Оксана

Вам знайоме те відчуття, коли ти навчаєшся на 5му курсі універу і починаєш розуміти, що все було дарма? Коли моє навчання у Львівській академії скульптури лише починалось, я була натхненною та щасливою дівчинкою, чиї мрії трохи розбились під тиском реальності.

По-перше, я була єдиною дівчиною на кафедрі скульптури, і мої одногрупники здебільшого посміювались над моїми потугами та не втрачали жодного вдалого випадку аби нагадати мені про те, що всі найвідоміші скульптори – чоловіки. Так-так, дякую друзі, що нагадали, значить я буду першою.

Чомусь усім було діло до моїх справ та вподобань.

Як би я не вчилася працювати із професійним приладдям, найзручніше мені було працювати руками та нігтями. Відчуваючи м’яку глину під пальцями, я ніби впадала в якийсь транс та могла годинами займатися створенням чергового проекту, без перерви на їжу, сон чи навіть припудрити носика. Мій мозок відключався, а руки досліджувати нові горизонти.

Ніби то була не я, а хтось інший керував моїми рухами.

Обожнюю це відчуття.

А одного чудового дня я отримала запрошення на екскурсію до печери Оптимістична. Що на Тернопільщині. Місцеві спелеологи саме відкрили нові метри підземних ходів і потрохи облаштовували підземний музей. У гіпсових печерах було дуже багато глини, яку організатори сього дійства вирішили використати з декоративної точки зору – для створення скульптур прямо під землею.

Це ж ідеальна можливість для студентів-ентузіастів попрацювати з класним матеріалом та долучитися до неймовірної справи водночас! Тож я поїхала до табору спелеологів, де зустріла чимало цікавих людей, не тільки вчених та й інших скульпторів-новачків.

Усі були романтиками та мрійниками.

Раціональні люди рідко лізуть до таємничих печер, де навіть половини тунелів досі не розвідані. Мені було трохи боязно вперше, але потім я потрапила до цього неймовірного царства сталактитів та підземних озер, і була просто вражена.

Що вперше спадає на думку, коли йдеться про печеру?

Вогка темна місцина із затхлим неприємним запахом. Але це не мало нічого спільного із тим, що я відчула у печері Оптимістичній.

Так вільно та легко мені ще ніколи не дихалось. Приємна прохолода гіпсової породи, чудернацькі коридори та навіть величезні зали під землею, де з легкістю розміщувались десятки людей.

Звичайно були свої складнощі та перепони у цьому таємничому підземному світі. Без ліхтарика навколо стояла цілковита темрява та тиша, від чого деякі люди почувалися неприємно. Особливо туристи з великих міст, в який шум вулиць вже у крові та заколисує їх перед сном.

Печера Оптимістична та я, ми зійшлися, ми знайшли одна одну, бо саме тут я почувалася вдома.

Спелеологи дали мені повну свободу дій у питаннях оформлення глиняних скульптур, це було просто неймовірно! Усі мої ідеї сприймалися настільки адекватно та радісно, що я готова була жити в печерах цілодобово, не вилізаючи зі спелеологічного комбінезону. У мої 22 роки я була справді ладна забути про спілкування з людьми та добровільно присвятити себе печері. Це був мій кайф, та свобода.

Я закінчила навчання та переїхала до села, що поряд із табором дослідницької групи, щоб продовжувати працювати зі спелеологами. Настільки багато часу проводила на екскурсіях, що коли туристів стало більше мені запропонували стати одним із екскурсоводів. То була неймовірна честь, бо я й справді знала напам’ять усі історії дослідників, легенди та цікаві факти про кожен маршрут.

Люди на екскурсіях були дуже різні, але здебільшого допитливі гості, які поверталися додому з Карпат і шукали ще якоїсь новенької розваги. Деякі хотіли поставити галочку, що були в такому місці, зустрічалися і шалені спелеологи, що були ладні мало не тижнями вести аскетичний образ життя, мандруючи коридорами та підземними залами.

Я почувалася тут на своєму місці, я була тут на своєму місці.

***

Сьогодні зранку на базі спелеологів було мало людей, бо частина наших відправились на екскурсію до печери Атлантида, що біля села Завалля у Хмельницькій області. На чергуванні була я та ще декілька хлопців і дівчат, Андрій саме розмовляв телефоном з потенційними туристами на сьогодні.

