Дмитро

Я знав, я знав, що не можна укладати парі із цим чортом – Олегом, але мабуть мою самовпевненість підняв алкоголь. Та й дівчина та дивилася зовсім не нього спочатку, а посміхалась мені на всі 32. Ні, ну як так, а?

Вчорашній вечір мав завершитись для мене цікавим продовженням із рудою німфою та зі штукою баксів у кармані, а не оте все…

Вчорашній вечір

- Що вподобав малу? Оту в червоному купальнику, що сама за столиком сидить.

- Ну вподобав, ми вже з нею хвилин 30 переглядаємось, тільки посміхаємось. Тобі що до цього? Мабуть треба запросити панночку на прогулянку поруч із готельним комплексом…

- Закладаюся на 1000 доларів, що вона сьогодні ввечері піде в номер зі мною, а не з тобою, - глузливо посміхається.

- Олег, якого біса? Дівчат мало чи що? Ти як з Христею розбігся, все ніяк берегів не бачиш. Це було 5 років тому, вгамуйся, знайди собі нормальну дівчину і зустрічайся на здоров’я…

- Для здоров’я, для здоров’я друже я з дівчатами і зустрічаюсь, кількох разів за ніч достатньо, а далі – вільна, - регоче бовдур. – Я з Христиною стільки часу витратив даремно, треба кайфувати, відпочивати, насолоджуватись життям. От скажи, якби були ми з тобою зараз сімейними, чи змогли б так тусити вже другий тиждень в Карпатах без клювання мозку безмізкими особами?

- Так, ти мені зуби не заговорюй. Руденька мені сподобалось першому, тож давай шукай собі іншу, - справді дратує мене мій друг.

- А, ти злякався… Та чого ти? Давай, доведи мені та собі, що не промах, - і чого я ведуся? Це вже справа честі.

- Добре, домовились. Тільки я до неї перший підходжу, а далі ти вже викручуйся як хочеш.

- Та йди, заради Бога! По рукам?

- По рукам!

Поки розмовляв із цим бовдуром ледве не втратив свою ціль з радарів. А, он де вона, біля бару. Класика невмируща, тож:

- Привіт, красуне, набридло милуватися тобою здалеку. Вирішив пригостити коктейлем і нарешті дізнатися твоє ім’я, - посміхаюсь і насолоджуюсь ніяковінням дівчини.

- Уляна мене звати, можна й пригостити, - очима стріляє в мене.

- Що будеш? Я- Дмитро, до речі.

- Мохіто. Приємно познайомитись.

Замовляю пару коктейлів, ми з Уляною прямуємо до столику, я вже встиг роздивитися свою нову знайому з усіх боків та виніс схвальний вердикт впевненим жаром десь в районі живота. Гарна, у нас в Україні з цим проблем точно нема. Куди не глянь…

Мало не спотикаюсь, коли бачу як до нашого столика несеться цей дурень, тобто Олег.

- Дімка, Дімка, там цей, твоя дружина вже народжує! Треба їхати терміново, - очі вилупив, а сам ледь не лусне від сміху. По очам бачу ледь тримається.

Поки я намагаюсь зрозуміти, що взагалі відбувається і яка це дружина в мене народжує, Олег встигає познайомитись з Уляною. Дівчина виливає мені на голову келих з напоєм і розгнівана прямує до басейну.

Олег…

Як не вбити цю падлюку?

Весь вечір сиджу в барі та спостерігаю, як він тактовно розважає Уляну, ніби вибачаючись за мою поведінку. Звичайно ж, потім вони йдуть до нього в номер. Коли дівчина засинає, переможець парі демонстративно відкриває ногою двері до мого номеру:

- Ну що брате, де моя 1000 баксів? – ще й либу тягне!

- Ти мухлював, це не рахується.

- Рахується, по рукам вдарили. А деталі ми не обговорювали та заборонені методи також, тож… Ну в тебе є шанс реабілітуватися.

- Господи, що ти ще придумав?

- Просто сходиш на екскурсію, вона буде довгою. 11 годин у печері Оптимістична – краса, я там був минулого року з групою. Але якщо протримаєшся до кінця, більше ніякого боргу. І 1000 баксів твої.

А щоб в тебе пір’я в роті поросло, Олеже!

