сорочка.

– Привіт, - говорить повільно, а сам очей не зводить з мене. Поцілувати, чи ще зарано?

– Привіт, - відповідаю та зупиняюсь на відстані витягнутої руки.

– Пробач, я без квітів сьогодні. Наступного разу виправлюся. В квітковому була величезна черга. До всіх сьогодні дівчата здалеку приїхали, чи що?

Він жартує, а я захлинаюся від захвату, що радий моєму приїзду. Не розумію, що ми робимо, навіщо усе це, якщо я тут ненадовго і між нами досі мало не тисяча кілометрів. Він точно не кине свою роботу, а я? Я готова залишитись у чужому місті заради людини, яку майже не знаю?

Дурні думки, треба гнати їх від себе, тому я вирішую просто насолодитися його близькістю. Беру його під руку, дивуючи чоловіка своїми доторками та промовляю:

– Веди, це ти тут місцевий, - він ніяковіє, але бачу що радий. Ми наче два придурка з дурнуватою посмішкою, що не сходить з обличчя в обох. Та це мені подобається, я ніколи не відчувала подібного піднесення та тремтіння у серці. Ніби нікого більше нема на світі, а тільки ми двоє. То це і є кохання? Чи може просто гормони від довгого утримання?

– Ти голодна? Пропоную на вибір або м’ясо та бургери або в нас ще є чудовий рибний ресторан?

– Риба це не для мене, а от від м’яса не відмовлюся!

Прогуляємося площею, де яскраве освітлення створює особливо романтичну атмосферу. Люди навколо повертаються з роботи додому, а в мене наче свято, яке настало вперше в житті. Потім звертаємо на якусь мальовничу пішохідну вуличку, де на диво багато людей: молодь снує в обидва боки, музика грає на скрипці якусь сучасну мелодію, а Дмитро перехоплює мою долоню і наші пальці переплітаються. Очі в очі, гарячі пальці не хочеться відпускати навіть на секунду.

Цікаво, він також відчуває цей жар усередині, коли дивиться в мої очі?

Вечеря була справді дуже смачною. Здавалося б звичайне смажене м’ясо, але шеф-кухар придумав для нього ідеальну композицію з гострого вишневого соусу та овочів-гриль. Здається, я не втрималася та облизала пальці, цим викликала здорову реакцію в Дмитра. В його очах були якісь бісики та така хвиля бажання, що зносила мене, затягувала в якісь свої сіті.

Інтуїція мене не підвела, коли я вирішила купити нову білизну. Спокусну…

Вийшли з кафе, коли на дворі вже стало зовсім темно. Вулиця Дворцова стала ще мальовничішою, але я мало часу приділяла околицям, бо не могла відірватися від погляду Дмитра. Жагучого і такого холодного водночас. Прозора блакить заспокоювала і манила мене, він щось запитував, я щось відповідала.

Але понад усе я концентрувалася на тому, як його гарячі мов розжарені долоні, наче випадково торкалися моєї спини під пальто, іноді він ледь притискав мене до себе, чи я торкалася долонями його грудей, знов танула та тонула в цих очах. А потім, коли повз нас пройшла чергова галаслива юрба, він просто розвернув мене до себе та міцно поцілував. Не питаючи згоди, так впевнено, що навіть у голові запаморочилось.

Я думала про те, що можна було б запросити його до свого номеру, але це звучало в моїй голові якось неправильно. Ледь відірвався від мене, щоб запитати:

– Якщо тобі вже час, я зрозумію, - дивиться в очі поглядом несамовитим.

– Ні, я не поспішаю.

– Тоді може запросити тебе на каву? Я живу тут поруч, і в мене є кава, так, - посміхається улесливо. Ми обидва розуміємо, до чого все це веде. Але я ще ніколи не була так впевнена в тому, що хочу цього.

– Можна, люблю каву.

Знову стискає мою долоню в своїй, і веде мене за собою. Знову дивиться на мене з-під лоба, посміхається, а потім підносить долоню до свого обличчя та ніжно, майже невагомо цілує.

Матір божа! Це просто зносить дах, я можу й не дочекатись до дому. Наступної миті хапаю його за воріт сорочки та міцно цілую, вимагаю глибокого поцілунку. Дмитро трохи розгубився від мого тиску, але ненадовго. Підхоплює мене та кудись несе, ми ненадовго зупиняємось біля якогось клену чи каштану. Відчуваю спиною тверду деревину, це трохи неприємно, але жалючий поцілунок у шию вартий такого страждання.

– Що ж ти робиш зі мною, Оксано, - шепоче і я ніби тверезію. Не тут, не так. Відчуваю твердість намірів Дмитра дуже явно, і це зводить з розуму.

– Можу запитати тебе про те саме.

Дивиться прямо в очі, цілує ніжно, опускає на землю і ми продовжуємо йти.

Не обманув, ось вже й його будинок. Піднімаємось на 4й поверх, в квартирі темно та тихо. Доволі проста лаконічна обстановка, яка буквально кричить про холостяцьку берлогу, що не може не радувати.

Довго думати про це мені не дають, бо вже за мить ті самі долоні, що тривожать усе моє єство допомагають звільнитися від пальто та взуття. Кожен доторк ніби опалює мою шкіру, дихання збивається з ритму. Я зовсім не розумію, як потрапляю на м’яке ліжко, бо всі події далі основані не на думках, а лише на відчуттях.

Мені з ним солодко, так солодко, як ніколи і ні з ким, і від розуміння цього хочеться плакати. Та він би не дав, бо все, що робить цей чоловік направлене на моє задоволення. Хитросплетіння долонь, які точно знають, що шукають, наче вже неодноразово грали на цьому інструменті.

Мені тепло, гаряче та п’яно, але в цьому немає ні крихти перебору. Від таких частувань точно не буде похмілля на ранок, лише приємна втома та неймовірна легкість усередині. Кожен поцілунок виймає душу, кожний доторк змушує тремтіти. Втратила лік часу, втратила логіку подій, тільки я і він, тільки разом. І здається, що я більше не зможу жити без цих обіймів.

Навіть думка про те, що можна прокинутись без нього на ранок, бентежила. Не пам’ятаю як заснула, але пам’ятаю, що насолоджувалась його теплом і тихим сопінням мого чоловіка на вухо.

Таке приємно тільки з коханим, таке дозволяють тільки своїм.

Я пропала.

ВІД АВТОРА Оксанці стало справді страшно, та може це не безпідставно?