- Оксанко, візьмеш хлопця на 11-годинну екскурсію? – звернувся до мене після розмови.

- Та візьму. А він що вже досвідчений? Так одразу 11 годин.

- Та наче кажуть любитель. Ну приїдуть, побачимо.

***

За кілька годин до табору під’їхала Шкода, а з неї показалися двоє міцних хлопців.

Обидва високі та статні, видно, що спортом займаються давно. Мимоволі замилувалась блакитнооким шатеном, що виглядав якимось не дуже щасливим. Блондин натомість розпливався у широченній посмішці та почав говорити:

- Доброго дня, шановні! Мене звати Олег, це я Вам дзвонив раніше. А це мій друг Дмитро, він дуже соромиться, але вже дочекатися не може, коли нарешті відправиться на дослідження печер. Так, Дмитрику? – звернувся вже до шатена.

- Ага, все так, - буркнув мій турист.

- Рада знайомству, мене звати Оксана – я сьогодні Ваш екскурсовод. Ну то проходьте, зараз протягом години буде інструктаж, потім вдягаємо спорядження та відправляємось. Добре, що Ви приїхали так рано, бо 11 годинна екскурсія має закінчитись дотемна, тож не баріться.

Чесно, все виглядало якось дивно, не схоже було, що цей Діма горить бажанням від ідеї спуститись до печери Оптимістичної. Хоча мандраж перед подібними екскурсіями нормальна справа. Чоловіки, а особливо такі широкоплечі, частенько бояться застрягнути між кам’яними стінами, але за всю практику існування екскурсійних маршрутів такого ще не трапилось жодного разу.

Звичайно ми іноді лякаємо людей подібними байками, особливо коли екскурсія групова. Це щоб не було спокуси відстати від групи та загубитися, хоча такі випадки бували – всіх вчасно знаходили, бо ми ведемо чітку систему реєстрації кожного відвідувача. Професійний підхід та безпека понад усе.

Саме такі екскурсії зараз мало не єдиний спосіб заробітку для працівників спелеологічного табору, хоча ми також шукаємо спонсорів. Популяризуємо екскурсії, але теж без перебільшень, бо є певні обмеження по кількості відвідувачів.

Поки я проводила Дмитру інструктаж, його друг із хитрим видом розглядав усе навколо та уже навіть встиг підсісти до наших дівчат з табору. Олена та Віка кидали на блондина багатозначні погляди та постійно реготіли. Ніколи не розуміла, за що люблять таких чоловіків? Воно ж видно, що триндить мов дихає і жодному слову вірити не можна.

Чи то я якась неправильна, що не зважаю на хлопців, коли працюю. А якщо ще згадати про те, що більшу частину життя я проводжу десь під землею по коліна в глині, то все зі мною зрозуміло.

Але якось не переймаюсь через це. Не так давно мене пов’язували доволі інтимні стосунки із Андрієм з табору. Мене захоплювала його пристрасть до відкриття нових коридорів, ми багато маршрутів пройшли лише вдвох, але якось все минулося. Я не можу дати йому те, чого він хоче – він подобається мені, але це не любов, щоб кинути все та створити родину.

Робота мені ближча та важливіша. Ми іноді проводимо час разом і зараз, але то більше фізіологічна потреба. Принаймні для мене, він же чекає, що я передумаю, зрозумію, що втратила… Не знаю, його вибір, але не бачу у цьому ніякого сенсу.

Нарешті все готово, можемо відправлятися на маршрут. Від бази треба хвилин десять йти полем, а потім ще десять через ліс. Прохолодні печерні зали стають чудовою розрадою та спасінням від серпневої спеки. Вхід до печери видніється здалеку, він справді схожий на двері до чарівного таємного світу з якогось фентезійного роману.

- От тобі й вхід до Задзеркалля, Алісо! – намагаюсь пожартувати та вивести Дмитра на розмову, бо всю дорогу він був мовчазним, а нам ще попереду 11 годин провести наодинці. Потрібно налагоджувати хоча б мінімальне спілкування.

- Ага, ага. А коридори дуже вузькі? – якось злякано та з тремтінням питає Дмитро.

- Лише спочатку, але хвилин за 10-15 можна буде спокійно йти на повний зріст, не нахиляючись. Тільки минемо тунель, де потрібно буде повзти рачки. Не турбуйтесь, я буду попереду, не загубитесь.