Знає ж, що замкненого простору я не люблю. Ну не те щоб прям боявся, але ж я здоровань, не дай Бог застрягнути десь між каменюками. Я можу відмовитись. До біса ті гроші, і дарма, що сума більша за місячну платню слідчого.

От підла душа.

Не дам йому шансу знову потішити своє самолюбство.

- Згода, - тиснемо руки, бачу що здивував Олега.

- Чудово, зараз забронюю і зранку на екскурсію!

***

І от ми на місці.

Щось мені не дуже добре, тільки Олег і тут дівчат знайшов, он вже когось чіпляє. Невиправна сволота. Дав Бог друга… Та ми ж з дитинства разом. Знав би, що буде він таким, частіше давав би йому копняків.

Ще й з алкоголем вчора трохи зайвого взяв, голова гуде, наче нормально, але почуваюсь не так щоб на 100%. А може це страх?

- Рада знайомству, мене звати Оксана – я сьогодні Ваш екскурсовод. Ну то проходьте, зараз протягом години буде інструктаж, потім вдягаємо спорядження та відправляємось. Добре, що ви приїхали так рано, бо 11 годинна екскурсія має закінчитись дотемна, тож не баріться.

Дивлюся на свою інструкторку і тільки схвально киваю головою, все на що зараз спроможний. Я досі сподіваюсь, що все це жарт та можна буде уникнути спуску у підземелля. Асоціації якісь нездорові, з фільмів жахів, а їх я теж не люблю.

На роботі цього лайна достатньо. Як не жмурики так ДТП, таке.

Спорядження яке мені видали – дуже дивне. Почуваюся шахтарем в дурнуватому підстреленому комбінезоні, а ще каска, якесь додаткове приладдя у рюкзаку, здається вода, їжа та щось іще. Ліхтарик на лобі.

Господи, ну добре зі мною все зрозуміло – на кону великі гроші, які я потім виб’ю з макітри свого любого друга, якщо повернуся після цієї авантюри живим, звичайно. А інші люди? Хтось справді платить гроші за те, щоб поборсатися в багнюці під землею? Ха-ха.

Я настільки глибоко занурююсь у свої думки, що мало не забуваю слухати Оксану.

Дівчина проводить інструктаж, а я не можу не думати про те, як дурнувато вона виглядає в своєму рожевому комбінезоні. Чорні як смоль коси зібрані у тугий пучок, а очі сірі немов сталь. Її важко назвати гарною у класичному розумінні цього слова, бо така врода лякає. У поєднанні з блідою шкірою цю жінку можна легко сплутати з якимсь вампіром.

І цей її зневажливо-оцінюючий погляд…

Жінки частіше дивляться на мене зацікавлено та мило кліпають очима, та не Оксана.

Це був зовсім інший випадок.

Ну це ж добре напевно? З нею не страшно буде бродити печерами протягом 11 годин. Вона там усі страхіття сама налякає.

Про це я і роздумую дорогою до місця мого катування.

Ви б бачили той вхід до печери. Як там кажуть вона називається? Оптимістична? Чому ж тоді весь мій оптимізм кудись подівся, відколи Оксана холоднокровно закрила вхід на ключ.

Жорстока жінка.

А далі починається пекло, бо мало не з порогу потрібно повзти рачки метрів 50-100. Я спітнів вже разів 10 поспіль, в голові набатом стукає серце, а я не можу здатися так просто, йтак програв те довбане парі!

Так, Дмитре, зосередься! Он дівчина попереду повзе рачки собі спокійно вже… Скільки? Мені здається, що я в цьому тісному коридорі вже не менше року. Хвиля паніки знову накочується на мене:

- Оксано, можна повільніше, я не встигаю, - Господи мій голос зривається мало не на писк.

- Дмитре, все добре? – ще питає, та в мене напад клаустрофобії!

- Так-так, просто я ж вперше на спелеологічній екскурсії, боюсь загубитися, - брешу майже впевнено.

- Попереду ще багато цікавого, на Вас чекає 11 годин незабутніх вражень та ексклюзивних краєвидів, - замріяно посміхнулась, а я спробував не скривитись від «щастя».

Господи, 11 годин! Трясця твоїй матері, Олеже! Я тобі ще пригадаю це знущання!

