Оксана

- Дмитро, у наступній залі прошу Вас поводитись максимально тихо, бо під стелею саме у цій частині печери Оптимістична часто можна зустріти летючих мишей. Вони реагують на різкі звуки, тож потрібна максимальна тиша. Добре?

Дивлюсь на цього блакитноокого довбня та ніби бачу проблиски свідомості, киває на знак згоди. Та варто нам лише пройти до потрібної зали трохи вглиб, як цей телепень починає кричати на всю глотку:

- Оксано, стій там щось рухається!

Та щоб ти скис! Звичайно щось рухається, я тобі щойно про це говорила! Та особливо обуритись я не встигаю, бо кубло летючих створінь миттю розлітається на всі боки і в мою сторону також. Ну звичайно ж, Дмитро прихиляється до землі та залишається неушкодженим! Хитра тварюка, може тюкнути його каменюкою та залишити десь тут у залах, де нема екскурсій?

Спокійно, Оксано, він просто черговий придурок, який вирішив полікуватися від клаустрофобії та поробити мені нерви. Не він перший, не він останній. Все одно, навіть зважаючи на подібних неслухняних добвнів, що не можуть банально вислухати інструктора, мені подобається ця робота.

Але з летючими мишами вийшло просто жахливо! Відчуваю як щось копирсається під комбінезоном та починаю судорожно знімати його з себе. Чортові гудзики! Знаю, що в печерах вони безпечніші за змійку та надійніші, але зараз не до того. Я верещу! Я верещу?

Нарешті цей… нестерпний чоловік допомагає мені звільнитись від одягу. Господи. Бідна мишка точно злякалась більше за мене. Дивлюся на майже бездиханне тіло нещасного створіння, і тільки зараз до мене доходить, що я майже гола перед Дмитром.

Не те, щоб мені було чого соромитись, але негоже у спідньому показуватись перед відвідувачами нашої екскурсії. Спочатку цей бовдур застряг, тепер я гола… Все з самого початку пішло шкереберть.

Він мене бісить, капець як бісить. Так би і луснула!

А ще цей погляд оцінюючий. Дивився на мене наче скривився… Я відчула себе справді якоюсь не такою. Що неприваблива для тебе, а? Мабуть звик до всіляких розцяцькованих дівуль з губами-варениками та фарбованим волоссям, засмаглих… Це тобі не пляж у Єгипті, а печера Оптимістична!

Знову накочується хвиля злості на Дмитра. Та я вже просто ненавиджу його за самий лише погляд, а коли він ще щось говорить про те, що завдяки йому я змогла тісніше поспілкуватись із мишками, мене просто розпирає від яду. Міг би просто вибачитись, чи промовчати. Господи, дай мені терпіння та наснаги, щоб не вбити цього чоловіка.

Завтра вже відпустка, поїду додому до Львова, розвіюся та трохи відпочину від печери. Тут мені подобається, та моя шкіра справді давно не бачила сонця, а літо майже на стадії завершення… Треба ловити останні промінчики, тоді й працюватиметься краще.

Знову дивиться на мене якимсь дивним поглядом.

Ніби оцінює, і я явно не проходжу кастинг.

Так хочеться його вколоти, що з дуру бовкаю про ущелину. Нема на цьому маршруті ніяких небезпечних ущелин, але ж йому про це невідомо. Злякався? От і добре, аж на душі тепліше стало. Може припне свого язика і не заважатиме мені вести екскурсію?

Нарешті.

Читаю далі стандартну програму. Коли Дмитрик мовчить, він мені більше подобається. Посміхаюсь своїм думкам і ненароком кидаю на нього погляд. Гарний, дуже привабливий, та не люблю таких солоденьких. Занадто вже як намальований. От не можу спілкуватись із чоловіками, які симпатичніші за мене.

Не про те думаєш, Оксана, не про те.

Зовсім скоро ми доходимо до площадки для медитацій – моя улюблена частина. І цей, нестерпний, свої очі не мене не вирячатиме. Годі вже дивитися, дістав! Я починаю нервувати та хвилюватися, бо в його погляді проскакують якісь дивні нотки. Сама в печері із двометровим мускулистим (сама щупала, згаю точно!) мужиком, в якого чорт знає, що на думці.

Ну не накинеться ж він на мене! Правда?