- Ага, ага. Добре. Просто Ви така маленька, а я трохи побільше буду, ще й цей дурнуватий комбінезон, каска та ліхтарик на лобі. Не вселяє у мене віру в безпечність екскурсії, - от тут він мене розсмішив.

- Повірте, Дмитро, Ви всюди спокійно пролізете і точно не застрягнете. А якщо застрягнете, я Вас витягну. Обіцяю! – подивився на мене скептично, а я зблизька роздивилася його атлетичний розмах плечей. Мимоволі згадала його рельєфи без футболки, випадково глянула, поки він перевдягався. Нічого такого, просто цікавість скульптора. З нього вийшла б чудова модель для якоїсь нової скульптури грецького бога, наприклад.

Ми спускаємось до першої зали, я закриваю печеру зсередини. Це стандартна практика, щоб сторонні не заходили на маршрут, бо екскурсії не мають перетинатися, тільки якщо вони розподілені по різним напрямкам. Посміхаюсь Дмитру та жестом показую, щоб він включив ліхтарика.

- Ходімо?

- Уперед,- каже вже впевненіше.

Кайфую від розуміння, що знову єднаюся із печерою, впевнено повзу уперед, періодично озираючись на Дмитра. Він пихтить, але не відстає, доки не чую, як він просить мене сповільнитись. Може задивився на стіни гіпсових печер? О, вони справді дуже гарні, починаю розповідати йому екскурсійну програму про зали та озера, які на нас чекають.

Нарешті ми виходимо до просторої частини маршруту, де посеред великої зали, ніби правитель, сидить глиняний Посейдон із тризубцем у руках.

- Ого, як його сюди притащили? – дивується Дмитро, а я сміюсь.

- Ніяк, його зробили просто тут студенти-скульптори. Таких витворів дуже багато ще буде, он дивіться русалка!

- Схожа на Вас, - підмічає правду.

- А, так, бо це я робила, - дивиться на мене виряченими очима.

- Ви скульптор?

- Ага, так, за освітою, але бачте печери вкрали моє серце, тут і залишилась. Ви вже помітили, як тут легко дихається?

- Так. Це дивно. Де ж ті страшні печери, про які пишуть у книгах?

- Та ж це вони і є, просто у страху очі завеликі. Роззирніться тут, зробіть фото, якщо бажаєте, далі перейдемо до іншої частини туру. Доведеться трохи повикручуватись, щоб пролізти між скелями, - мені здалося чи я вловила тінь страху в його очах?

Для фото Дмитру виявилось достатньо кількох хвилин. Ніякої поваги по прекрасного! От дівчат звідси виганяти треба, бо що тільки не придумають для знімків. Губи та торс Посейдона настільки затерли, що ми його вже тричі реставрувати. Слава Богу, матеріал на місці. А цьому мужлану нічого й не треба, для кого я стараюся?

Хоча русалку з моїм обличчям він сфотографував!

А це було приємно.

Проходимо ділянку, де треба трохи постаратися протиснутись боком. Навіть не чекаючи яких-небудь проблем прямую уперед, доки не чую:

- Оксано, я здається застряг, - наче спокійно, але трохи з надривом говорить мій турист.

- Не може такого бути, зараз розберемось.

Але хлопця бачу вже плющить. Замість того, щоб заспокоїтись та повільно обережно протиснутись боком, він намагається повернутись обличчям та передом до ходу, де фізично не поміститься в такому положенні. Достатньо ж трохи розвернутись, дурню!

- Трясця твоїй матері, Олеже! – кричить щось явно не мені і брудно лається.

Господи, в нього що страх замкненого простору? Герой, блін. Сіпається мов звір у капкані, і робить собі тільки гірше. Так же можна й травмуватися породою. Руками теліпає, але засів намертво. Принаймні так йому здається. Не придумую нічого краще, ніж підійти та дати йому ляпаса.

Дзвінкого такого, гарного.

Здається перестав борсатись. Господи, ну й мужики пішли. Навіщо поліз, якщо страшно?

Страшенно злюся, та я така не одна.

Дивиться на мене, очі його лють застилає і щоки червоні, аж страшно стає.

Може залишити його тут?

Ех…

Підходжу ближче, зараз розберемось, як витягнути цього бугая.