Доки я постійно думаю про те, як на мене впаде стеля, чи я боком знесу пів стіни гіпсової печери, Оксана життєрадісно розповідає про печеру, але ж я майже не чую її. Чую голосний гуркіт власного серця, дихати глибоко в позиції рачки не так вже й просто, тому просто шиплю та наче заспокоююсь.

Коли нова хвиля паніки накочується, моє тіло бувально вивалюється в величезний зал з природньою стелею до 3 метрів. Я навіть не стримую полегшеного зойку. Я ніколи не вважав себе високим поціновувачем мистецтва, але розкішна скульптура Посейдона в реальну величину людського тіла вражає мене своєю точністю виконання та місцезнаходженням. Забуваю про всі страхи та захоплено вигукую:

- Ого, як його сюди притащили?

- Ніяк, його зробили просто тут студенти-скульптори. Таких витворів дуже багато ще буде, он дивіться русалка!

- Схожа на Вас, - справді схожа, а якщо звернути увагу на те, що скульптура гола до талії та зображена із розкішними жіночими принадами ідеальної форми приблизно 2-3 розміру, то екскурсія стає дедалі цікавішою. Тепер так і хочеться дізнатись чи такі самі груди у скульпторки-моделі. Я навіть роблю фото русалки на пам’ять. А чому б ні?

- А, так, бо це я робила, - нічого собі!

- Ви скульптор?

- Ага, так, за освітою, але бачте печери вкрали моє серце, тут і залишилась. Ви вже помітили, як тут легко дихається?

- Так. Це дивно. Де ж ті страшні печери, про які пишуть у книгах? – хоча сам мало з глузду не з’їхав ще хвилин 10 тому.

- Та ж це вони і є, просто у страху очі завеликі. Роззирніться тут, зробіть фото, якщо бажаєте, далі перейдемо до іншої частини туру. Доведеться трохи пролізти між скелями.

Якось я пропускаю повз вуха її слова по скелі та те як між ними будемо пролазити. Тут справді непогано, коли стіни та стеля не торкаються тебе з усіх сторін, можна дихати вільно.

Але не встигаю я розслабитись повністю, як стається чергова фігня. Прохід у стіні раптово звужується та набуває форми якоїсь кривої букви С. Оксана так легко та невимушено пройшла крізь нього, що я знову замислився над геометрією її тіла під просторим комбінезоном і… застряг.

Спочатку я не зрозумів, що відбувається, ніби одяг за щось зачепився, але потім паніка гарячою хвилею вдарила по моїм мізкам, виключаючи будь-яку логіку. Я почав сіпатися мов баран, що побачив нові ворота та попередив Оксану про те, що застряг надто емоційним говором.

Господи, невже я тут і загину? Я ще такий молодий, ще стільки справ не розкрив. Далися мені ті гроші? Життя дорожче. Оксана щось мені говорила, та я продовжував рипатись, тому вона підійшла ближче та зарядила мені конкретного такого ляпаса.

Паніка змінилась злістю та люттю.

Я нікому не дозволяю чіпати моє обличчя. Навіть на робочих тренуваннях хлопці знають, що не можна бити мене в обличчя.

А тут дівка, курка притрушена!

Спокійно, Дмитро, спокійно.

На диво помічаю, що паніка пройшла. Я досі затиснутий породою, а Оксана стоїть поруч зі мною та з холодним поглядом оглядає мою тушку. Ні, я звичайно не проти, щоб вона мене торкалася, але бажано не в такій ситуації…

- Заспокоїлись, Дмитре? – знову цей зневажливий вчительський тон.

- Я застряг, а Ви казали, що такого бути не може, - знову починаю панікувати та рипатись.

- Я б на вашому місці так не сіпалась, ще ненароком печеру розвалите, - промовляє холодно та спокійно, а сама сідає поруч на землю та продовжує дивитись на мене.

- Може Ви щось зробите чи порадите? – втрачаю терпіння. Чого це вона розсілася???

- Власне, я чекаю на Вас, пане. Коли ви роздивитесь цю частину печери Оптимістична та ми зможемо продовжити рух далі. Вже пройшла майже година, а ми навіть до Великої Зали не дійшли, а я сподівалася скупатись у підземному озері сьогодні. Та боюсь можемо навіть не встигнути туди дійти і нам доведеться йти назад, так і не побачивши його красоти.