Намагаюсь розслабитись, коли вимикаємо світло ліхтарика. Виходить не дуже.

А ще… Ну звичайно. Замість медитації Дмитру кортить побалакати. Господи, і носить же земля…

Щось бурмоче собі під носа і я не витримую! Годі вже цього цирку!

- Зізнавайтеся, Дмитро, Ви ж насправді не хочете тут зараз знаходитись? Вам не цікава уся ця екскурсія та гіпсові печери. То що ви тут робите?

- Ем… З чого ви взяли? Мені дуже цікаво, я вперше у такому місці, тому деякі моменти мене лякають. Але печера Оптимістична – то справжній кайф, ну справді! І ви так гарно розповідаєте, що неможливо не слухати.

Ну-ну, я так і подумала.

- Справді? Тоді мабуть мені здалося. Адже з автомобіля вашого друга Ви виходили з не дуже задоволеним обличчям.

- Вам здалося, - невже хлопчик образився…

- То ми підемо до озера чи повертатимемось назад?

- Звичайно йдемо до озера, Ви так його розрекламували, що я також хочу поплавати, - блін, ну він і жартівник.

- Справа в тому, що там знову буде декілька ділянок, де доведеться проявити хист до геометрії, аби знову не застрягнути.

Що на це скажеш, страждалець ти мій?

- Дякуючи Богу, зі мною будете Ви, і Ваших знань буде достатньо, аби ще раз мене якісно обмацати перш ніж підказати, як правильно протиснутись між скелями.

- Та хто Вас мацав, шановний? Може треба було залишити там? Гляди й дійшло б до Вас, що треба робити. За рік чи два!

Це вже переходить усі межі! Я нікого не мацала! Я просто перевірила, наскільки міцно він застряг, і все! От же ж самовпевнене створіння, нестерпний, та за кого він себе має???

Зовнішність йому моя не до смаку??? Так і ти мені не дуже то й подобаєшся, бовдур. Кажу ж, нестерпний самозакоханий, козел. Та хай іде до біса, це вже всі межі переходить!

- З мене годі, шановний. Повертаємось назад, - намагаюсь не видати свою зневагу та не плюватись отрутою, хоча це зараз майже неможливо.

- Е, ні, Оксано. Я хочу побачити те чортове озеро!

Що? Що ти сказав?

- Значить ідемо далі, - сама дивуюсь від свого тихого та спокійного тону, замогильного.

- Звичайно, мій друг же сплатив за повну екскурсію, чи ні?

Ага, ага…

Видихаю.

Далі йдемо мовчки. Я попереду, Дмитро трохи за мною. Треба було б розказати йому про сталактити, які так мальовничо звисають зі стелі, та він же і сам їх бачить, чи не так?

Господи, завтра відпустка, завтра відпустка.

А далі я взагалі не розумію, що відбувається, бо Дмитро з розгону сковзається та летить на вологій глині просто на мене, хапаючись на своєму шляху за усе, що попадається під руку. Долонею інтуїтивно стискає один крупний сталактит, що під вагою чоловіка руйнується та з силою тюкає його по голові.

Я ледь стримуюсь від сміху, коли чую цей дзвін від удару, ніби в голові у Дмитра порожньо, як у чавунному казані. Добре, що каска на місці. То мабуть все одно було боляче, стає навіть трохи шкода його. Але апогеєм ситуації стає те, що він звалює мене з ніг і ми разом летимо на землю. Я опиняюсь під усією важкістю його тіла, і лише ранець на спині трохи амортизує падіння.

Все сталося так швидко, що мені навіть подих перебило.

Так ми і лежимо, дивлячись одне одному в очі, надто близько, бо я відчуваю гаряче дихання на своїх губах. Кілька секунд вдивляємось одне одному в очі, поки я не відмираю першою:

- Злазьте з мене, і знімайте каску. Здається ви поранили щоку сталактитом, треба обробити рану.

Дмитро ніяково піднімається, опустивши очі, слухняно знімає однією рукою каску, а в другій досі тримає обрубок злощасного сталактиту. Цікаво він додумається його покласти чи мені знов вказати на очевидне?

Дивувало одне – те приємне тепло, яке розтікалося по моїм судинам, коли Дмитро не сперечався, а покірно виконував мої вказівки. Так би й одразу!