Та вона глузує з мене? Що відбувається? Це все Олег, він щось підлаштував. Козляра!

- Це Вас Олег підговорив мене помучити?

- Хто такий Олег? А, ваш друг напевно. Ні, про що Ви?

- Я не можу пролізти, Ви це знаєте, то до чого цей фарс?

- Чекаю поки ви заспокоїтеся і перестанете напружувати м’язи, які у Вас беззаперечно класні, але зараз більше потрібен мозок. Якщо ви трохи присядете донизу та повернете корпус правіше, ніяких проблем із проходом не виникне. Взагалі-то це інтуїтивно розуміють навіть діти, тож…

Повторюю усі її рекомендації та присоромлено дивлюся в стелю, бо вона, трясця їй, права. Мабуть через паніку я забув думати взагалі. Дякуючи Богу, Оксана стримано киває та продовжує розповідати неймовірні легенди печери Оптимістичної. Далі ми майже не натрапляємо на вузькі проходи, а я ледве встигаю намилуватися просторими коридорами та ущелинами, що не мають кінця та краю.

Оксана розказує, що частина тунелів печери йдуть під ручкою Дністер, тож зараз над нами може бути річка. Взагалі це підземне царство починає мені подобатись, воно вражає таємничою величністю. А я ж міг ніколи не потрапити у це місце, ніколи й не дізнатися, що в Україні є щось таке неймовірно круте.

Оксана розповідає, що сюди приїжджаю спелеологічні експедиції з усього світу, тож виявляється деякі іноземці знають про нашу країну навіть більше, ніж ми самі. Може й не приб’ю Олега за цю екскурсію, треба ще подумати.

Далі ми заходимо до ще однієї зали, в якій сталактитами вкриті стіни та стеля, на світлі ламп вони грають та переливаються різними кольорами. Сказати, що я вражений, це нічого не сказати! Я ніколи такого не бачив, я дивлюся на Оксану, вона також задоволено посміхається, спостерігаючи за моєю реакцією.

- Правда ж це неперевершено?

Я бачу як промені відбиваються від її сірих очей, в яких зараз можна побачити щастя, радість та захоплення. Мені хочеться дивитись на неї, я не розумію цього хвилинного бажанням, тому ніяковію та ховаю погляд.

Вона здається не помітила мого розгублення:

- Фото звичайно не передають усієї краси, але у вас буде пам’ять.

Як заворожений роблю знімок, а потім крадькома фотографую Оксану, не знаю сам навіщо це роблю. Здається не помітила?

Ми йдемо далі коридором, виходимо до ще однієї невеличкої зали. Я знову замилувався дівчиною і пропустив повз вуха її запитання. Просто кивнув, а потім вжахнувся, коли побачив на стіні справжнісіньке чорне кубло, що жило власним життям.

- Оксано, стій, там щось рухається!

Від мого голосного крику кубло розлітається десятками крилатих летючих створінь. Кажани! І Оксана опиняється на шляху цих живих істот, намагається ухилитися, та вони все одно не оминають її, а якась особлива хитра особина, мабуть точно чоловічої статі залітає в рукав комбінезона.

Оксана починає верещати, скидає рюкзак із себе, та тремтячими руками старається якнайшвидше розстібнути гудзики, та ж їх там до чорта:

- Дмитре, допоможіть мені зняти цей чортів комбез! Чого ви крикнули, я ж просила – жодного звуку???

Ааа, от про що вона просила.

Підбігаю до дівчини впритул, ми разом швиденько знімаємо з неї спелеологічний одяг. Оксана витрушує зі штанини нещасне створіння, яке так і залишається злякано лежати на підлозі, мабуть імітуючи загибель.

Мені відкривається неймовірний вид на ідеальну молочну шкіру, тонку талію та, Боже, вони справді такі як у русалки. Оксана не носить ліфчик, бо під комбінезоном сама лише м’яка майка, яка відкриває чудовий краєвид.

Посміхаюсь своїй здогадці та продовжую розглядати свою інструкторку важким чисто чоловічим поглядом, поки не натикаюсь на її розгніваний погляд.

Здається мені торба!